Мт 6, 7-15 Того часу Ісус сказав своїм учням: “Молячись, не говоріть багато, як ті язичники, бо думають, що завдяки своїй багатомовності будуть вислухані. Отже, не уподібнюйтеся їм, бо ваш Отець знає, чого потребуєте, перш ніж ви попросите в Нього. Тому ви моліться так: Отче наш, який на небесах, нехай святиться Ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі; хліб наш насущний дай нам сьогодні, і прости нам борги наші, як і ми прощаємо боржникам нашим, і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Бо коли ви прощаєте людям їхні переступи, простить і вам ваш Небесний Отець; якщо ж не прощаєте людям, то й ваш Отець не простить вам ваших переступів”.
Чому за приклад непотрібної багатомовності Ісус бере саме язичників?
Очевидне пояснення – бо вони мають багато богів, і всі ці боги потребують окремої молитви, прохання, жертви, приносів тощо. До того ж язичницькі боги примхливі, мстиві та ревниві. Язичник має згадати всіх, щоби не заборгувати, не образити, не викликати ревність. Чи можуть християни мати свій пантеон з Отця, і Сина, і Святого Духа, але не тільки? Треба ж згадати і святу Марію, і апостола Петра, і ангела-охоронця, і святого Михаїла, і святого Антонія, бо він допоміг віднайти загублену річ. Християни можуть обплутати себе вервичаками, новеннами, дев’ятницями, літаніями до Бога, святих, ангелів, відчуваючи себе “боржником у молитві”.
Я не виступаю проти традиційної релігійності, гадаю, що “хмара свідків” допомагають в нашому земному житті, пам’ять про про небесних переможців єднає Церкву земну і небесну, мотивує та поширює горизонти духовного спілкування, адже Бог є Богом живих, а не мертвих.
Ці роздуми є радше спробою побачити застереження для людей, які мають цілком добрі наміри.
Принципово християн від язичників відрізняє також ставлення до Бога і бога. Про це на початку роздумів вже трохи написано, але з огляду на кількість богів, але тепер детальніше поговоримо про їхню якість.
Ні один язичницький бог не є Батьком. Точніше вони є батьками для своїх дітей-небожителів, однак відносини богів-батьків з богами-дітьми в більшості міфологій складаються трагічно: діти намагаються захопити владу батьків, батьки, тримаючись за свій престіл, нищили дітей, навіть з’їдали їх, якщо все ж таки діти народжувалися і не захоплювали батьківський престіл, то вони ворогували між собою – брати і сестри, батьки і діти, між богами панувала розпуста та зрада. Маючи таких богів, людина всіляко вправлялася у багатослів’ї, у спробі переконати богів зробити їй, цій конкретній людині, добро або бодай не зробити зла.
Тобто інший вимір язичництва в християнстві – це сумніви, що Батько нас любить, а не шукає підстав для знищення, презирає і просто терпить.
Перед язичницькими богами людина постійно мала бути адвокатом самої себе, в християнстві Всемогутній Бог є адвокатом людини.
