Борис ҐУДЗЯК. Лекція пам’яті отця Мар’яна Бутринського – будівничого та багатолітнього пароха храму Святих Володимира та Ольги у Чикаго, виголошена в рамках Днів УКУ
Хочу розповісти один епізод. Коли я був семінаристом у Римі, у собор Святої Софії, який ще тоді не був завершений, на святкування, які організував патріарх Йосиф, приїхав отець Мар’ян Бутринський з великою делегацією своїх парафіян та інших вірних із Чикаго. Я тоді прислуговував. Ми якраз виходили на похід, щоби супроводжувати патріарха до храму. І ось ми вже збираємось виходити, а отець Мар’ян підходить до нас і питає, де є репіди (процесійні представлення небесних сил, які використовують під час літургії та процесії). «Та ж ми купили вам репіди». Кілька років перед тим він приїжджав до Риму і побачив, що у нас їх немає. Того разу він приїхав до Риму і купив їх для нас. І його нервує, що ті, кому він їх купив, не користуються ними для прослави Бога, краси обряду, величі Божественної літургії. Отець Бутринський був господар – він не боявся, його хата була посередині міста. Я би хотів, щоб усі ми були такими: бачили, чого бракує, і те заповнювали й допомагали людям тими інструментами, які нам дані Богом, батьками, ближніми. Отець уможливлював, надихав, вів, піднімав і помагав. Зокрема, помагав нашому університету.
Для отця Бутринського особливим лідером був патріарх Йосиф. «Великого бажайте, надихайтесь великим і високим». Треба мати перед очима гідну мету. Якщо ми її маємо, вона сама собою підносить людину. Людина росте зі своїми задумами і своїми планами. Високі пориви її підносять – низькі і грішні похоті руйнують. Не кожен народився генієм, і не кожному дав Бог довершувати спасенні діла і повертати умовинами часу, немов коловоротом. Але кожному дано бажати великого, молити Бога про те і помагати посильно у великих будовах, бо з дрібних цеглинок виростає гігант. Кожен може чинити добро, а в кожному доброму є і велике.
Як реалізовувати великі ідеї? Перш за все треба визначити, чим є великі ідеї. А про це можуть і мусять бути суперечки. Сьогодні чи не найбільша комерційна потуга і фірма у світі є Apple. Її вартість перевищила 1 трильйон доларів. І в мене теж є Iphone. Чи трильйон критерій? Напевно, для багатьох так. Але попри те, що я користуюсь цим інструментом, для мене критерії величі є інші. Мені прикро читати про те, що Стів Джобс, який розвинув цю фірму, міг принижувати людей. Мені прикро читати репортажі про спогади його доньки, від якої він відмовлявся. Прикро, коли при кінці життя людина має жаль за те, як вона відносилася до людей.
Якщо ми з вами маємо задуматися над питанням, як реалізовувати великі ідеї, давайте домовимось, що велике є те, що дає життя, виринає з Божого закону, провадить до Бога, єднає людей. Змагання до великого доступне кожній людині.
Ті критерії не є загальними, вони є м’якими. Інколи вони продаються, купуються, мають зиск.
Зараз УКУ на висоті своєї популярності. Ще ніколи він не був таким популярним, ще ніколи стільки студентів до нього не поступали, ще ніколи не було таких високих середніх балів тих, хто поступали і поступили, ще ніколи стільки донорів з усього світу не давали на нього гроші. То не завжди було так і не завжди мусить бути так. Але сьогодні УКУ має певну потугу, яка може нам завадити побачити, на чому ця велика ідея побудована. Я хочу запросити, зокрема, нових студентів та викладачів, задуматися над питанням, на чому стоїть цей університет, до якого ви так хотіли, у чому є велич Йосифа Сліпого, Андрея Шептицького, Мирослава Івана Любачівського, Любомира Гузара. В чому великим був отець Мар’ян Бутринський. Мені здається, тої величі ми особливо потребуємо. Це велич, яка поєднує серця. Вилізти на Говерлу чи Еверест – це подвиг. Це перемагання себе, і в цьому багато доброго та шляхетного. Перемагати себе – важливо. Але особливо великим є, коли ми перемагаємо себе для інших.
Хочу запропонувати для роздумів моє переконання, що велике завжди народжується між. Між нами, між вами, між кимсь. Бо коли велике є лише для мене, коли велике є лише моїм, коли велике є лише в мені – воно не велике. Ніхто з нас не має ні розмірів, ні масштабів, ні такого духа чи душі щось дійсно велике тримати лише у собі. Велике з’являється, коли ми єднаємось. Коли Божа Любов, Божа Творчість, Божий Дух входить у нас. І коли ми стаємо тими, хто помножує ці дари, обдаровуємо інших і помагаємо іншим рости і множити дари. Коли за ділом стоїть потенціал великого духовного подвигу. Навіть якщо масштаби справи є скромні. Мати Тереза казала: «Не обов’язково робити великі речі, можна робити маленькі, але з великою любов’ю». Патріарх Йосиф казав, що не кожен є генієм, не кожен може міняти хід історії, переінакшувати обставини, які його чи її обумовлюють. Час обмежений, ресурси і сили теж, але це не повинне нікого з нас відохочувати від великої любові, великого ділення, великої уваги до іншого.
Якщо братися за конкретну справу, один не зробить те, що зроблять два, а два не зроблять те, що зроблять 20 чи 200. До великомасштабних речей потрібно багато людей, які примножуватимуть дари один одного. Потрібна команда. У цьому університеті вже більше ніж чверть століття є безперервна застанова над тим, чим є команда, і праця над тим, щоб ця команда була. Це увага, пошук, аналіз, критика, гумор, спілкування, мовчання, слухання іншого. А також допасування одного до іншого, визнання таланту, який є поруч, і пошук ніші, де цей талант може вповні розквітнути.
Часом потрібні суперечки. Мусить бути відвага конфронтувати реальність, мусить бути збережена гідність кожної особи навіть у суперечках. І коли багато людей працюють з увагою та пошаною до іншого, до партнера, до соратника, твориться особлива синергія. Це не просто якась калькуляція чи математика. Там відбувається таїнство сопричастя – те, що відзеркалює життя самого Бога, який є один і троєчний, в якому Отець, і Син, і Святий Дух співпрацюють, діляться, спілкуються, якщо сказати по-людськи.
Є ще одна характеристика, яка сьогодні непроста для великих справ. Патріарх Йосиф провів ідеї крізь десятиліття. Він не знеохотився ув’язненням, таборами, катуваннями, своїм віком і неміччю. Він заснував УКУ, маючи 71 рік, і почав його будувати. Патріарх знав, що таке час і наскільки це є необхідний вимір великої справи. Ми живемо у дуже нетерпеливих обставинах. Біда, якщо хтось не відповів на смс до години. Невигода, якщо кава не заварилась за півхвилини. Молодим людям сьогодні важко слухати якусь тему більше, аніж 5 хвилин. Немає магії чи лотереї у великих справах. У великих справах, відповідно до наших категорій, потрібен час, бо ріст вимагає часу. Слухання і увага до іншого, пізнання таїнства, глибини буття іншої людини, я вже не кажу цілої громади, потребує часу. І великі люди, які робили великі справи, це розуміли.
Згадуючи отця Мар’яна Бутринського, пам’ятаючи лідера для цього провідника – патріарха Йосифа, я хочу запросити усіх нас з вами бажати великого. Але щоби це наше велике було божественним великим, щоб воно було тривалим, щоб воно міняло життя, помножувало. Щоб воно не було коштом гідності іншого. Щоб воно єднало людей, а не ділило. Щоб воно було присутнє у всьому, навіть у тому, що є мнимо малим і на марґінесі.
Усіх гостей, які є друзями цього університету, та членів академічної спільноти я запрошую в молитві задуматися над тим, на чому ми стоїмо. Чому вам тут добре, чому ви тут хочете бути, чому жертводавці з різних кінців світу нас підтримують, чому ви ростете і розвиваєтесь. Чому такі відкриті обличчя і щирі усмішки. Чому такі ясні очі та випрямлені спини. Серед вас реалізується велика ідея на принципах і засадах великої ідеї. Це ви і ваш, це між нами і наше, це майбутнє нашої країни, це приклад та зразок. І це колосальна відповідальність. Ми не сміємо це занедбати, недогледіти, продати, розміняти на дрібні. А коли ми стаємо популярними, коли у нас високі бали, коли ми думаємо, що поїли всі розуми, надуваємось – тоді кануть і тануть ті принципи, які провадять до великого.
Отець Мар’ян Бутринський надихав своїх вірних. Я бажаю, щоб кожного з нас пам’ятали як тих, що будують, піднімають, надихають та єднають. Тому що ми зрозуміли, на чому будується велике.
Слава Ісусу Христу
