«Знання небезпечні без любові», – попереджає владика Борис Ґудзяк, єпископ Української Греко-Католицької Церкви та президент Українського католицького університету.
Ми відчуваємо, що хочемо бути щасливими людьми. Жити вільно, щасливо, щоб не накопичувалось у спинному мозку стільки стресу. Щоб ми могли дивитись у вічі одне одному, щоб не було конфліктів у сім’ї, на роботі, в суспільстві, між країнами. Над таким щастям треба працювати. Для нього потрібні компетентності, які дає освіта.
Світ змінюється. Треба вміти читати текст, писати, осмислювати критично і творчо. Все це має давати школа. Зараз поширюється проектний підхід у навчанні, мережевість замість звичних стосунків учителя та учня. Гарвардський історик Ніл Ферґюсон пише, що американська війна з ісламістами не є успішною, бо ієрархічний підхід традиційної армії протистоїть мережевому. Щоб ангажувати мережу, треба «мережитися» самому.
Є кілька базових дисциплін, які треба практикувати вчителям і учням, щоб жити щасливо й бути життєдайними.
Урок перший: Слухати
Дуже багато дітей сьогодні не є вислуханими. Дорослі не мають часу, щоб почути дитину. Людина, яку не чують, яка не є вислуханою, сама буде мати проблеми зі слуханням. А наше життя побудоване на міжособистісному спілкуванні, зустрічах, які потребують сприйняття.
Ми заохочуємо ініціативу, відвагу – той, хто вміє добре говорити, має добре підвішений язик, отримує переваги з самого дитинства, а в перспективі стає політиком. Я ж уважаю, що ми повинні відзначати тих, хто вміє слухати, й допомагати змалку слухати краще.
Коли ми розуміємо, що в житті є щось більше за «Я», коли ми бачимо щось поза собою й уміємо з тим іншим спілкуватися, життя набирає особливої повноти. Слухання важливе у подружжі, школі, коханні, вихованні дітей. Добрий маркетолог завжди чує свого клієнта і промовляє до нього, спершу послухавши.
Слухання допомагає нам спілкуватись. Усі наші школи, університеті, всі навчальні заклади повинні бути місцями, де ми щораз краще спілкуємось. Можна сказати, що мистецтво жити – це мистецтво спілкуватись, будувати стосунки між особами, в родині, у школі, на роботі, в суспільстві.
Сьогодні Україна більше, ніж будь-коли, потребує людей, які вміють добре спілкуватись, налагоджувати стосунки, які, перш за все, вміють слухати і є віртуозами слухання. Допомагають іншими висловити щось, що доти було не висловлене. Школи повинні розвивати це в дітях – легко, серйозно, весело.
Урок другий: Укорінюватись
Ми живемо в дуже динамічний і цікавий час. Думаю, за останні півстоліття історія змінилась більше, ніж за попередні п’ятсот років. Може, навіть більше, ніж за попередні п’ять тисяч.
Якщо взяти українське село, то більшість його мешканців і п’ятдесят, і п’ятсот років тому мали приблизно такий самий побут. Той, хто ходив до школи за радянських часів, пам’ятає, скільки автомобілів було на вулиці. Зараз, напевно, разів у п’ятдесят більше.
1988 року в Києві я запитав, чому так важко зателефонувати до Америки. Я ходив на головний поштамт, замовляв розмову зі своїми батьками й чекав там півгодини. Тоді пані на станції сказала мені що в УРСР є 28 міжнародних телефонних ліній. Зараз у ваших кишенях чи торбинках двісті міжнародних телефонних ліній.
Чи знаєте ви, хто такий Володимир Щербицький? Він очолював українську номенклатуру протягом майже двох десятиліть. Він посадив Мирослава Мариновича й Калинців. А ви можете навіть не знати, ким він був.
Це дуже важливо – вміти читати історію, плисти на цій бурхливій хвилі змін, радіючи цій динаміці. Проте також дуже важливо мати свою поставу. Не піддатись спокусі бути просто листком на бурхливій воді, втратити своє «Я» чи ніколи його не здобути.
Я не маю відповіді для вашого покоління. Дитиною чи молодою людиною я не пережив того, що переживаєте ви. Ви бомбардовані вашими телефонами, вам тяжко більш ніж на 45 секунд зосередитись на одному питанні, натомість ви здатні хапати десять понять, десять імпульсів одночасно. Ви є трохи іншими.
Школа повинна дати вам певний спокій, стабільність, поставу, інакше ви будете постійними спостерігачами. Ваше судно ніколи не буде заякорене.
Я багато подорожую й можу сказати, що це дуже втомлює. Цього літа за два місяці переїжджав п’ятдесят разів, двадцять разів змінюючи країну. Є проблема в тому, що ми зараз дуже шануємо спонтанність, творчість, але немає нічого більш виснажливого, ніж постійна спонтанність. Людина потребує коріння. Наша школа також повинна бути місцем заспокоєння, щоб дитина знала, ким вона є, мала цінності й чіткі виміри, щоб вона могла про щось свідчити.
Урок третій: Служити
Сподіваюся, що наші навчальні заклади – від садочка до докторантури – будуть місцями служіння, де викладач дає приклад своєму учневі, як служити. Учитель, який із радістю дає й показує, як радісно це є – давати.
Щоб давати, треба йти донизу, наближатись до дитини. Наша реклама, наші виступи на TEDTalks закликають нас іти догори: вище, швидше, далі, сильніше, багатше, більше! «Моя школа навчить твою дитину, як бути успішною в житті! Дасть їй засоби, аби вона багато заробляла! Щоб вона була президентом України, якщо не Європейського Союзу! Була паном у ситуації, панувала над іншими!».
Але як прекрасно, коли ми маємо вчителя, який служить, який іде вниз і піднімає учня!
Нам усім потрібно, аби нас хтось піднімав. Ми всі потребуємо відкрити нашу вроджену здатність піднімати інших. Нам набридли взаємні приниження в економіці, бізнесі, політиці, на роботі, в школі і в сім’ї. Як це гарно – давати життя таким простим жестом! Як добре, коли дитина приходить зі школи усміхнена, з випрямленою спиною, з ентузіазмом! Із нею поділилися, і вона ділиться.
Цього потребує наше суспільство: щоб ми ділилися своїм ентузіазмом, тим, що отримуємо, примножуючи й огранюючи. Будьмо учнями у школі служіння. Немає більшої радості, ніж дати щось комусь, підняти пригнобленого, нагодувати голодного.
