Йн 20, 11-18 Марія ж стояла надворі перед гробницею і плакала. А плачучи, нахилилась вона до гробу, і бачить двох ангелів: у білім вони, сидять один у головах, другий у ногах, де лежало було тіло Ісусове. І кажуть вони їй: «Жінко, чого плачеш?» «Узяли мого Господа, – відвічає їм вона, – і не відаю, де покладено Його». Сказавши це, обернулась і бачить: Ісус там стоїть! Та не знала вона, що то Ісус. І каже їй Ісус: «Жінко, чого ж ти плачеш, кого шукаєш?» Гадавши ж вона, що це садівник, говорить Йому: «Пане, коли ти забрав Його, то повідай мені, куди ти Його поклав, – а я заберу Його». Мовить до неї Ісус: «Маріє!» А та обернулась та до Нього по-єврейському: «Раввуні!» – що у перекладі означає: Учителю! А Ісус їй каже: «Не стримуй Мене, не зійшов бо Я ще до Отця мого, але йди до моїх братів і повідай їм: „Іду Я до Отця мого й Отця вашого, до Бога мого й Бога вашого”». І пішла Марія, щоб звістити учням: «Бачила я Господа.» – та й що Він це їй повідав.
Ключовим в цьому Євангелії буде для мене слово “садівник”. Марія, плачучи, через втрату тіла Ісуса, не помічає того, хто звертається до неї. Вона думає, що це садівник. Якщо вона так автоматично ідентифікує чоловічий голос біля могили Ісуса, то напрошується висновок, що ця могила знаходиться у саду.
З’являється паралель з іншим садом. Едемським. Там згрішила жінка. Це був перший гріх в історії людства. Після свого Воскресіння першою особою, яку вітає Ісус, є також жінка. Смерть і Воскресіння Христа дала можливість пробачити всіх аж до Адама і Єви. І своїм привітанням Ісус здійснює це глобальне прощення всього людства, всіх поколінь, тебе і мене.
Першим словом Ісуса в цьому знаменному діалозі було ім’я жінки: “Марія”. Це ім’я з єврейської перекладається “кохана”, “улюблена”. Перше слово Христа є словом любові, звернене до конкретної особи. Знову до тебе і до мене.
Пригадайте, як в школі нас називали по прізвищю. Дорослими очима не зрозуміло чому, але це було неприємно. Натомість звертання по імені ніби утверджувало нас, дітей, у вчительському прийнятті та увазі.
“Маріє”. Коли Марія почула своє ім’я, вимовлене з ніжністю, на яке був здатен лише один Ісус, вона моментально вигукнула: “Раввуні”. Спочатку ми відчуваємо, розуміємо, що Бог знає нас, наше ім’я, нашу суть, чуємо Його голос, який кличе по імені, а тоді і ми маємо можливість вимовити Боже ім’я, прийняти його Учетелем свого життя. Ініціатива у нав’язуванні контакту між Богом і людиною належить Богу.
Тому не чекайте, щоби Бог дав якийсь знак, зробив хоч крок назустріч мені, бо вже давно Він чекає на нашу відповідь.
