Сонце саме сідало в крони лип на Січових Стрільців учора, коли ми з Іриною присіли випити обліпихового чаю уздовж вулиці. Шуміли авто, пробігали підстрижені й не дуже собачки, бігли додому люди у вишиванках; все, як має бути в цей четвер року.
Посеред цього літнього київського вечора Іра сказала важливу річ, яку я знаю вже давно, з якою я живу, але не дозволяю їй прорости, перетворитися з зернинки знань у дерево з плодами. Цю річ мені забула сказати мама, її не вчать в школі, але після довгих років непростих випробувань вона рано чи пізно з’являється, і її треба ростити, а не відкладати на потім, коли дитина виросте, коли пенсійний видадуть чи ще якісь міфічні горизонти.
Дозволь собі бути щасливою.
Єдина людина, яка заважає мені бути щасливою, це я сама. Це я знаходжу пояснення, чому ні. Чому не для мене. Чому не сьогодні. Це я собі забороняю мріяти про велике, бо я маленька, куди мені. Це я бачу щастя довкола себе, і зупиняю його прямо на вході до своєї оселі. Це я – той коваль з приказки, який забув основи ремісництва і зайнявся фігнею.
Дозволь собі.
Дай собі цей дозвіл сьогодні. Бути щасливою. Цю індульгенцію, яка діятиме всі прийдешні роки, кожен день, навіть коли дощ, коли боляче, коли образи, коли нечесно, коли не так, як хочеться, коли всі проти тебе. ОСОБЛИВО в ці моменти — дозвіл повинен діяти. Він виданий тобі Отцем ще до сотворення, і я не маю жодного права жити йому всупереч.
Життя таке коротке, сказала вчора Іра, дозволь собі просто зараз.
Дозволь.
❤
