Йн 16, 20-23а Ісус сказав до своїх учнів: «Істинно, істинно говорю вам: Голоситимете, ридатимете, світ же радітиме. Журитиметесь, але журба ваша у радощі обернеться. Журба жінці, коли вона народжує, бо година її вибила. А вродить дитятко – з радощів, що людина на світ народилася, вже й пам’яті про болі нема! Оце й ви нині в журбі. Але Я вас знову побачу, і зрадіє ваше серце, і ніхто ваших радощів від вас не відбере. І того дня ви не будете питати Мене нічого».
Український перекладач вжив слово “голоситемете”, в оригіналі написано “будете співати похоронних пісень”. Далі Ісус говорить про жінку, яка народжує і страждає. Її болі Він порівнює до страждання і голосіння апостолів. Але до чого тут похоронні пісні, якщо мова іде про страждання породіллі?
Страждання від народження і сум від смерті це абсолютно полярні поняття. І їхнє зіставлення є помилкою. Але там де Писання “допускає помилку”, то лиш для того, щоби ми її помітили і роздумували над сенсом, що захований в обгортку помилки.
Понад усіма символами є банальний факт тогочасного стану медицини. Велика кількість жінок, так само як і дітей, помирали при родах в Стародавньому світі. Тому життя дуже часто йшло поруч зі смертю буквально.
Сьогодні також відбуваються смерті породіль та їхніх нонароджених дітей, але ці випадки радше є трагічними поодинокими виключеннями, а не різновидом норми.
Якщо говорити про символічний розріз тексту, то безліч ситуацій свого життя ми сприймаємо, як остаточну поразку, смерть, натомість ці драматичні ситуації потенційні новим життям, яке ми вперто не хочемо помічати.
Може настав час переглянути своє ставлення до всіх “похоронних голосінь” своєї історії і роздивитися молоді паростки в засохлому пні? Наша печаль та депресія часто є пережовуванням минулого, вона забирає всі сили душі, в цей час ми нехтуємо новим життям, часто прирікаючи його без своєї турботи.
Пригадайте що народилося після останньої душевної смерті вашої особистості? Чи помітили Ви це нове життя? Чи плекали його?
Є іще один шар сенсів, пов’язаний із постійним спогляданням на Тайну Христа. Він помирає, народжуючи Церкву. Він помирає, як породілля, даючи нове життя. Він знає, що це нове неможливо без смертіЙого, Того, хто дає це життя.
Нещодавно ми згадували святу Джанну Беретта-Молла, жінку, яка в 1962 році свідомо прийняла рішення віддати життя для того, щоби її донька Джанна Емануела змогла народитися. Мені зажди було цікаво як склалося життя цієї дівчинки, адже воно так дорого коштувало.
Сьогодні Gianna Emanuela служить по всьому світу свідчить про життя, любов та святість її матері та Бога, надихає тисячі людей думкою, що життя сильніше за смерть. Ретроспективно споглядаючи 56 прожитих років Джанни Емануели, розумієш – вона не змарнувала подарунку матері, життя. Не треба шукати в Інтернеті це видно навіть по її очах.
І коли я задумуюсь про цю непересічну, але і просту водночас, долю доньки, то забуваю, що я також є дитиною Джанни Беретта-Молла. В тому сенсі, що моє життя дитини Божої стало можливим завдяки одній смерті багато років тому. Смерті, що дала життя.
Ісус не абортував нас, як цього не зробила свята Молла зі своєю донькою.
Але чи можна, обертаючись в минуле, сказати і про моє, твоє життя так само: “Він/вона не змарнували подарованого життя”? А про що говорять твої очі?
