Мк 12, 18-27 Того часу прийшли до Ісуса садукеї, – ті, які кажуть, нібито немає воскресіння, – і запитують Його, кажучи: «Учителю, Мойсей написав нам, що коли в когось помре брат і залишить дружину, а дітей не залишить, то нехай візьме брат дружину померлого та й відновить потомство своєму братові. Було сім братів. Перший узяв дружину, але помер, не залишивши дітей. Другий узяв її, і він помер, не залишивши дітей; і третій також. І так семеро, – і не залишили по собі потомства. Після всіх померла й жінка. У воскресінні, коли вони воскреснуть, кому з них буде вона дружиною? Адже семеро її мали за дружину!» Ісус сказав їм: «Хіба не тому ви помиляєтеся, що не знаєте ні Писання, ні Божої сили? Адже коли воскреснуть із мертвих, то не одружуються і не виходять заміж, але є такими, як ангели на небі. А про мертвих, що воскресають, хіба ви не читали в книгах Мойсея про те, що сказав йому Бог біля куща: “Я – Бог Авраама, і Бог Ісаака, і Бог Якова?” Він – Бог не мертвих, а живих! Ви дуже помиляєтеся!»
Увесь 12 розділ Євангелія від Марка звучить, як безперервна словесна битва Ісуса. Спочатку він розказує первосвященикам та старшим народу притчу про виноградник та злих наймитів. Далі до Нього підходять фарисеї і намагаються уловити Його на Слові, запитуючи про подать кесареві. Щойно вони відійшли, як до Ісуса прямують садукеї і дискутують про воскресіння мертвих.
Слово Боже є мечем, володіння цією зброєю визначається часом проведеним за тренеруванням. Ісус, як середньовічний лицар, постійно вправлявся у фехтуванні – перебував у Божому Слові. Саме тому Його аргументи були настільки вигостреними та влучними.
Коли Церква уникає дискусій зі світом, то це свідчить про її невпевненість, а значить брак тренувань у фехтуванні мечем Божого Слова.
Проповіді на Недільних Службах – місце бивти за душу парафіян. Вірю, що священик покликаний цілий тиждень точити свій меч Божого Слова, вправлятися з цим мечем, щоби в неділю для парафіян і щодень для себе відбивати атаки і атакувати самому.
Не завжди священик має рубати мечем Божого Слова направо і наліво. Але хтось нерідко засинає під час проповіді. Немає однозначної відповіді хто в цьому винен. Іноді на службі, як в Гетсиманському саду, ми маємо витривати, молитися і не спати. І це правильно. І в цьому терпіння. Але не щонеділі нам іти в Гетсиманію. Формально правильній проповіді, моральній і побожній, може бракувати живого Слова, в яке занурений проповідник, як в потік води. Така проповідь втомлює, а не надихає, пригнічує, а не укріплює.
Слухаючи такі проповіді у системі, вкрадається думка про формальність спілкування служителя зі Словом, що знаходить відображення у відповідних проповідях.
Звичайно, глибина духовного життя не завжди може дорівнювати вмінню передати це у проповіді. Кожен із отців має свої дари і харизми, живе Слово в його устах може проявлятися у сповідях чи духовних розмовах. Також рівень сприйняття Божого Слова у великій мірі залежить від серця, яке його приймає. Проповідь – це не голівудський фільм і не стенд ап шоу, що має захоплювати з першого кадру, речення.
Однак чи мають один чи кілька парафіян, замість того, щоби звично спати на проповідях цього священика, донести йому це занепокоєння, не з духом критиканства, але з молитвою про нього і турботою про духовну їжу, яку той споживає сам і годує своїх овець? Як думаєте Ви? Поділіться своєю думкою в коментарі.
