Про це 17 серпня львів’янам розповів Норберт Нойхауз — один із ідеологів християнсько-демократичного руху Європи. Він прочитав лекцію “Християнські цінності та виклики сучасної Європи” у межах проекту “Галицький лекторій”.
За останні 150 років світ паралельно йшов трьома великими шляхами розвитку
Вони, на думку лектора, об’єдналися 1990 року. Перший шлях — мальтузіанський. Пов’язаний з іменем Томаса Мальтуса — протестантського пастора з Англії, який у XIX ст. озвучив тезу, що, коли населення Землі перевершить 1 млрд, то всі ми загинемо з голоду. Його та інших судження привели до висновку: треба якось контролювати населення Землі. Один з найбільших скандалів на цю тему, який спричинив падіння уряду Індіри Ганді, стався в Індії. Жінок, які народжували другу дитину, там стерилізували без їхньої згоди. З’явилися великі фундації, зокрема і фундація Рокфеллера, які доклали багато зусиль, аби зупинити демографічний ріст на Землі. Та це не принесло бажаних результатів.
Другий шлях — фемінізм. Його ідейним натхненником, вважає п. Нойхауз, був Фрідріх Енгельс зі своїми ідеями про зруйнування родини. Все почалося у 30-х роках минулого століття, коли рух суфражисток радикалізувався у бік фемінізму під приматом соціалістичної ідеї. Основою цієї ідеології став сам факт, що жінки народжують дітей. Вже в цьому вони вбачали свою залежність, вияв дискримінації і панування чоловіків над ними. Феміністки закликали жінок до страйку породіль — не народжувати дітей. Він мав би змусити чоловіків переосмислити відношення статей і запропонувати нову світову політику. Наслідком цього стали масові акції за права на аборти під гаслом “Мій живіт належить мені”, які вибухнули у 70-х рр. ХХ ст. Відтак право на аборти закріпили законодавчо, як «невід’ємне право людини».
Третій шлях — це “сексуальна революція”, рух хіпі, протизаплідна таблетка і так звана лібералізація сексуальних стосунків у різних країнах світу. За цим всім, каже лектор, стоїть “фройдівська передумова” матеріалістичного уявлення про людину.
Сьогодні велика частина світового дискурсу перебуває під гаслом гендеру. Можна сказати, що цей спосіб мислення також, за своєю суттю, деконструктивістський. Гендер дуже любить працювати з тезою про жінок. І гендерна ідеологія — те саме, що комунізм. Тільки провідна сила революції — не пролетаріат, а жінки. Тепер вони мають збудувати рай на землі. Пан Нойхауз, при цьому не заперечує, що в світі досі є дискримінація та визискування жінок, негідне обходження з ними.
Нова світова модель
У певний момент носії ідеї 1968 року дозріли для того, щоб увійти в урядові структури. І змінили їх зсередини. Особливо, освітні, виховні і ЗМІ. Один з інститутів, які особливо просували і далі пропагують тему абортів, була ІPPF (Міжнародна федерація планування).
Саме їй та кільком подібним до неї на початку 90-х ООН доручила готувати і проводити всесвітні конференції, що мали напрацювати парадигму нового світопорядку. Адже Радянський Союз впав, протистояння двох ідеологій у світі офіційно припинилося, коштів на озброєння тепер треба було менше. Відтак виникла ідея чогось на кшталт світового уряду. Низка конференцій, які мали напрацювати основу нового світо порядку, по черзі відбулися в Ріо, Пекіні, Каїрі, Стамбулі. Кожна з них несла світові інше гасло.
У Ріо розглядали питання сталого розвитку, але світові запропонували модель “Мисли глобально — дій локально!”. Тут, за словами п. Нойхауза, бракує національного рівня, де, традиційно, відбуваються політичні дискусії. “Творцям цього гасла і йшлося про те, щоб з глобального рівня ми могли рухатися на локальний рівень, щоб ніхто не зауважив того, що на цьому шляху переноситься”, — каже п. Нойхауз.
На Каїрській конференції під поняттям “репродуктивне здоров’я” просунули ідею узаконення права на аборт. Підтримка цієї теми у цілому світі відтоді, фактично, отримує найбільшу частину фінансування ООН.
“І Ватикан, і мусульманські країни зробили все можливе, щоб тему абортів якомога більше приховати. Проте Світовий банк вчинив інакше. Він почав видавати рекомендації Каїрської конференції за зобов’язання для урядів країн, з якими починав співпрацю. Більше того: такі зобов’язання мали бути прийняті на конституційному рівні країн, які прагнули отримати кредити. Це стало обов’язковою передумовою для співпраці з Світовим банком. Від Європейських країн такого не вимагали. У 2007 подібна річ сталася, коли Україна розпочала співпрацю з Фондом народонаселення ООН. Тільки для вас мова йшла про політику гендеру. Вже цього року в Зарваниці я мав розмову з уповноваженим області у справі гендеру. В той час в Німеччині про це поняття мало хто говорив. Гендер був головною темою конференції у Пекіні. І це поняття вже вписане у засадничі постулати Європейської спільноти. Як воно туди потрапило? Гельмут Коль, коли наближався час підписання Амстердамських угод, спитав: “Що то таке гендер? Ніколи в житті про таке не чув”. Йому пояснили, що гендер — це рівноправність чоловіків і жінок. І Коль сказав: “Певно, що так! Ми тільки за!”. І таке повторилося у моїх численних розмовах з різними європейськими політиками. Багато з них думають, що це просто рівність статей”, — зазначає ідеолог християнської демократії.
Ще однією ланкою того самого дискурсу є партисипативна демократія. Зростання громадської активності є надзвичайно важливе для України. Без цього не було б обох Майданів. І цього п. Нойхауз не заперечує. Проте активістів він не любить. Пояснює: “Вони балакають, вимагають, але нічого не роблять. Християнський принцип полягає у субсидіарності: коли ми бачимо, що держава не виконує якихось функцій, ми перебираємо їх на себе. Ба, більше: ми прагнемо до такого суспільства, де якомога більше справ мали би вирішуватися власними силами спільноти. Державу мали б залучати тільки тоді, коли вже без неї не обійдеться”.
Партисипативна демократія як концепт, вважає п. Нойхауз, врешті приводить до більшовизму. Бо активісти — маленька частка суспільства, яка сама себе проголошує, а потім говорить від імені всієї мовчазної маси.
Стамбульська конференція привнесла у світовий дискурс принцип партнерства. Це означає, що всі мали стати партнерами в подальшому розвитку суспільства. Але партнерів розуміли вузько. Ними могли стати лише ті, хто включений у коло тих категорій, про які були попередні конференції. Всі інші — вилучені. Якщо християнська спільнота чи організація має ідею, хоче реалізувати якийсь проект, звертаєтеся до фонду Сороса, то не матиме шансів. Адже вона сповідує ці принципи. Держави також не отримають допомоги ані від Світового банку, ані кредитів від інших держав, якщо не підтримують політики гендеру, партисипативної демократії… Ось таке партнерство.
Вінчає усе це поняття “good governance” — доброго врядування. Впроваджуючи ці принципи, ви маєте право так називатися і отримувати гроші від Сороса.
“Коло замикається, і ми маємо “чудовий новий світ” з промиванням мізків. Це означає зміну всіх структур і деконструкцію. Це означає, що ми маємо новомову і розмивання понять, мусимо бути толерантні до гомосексуалістів. Безперечно, гомосексуальна людина є така сама, як гетеросексуальна. Я, як християнин, не можу оцінювати людину лише через призму сексуальної орієнтації. Я мушу її сприймати як цілість. Вона має всю повноту прав людини. Але вимога визнання — те, на що я не можу погодитися. Толерувати — не означає визнавати. Я не мушу визначати речей, які не хочу визнавати”, — пояснює лектор. І додає, що в найближчі роки нам доведеться здійснити дуже велику працю над мовою і над поняттями мови. Наприклад, переосмислити поняття “свободи”.
Що можуть християни?
Ми, християни, надто довго спали. Ми спали так довго, що багато тем з гендерної політики проникли навіть у лоно Церкви. Дуже багато дискусій ведуться сьогодні всередині Церкви. Але ми на землі тільки адміністратори, управлінці цього світу. Християнською відповіддю на ці виклики є поняття соціальної ринкової економіки: господарка має служити людям, а не навпаки. Гроші мають служити людям, а не люди — грошам.
Папа Іван Павло ІІ говорив про цивілізацію життя на противагу цивілізації смерті. Це християни можуть протиставити тому, що на полюсі гендеру називають “сімейною політикою”. Її суттю є індивідуалізм і ламання родинних зв’язків. Родина — це стабілізуючий чинник. Всі, хто хоче мати хитку і нестабільну особистість, якою легко маніпулювати, зацікавлені зруйнувати родинні структури, послати жінку на працю якомога раніше. Але, на думку лектора, жінки повинні мати можливість бути з дитиною до 3-річного віку, а потім гідно повернутися до праці і продовжувати кар’єру.
Християнська відповідь на партисипацію — представницька демократія у поєднанні з правами людини (але без права на аборти). Ми обираємо депутатів, які від нашого імені реалізовують політику на різних рівнях: від комунального — до державного. Якщо вони працюють зле, ми через 4 роки їх переобираємо. А протягом їхньої каденції маємо можливість до них звертатися. Завдання політичних партій збирати думки суспільства, формувати на їхній основі політичні програми, ставити перед собою певні цілі, там прописані, і завдання, як цих цілей досягнути. І також християнською відповіддю є принцип субсидіарності. Це наскрізний суспільний принцип: якщо в нас є проблема чи завдання, ми збираємося і вирішуємо цю проблему. Якщо ж нам потрібна допомога, кличемо державу чи ще когось, але насамперед намагаємося вирішити цю справу самі. І кожного, хто хоче співдіяти, — ласкаво просимо.
Всупереч принципу “доброго врядування”, християнські демократи постулюють принцип суспільного блага. Це християнська відповідь.
“Наше коло принципів не є замкнутим. Ці принципи шанують свободу, справедливість для всіх, — підкреслює Норберт Нойхауз. — Це не є приписування певної ідеології, а хто її не дотримується, той не є партнером. З природою можна борюкатися, але наслідки цього будуть важкими. Іншими словами: я, звичайно, маю право з’їжджати на лижах там, де оголошена небезпека сходження лавин. Але коли лавина зійде і мене накриє, я не повинен нарікати, що зі мною вчинили несправедливо”.
*Норберт Нойхауз — доктор економічних наук, експерт-урбаніст, один із ідеологів християнсько-демократичного руху Німеччини та Європи, екс-віце-мер німецького міста Трір.
Занотувала Анна Герич
