 |
Богдан Портяний – учитель географії та правознавства школи в Горішніх Плавнях.
Його учні вміють визначати географічний центр Європи за допомогою ластика і голки (метод центру ваги контуру), проводять експерименти на водопроникність гірських порід, передбачають погоду, використовуючи дані портативної метеостанції.
Їхня улюблена гра – освітній геокешинг, під час якої діти мандрують, визначають місцеперебування заданих об’єктів, шукають інформацію, відповідають на питання тощо.
***
Коли згадую перший рік роботи в школі, мені хочеться покаятися у самовпевненості, в тому, що я йшов себе показати, а не дати дітям можливість проявити свої здібності.
Нашій освіті бракує чоловічої складової. Навіть батьки учнів інакше ставляться до класного керівника, якщо він чоловік.
Пам’ятаю, що відвідування батьківських зборів у мене було стовідсоткове.
Мами завжди намагалися допомогти молодому класному керівникові, організовували походи, солодкі столи, вітали зі святами, телефонували, якщо захворів.
Завжди було цікаво дивитися на здивовані обличчя дітей, коли вони дізнавалися, що я граю в ті самі комп’ютерні ігри, що і вони (каюся, полюбляю World of Tanks).
У дітей, виявляється, є безліч стереотипів щодо вчителя, і коли ти вибиваєшся з цього образу, то це їх дивує і зацікавлює.
Зараз я розумію, що завдяки школі самостійно опанував правознавство, хоча мав іншу спеціалізацію. Але були години – чому б і ні.
Я став тренером із пішохідного туризму, хоча до 2001 року не тримав у руках спортивного спорядження.
Завдяки різноманітним курсам Microsoft “Учителі в онлайні” та Іntel “Навчання для майбутнього” зміг опанувати сучасні інформаційно-комунікаційні технології.
Зараз вивчаю англійську мову, адже в школі викладали лише німецьку.
Мені взагалі подобається все нове, подобається щось міняти і мінятися самому.
 |
| Богдан Портяний з ученицями |
Один рік мені довелося працювати за сумісництвом у закладі, де у моєму розпорядженні було лише дві настінні карти і атласи учнів.
Повірте, після сучасного кабінету географії у моїй школі (інтерактивна дошка, глобус, що розмовляє чотирма мовами, ролети на вікнах із картами, метеостанція, географічний майданчик) це було для мене шоком.
Але виходу не було. Тож замість нівеліра ми використовували швабру, унікальний світ Австралії вивчали, переглядаючи вдома “Орел і решка”, а клімат Азії – проводячи опитування серед батьків, в яку пору року краще їхати на курорти (в Туреччину, Таїланд, Індію).
Виявляється, що харчову промисловість України можна вивчати в магазинах АТБ, а хімічну – в EVA.
На перервах мої учні змагаються, хто набере більше балів у грі на телефоні “Столицы мира”. А найвищий пілотаж – це вимовити (напам’ять) столицю Шрі-Ланки – Шрі-Джаяварденепура-Котте. Слабо?
“Якщо ми будемо сьогодні навчати так, як навчали вчора, то вкрадемо у дітей завтра” – висловлювання Джона Дьюї справедливе в усі часи.
Понад п’ять століть освіта практично не змінювалася і отримала репутацію однієї з найбільш консервативних сфер людської діяльності.
Ситуація докорінно змінилася з досягненнями людства в цифрову епоху.
Нинішні діти і підлітки, так зване “покоління Z”, зовсім інші: вони живуть швидше, проводять більше часу у віртуальному світі, у них є доступ до великих обсягів інформації.
Школа повинна враховувати ці особливості сучасних дітей і працювати на випередження, орієнтуватися на технології завтрашнього дня, а не на підручники минулого століття.
Мене обурює змагальний підхід до навчання в наших школах. Школи змагаються за кількість учнів, за результативність (ЗНО), а про самих дітей забувають.
Учні мають отримувати задоволення від навчання, а не прагнути бути кращими за інших.
