Про реформування сучасної вищої освіти не говорить хіба що лінивий. Тому не дивно, що мало кого з українських випускників приваблює навчання на батьківщині, а чимало б воліло виїхати закордон на студії. Це аж ніяк не означає, що система вищої освіти у нас безнадійна і не має майбутнього. Вона просто хвора, а щоб лікувати треба знати недуги.
Замкнуте коло корупції
Не секрет, що однією з найбільших проблем нашої країни є корупція. Вона, немов рак, пустила метастази у всі сфери життя суспільства: медицину, владу, бізнес. Навіть у Церкву, бо ми навіть до Бога ставимося, як до хабарника. Поставили свічку, дали пожертву і все – думаємо, що справа вирішена. У нас вже виникла корупційна ментальність. Хабарники не можуть, щоб не брати хабару, а умовні клієнти не уявляють як жити, щоб його не дати. Бо корупція – це небезпечна залежність, яка змушує замість людей бачити у інших об’єкти фінансового пожадання. Але насправді цього нас вже навчають у школі. Діти бачать як батьки несуть подарунки вчителям, а потім, о диво, ставлення педагогів чомусь змінюється, а оцінки магічним чином стають кращими. При цьому без зусиль самих учнів. Потім випускники вступають до вузів і історія повторюється. Змінюються хіба що розмір данини. Звичайно, поза очі студенти осуджують викладачів, які мають заплямовані зеленню руки. Проте коли справа доходить до іспитів, а знань і, головне, бажання вчитися немає, чомусь знаходяться тисячі причин, щоб виправдати свій і професора грішок. Тоді корупція – це вже не зло, а крок назустріч спритній, але, на жаль, не обдарованій молоді. Але бувають випадки, коли змушений платити навіть, коли знаєш і цього не планував. Адже вся група заплатила, а ти що «особливий» чи хочеш підставити інших. Рівність і братерство теж дорого коштують. Звичайно, що з’являються борці за справедливість. Але, як показує практика, вони або згинаються під тягарем системи, або вистоюють за ціну насмішок і нерозуміння зі сторони колег і друзів. Проте іншого способу подолати корупцію, як тільки починаючи з себе, немає. Навіть ризикуючи бути мучеником чи ізгоєм. Бо як не крути – це все-таки гріх, а його жодна реформа не викорінить. Якщо, звичайно, не почати зі свого серця.
Свобода вибору тільки на папері
Якщо відкрити свою заліковку, то можна дізнатися багато цікавого. Що наприклад чимало предметів та спецкурсів, які були обов’язковими для здачі, виявляються факультативними і вільними для вибору. Проте в нас, як в Радянській конституції, ніби й Україна могла й вийти з СРСР, проте в реальності хто б їй це дозволив. І так само і у виші. Можете і не приходити на факультативні лекції, але, щоб потім вам це боком не вилізло на сесії. Тобто свобода і була, але тільки тим, хто за лекторським столом, адже здавалося, що університет створювався саме для них, а не для студентів. Мало того, що чимало спецкурсів ніколи не знадобилося у житті, так вони ще були й підлаштовані під наукові вподобання професорів і доцентів. Якщо приміром кандидат захистив дисертацію по темі «Продуктивність надоїв корів під час НЕПУ», то і слухачі повинні знати скільки молока давала працівниця колгоспу для радянського населення. Але найгірше, що самі викладачі нічого не робили, щоб покращити свій предмет, бо студенти й так нікуди не втечуть. Вихід, як не крути, один: перейняти рейтингову практику західноєвропейських вишів, оцінки викладачів, коли самі студенти вибирають собі предмети і виставляють бали викладацькому колективу, залежно від виконаної ними роботи. І тоді автоматично виникне боротьба за душі, а конкуренція ще нікому (окрім прихильників гниючої «стабільності») не завадила.
Непотизм або родоводи славних викладачів
Читали казку про ріпку, коли бабуся покликала дідуся, а той внучку, щоб допоміг вирвати стиглий плід. Отож, в університеті так само. Тльки хтось освоївся на професорському місці, відразу готує місце для своїх родичів. Розумію, що, мовляв, гени та сімейні здібності, але самі знаєте, які у геніїв народжуються діти. Виходить так, що по списку кафедри можна вивчати генеалогічне дерево роду, а університет стає сімейним бізнесом, де викладає декілька знаменитих викладацьких родів. Адже ще до зачаття дитини вона вже має години і місце у вищому навчальному закладі.
І молодому, але талановитому аспіранту, а тим більш студенту навіть мріяти годі боротися з цією мафією. Бо запрацює принцип НАТО – посваритися з одним членом, означає оголосити війну цілій кровній організації.
Бюрократія по-науковому
Для мене символічно, що і завдання і покарання мають однакову форму. Щоб засвоїти матеріал і відпрацювати пропущену лекцію чи погану поведінку потрібно написати реферат. Загалом, його тема і зміст не мають принципового значення. Головне – це кількість власноручно написаних сторінок, які і так ніхто не буде читати. Подібна доля чекає і друкованих «співбратів». Але загалом все щиро. Студенти не стараються їх готувати, а викладачі не вдають, що будуть читати. І виходить, що Карпатські ліси нікому вже не потрібні, якщо їх так просто витрачають на папір для науково непридатної макулатури.. Як наслідок, екстенсивний спосіб викладання, де рахується кількість, а не якість, випускає тисячі дипломів, які десь губляться на ринку праці. Можливо і наші університети дають добрі знання, але аж ніяк не навчають, як їх реалізовувати потім. Замість того, щоб студенти ночами сиділи за писаними нікому непотрібними рефератами, не краще навчити їх писати статті для Вікіпедії. Це і пошук, і засвоєння матеріалу, аналітичне мислення і точне викладення думок, а головне – зароблені кошти, які можливо і не підуть у кишені студентів, зате можуть поповнити казну рідних універів. А так нині виграють магазини канцтоварів, а страждають легені планети. Подібним чином є і з науковими статтями. Їх пишуть, бо треба мати N-кількість публікацій, а часто їхня якість, а головне наукова цінність дорівнює нулю. Поки у нас буде панувати оця паперово-наукова бюрократія, ані наука, ані тим більш освіта не буде привабливою для студентів. Бо замість дослідників та фахівців своєї справи система виховує «паперових кліщів», які змушені проводити свій вік серед гір непотрібної макулатури.
Залишки Радянщини у головах
Хоча на дворі ХХІ століття, у деяких вишах до сих пір панує дух Середньовіччя. Деякі викладачі на своїх предметах ведуть себе як пани, царі, а навіть боги, навіть самі переписують закони та факти без жодних на це аргументів. Просто так вони бачать дійсність і студенти також мусять сприймати навколишнє через призму їхнього внутрішнього світу. А якщо виражаєш сумніви або навіть прагнення до дискусії, то не довіряєш науковому авторитету, а отже – ворог народу і вітчизняних наукових здобутків. Пам’ятаю, серед викладачів був у мене прихильник «Русского мира», який переконував, що українці – це наслідок змови західних країн і з’явилися лише у ХІХ столітті, а до того існували малороси. І що Шевченко ніколи не вживав слово Україна. І будь-які спроби довести щось протилежне зустрачали агресію та висміювання на всю авдиторію. І виходило, що обговорення було, але без жодної справжньої дискусії. Бо лектор, як ляльковод керував мисленням групи, творячи собі подібних, вузькопрофільних наукових імпотентів, які не тільки імітують розумову діяльність, але і не можуть зробити нове відкриття чи перевершити свого вчителя. Бо є лише один варіант – методологія, а все інше від лукавого. Така людина вбачає у студентах потенційний матеріал для обробки мозків, ніж партнера у пошуках правди. Адже головний ворог для них – це вільна людина, яка цінує істину, більше, ніж комфорт. І не важливо, використовують вони мультимедіа чи новітні технології. Вони мають ностальгію за минулим і застрягли ментально у тоталітарних системах попереднього століття. І поки наукову і освітню еліту складають представники «Homo Sovieticus», які керується законом сили і посади, а не аргументів і авторитету, наша освіта ніколи не буде привабливою для підростаючого покоління. Адже недарма євреї увійшли у землю обітовану лише після того, як помер останній свідок рабства у Єгипті. Тому не дивно, що деякі вітчизняні «Alma Mater» нагадують жіночок на пенсії, які живуть виключно своїми попередніми досягненнями та традиціями, а не сучасними звершеннями та планами на майбутнє. Університет – це не лише кузня кадрів, а й школа життя, де поєднуються мрії підростаючого покоління з досвідом та знаннями зрілих і вже успішних людей. У іншому випадку, якщо забракне чогось одного, буде або гурток молодих авантюристів, або клуб хранителів музейних експонатів, які живуть вчорашнім днем. Тому перш ніж вибирати свій майбутній виш поспілкуйтеся з його випускниками і пізнайте всі «+» і «-», а головне відчуйте його дух. Якщо там задуха, як у гробниці, а не вирує життя, як у весняному саду, то моя порада – краще не вступайте. Бо весь ваш запал та прагнення навчатися розіб’ється об стіну несправедливості та сірої реальності на першій сесії. Звичайно, у нашій країні є чимало вузів, які розпрощалися з командно-плановою системою управління та тоталітарним стилем відносин викладачів та студентів, але на жаль у багатьох стінах досі гуляє дух вічного сліпого підкорення студентського класу викладацькому. Навіть за ціну правди.
PS:. Не думайте, що відмовляю вступати старшокласників до українських вузів. Якщо лунає критика на адресу освіти, значить не все ще втрачено. Було б гірше, якби мовчки поховали і байдуже помахали рукою. Переконаний, що за українськими вузами є велике майбутнє, яке втім починається або завершується сьогодні. Все залежить чи дослухаються до зауважень і винесуть уроки, або будуть і надалі робити вигляд, що все в порядку.
А які недуги вітчизняної освіти знаєте ви? Цікаво буде почитати…
