У селі Пархомівка, що за 100 кілометрів від Харкова, розташований художній музей з унікальною колекцією творів мистецтва, пише УП. Життя.
Серед експонатів – картини всесвітньо відомих митців Пабло Пікассо, Каміля Піссарро, Казимира Малевича, Василя Кандинського та інших.
Ми побували в Пархомівці та з’ясували, як зі шкільного хобі сільському музею вдалося перетворитися на Лувр у мініатюрі.
Невеличке та на перший погляд звичайне українське село Пархомівка розташоване у Краснокутському районі Харківщини на кордоні з Полтавщиною. З Харкова їхати до Пархомівки 100 кілометрів, або дві години автобусом. Сполучення з обласним центром є вкрай незручним: перша маршрутка відправляється з Харкова о 10:25, остання у зворотному боці – о 15:00.
Поки автобус підскакує на вщент розбитій дорозі, водій повідомляє, що всі місця на зворотній рейс викуплені. На питання, як ще можна виїхати з Пархомівки, спочатку віджартовується: “Завтра”, а врешті змилується: “Містов немає, будете стояти”.
Маршрутка зупиняється в центрі села. Навпроти зупинки – магазин “Сад Город”, поруч з ним – залізний контейнер з труною та прайсом на ритуальні послуги. Саме так Пархомівка зустрічає шанувальників світового мистецтва.
Дорога до місцевого “Лувру” простягається вздовж напівзруйнованої огорожі цукрового заводу з незвичайною блакитною трубою, яка зливається з ясним весняним небом. За 15 хвилин на горизонті з’являється стара двоповерхова будівля рожевого кольору. Це – Пархомівський художній музей.
У 1955 році музей заснував вчитель історії місцевої середньої школи, колекціонер та поціновувач мистецтв Панас Федорович Луньов. Наразі заклад носить його ім’я.
Нинішній керівник музею Олена Семенченко очолює установу з 2001-го, коли 82-річний Панас Луньов пішов із посади за станом здоров’я. Ця робота для неї не стала новою: в ролі директора музею вона вперше спробувала себе ще школяркою за часів свого вчителя.
Нас Олена зустрічає на вході з двома поліцейськими, які цілодобово охороняють заклад, та запрошує на екскурсію.
“Лувр”, який створили діти
Майбутній засновник музею Панас Луньов народився в селі Щегольок Курської губернії у 1919 році. У пошуках роботи його родина переїхала на Донбас, де він закінчив школу.
Згодом вступив на історичний факультет Київського університету, але почалася Друга світова, і Панас не встиг завершити навчання. У 1941-му німці взяли Луньова у полон – до кінця війни він перебував у концтаборах.
Після повернення додому його призначили вчителем історії в пархомівську середню школу. Луньов екстерном закінчив Харківський державний університет ім. Горького, нині – В.Н. Каразіна, та восени 1945-го приїхав у Пархомівку.
Викладаючи свій предмет, Луньов запропонував учням створити краєзнавчий музей, щоб краще розумітися на історії рідного села. На такий крок його надихнуло знайомство з вчителем історії із невеличкого міста Зміїв, який теж заснував у своїй школі музей – тільки археологічний.
Діти з ентузіазмом підтримали ідею Панаса Федоровича. Зібрали на території Пархомівки й навколишніх сіл предмети побуту, вишивки й картинки самодіяльних художників, відкрили у класі першу експозицію та почали проводити екскурсії.
Згодом музею стало тісно у шкільній будівлі та він переїхав у старенький будинок поряд із нею. Луньов, який сам був колекціонером старовини та предметів мистецтва, передав у музей власні “скарби”.
“Панас Федорович вважав, що у школі є величезний недолік – естетичному вихованню приділяють дуже мало уваги, – згадує Олена Семенченко. – Тому він запропонував дітям звернутися з листами до відомих художників та великих музеїв Радянського Союзу та попросити у них допомоги у створенні в Пархомівці справжнього художнього музею”.
Першими, хто відгукнувся на пропозицію, стала спілка харківських художників, яка в 1955 році передала шкільному музею 50 робіт. Потім твори надали Ермітаж, музей образотворчих мистецтв ім. О.С. Пушкіна, спілка художників СРСР тощо.
Дітей почали запрошувати до великих міст Радянського Союзу. Вони відвідували музеї, майстерні художників, спілкувалися з діячами мистецтва та пропонували всім долучитися до створення Пархомівського художнього музею.
Захоплені ідеєю, художники, колекціонери та музеї почали один за одним передавати роботи в Пархомівку. Увесь цей час музей продовжували обслуговувати школярі.
“Панас Федорович заснував гурток “Юний історик”, який потім перейменували на мистецтвознавчий клуб “Райдуга”, – каже директорка музею. – Учні 7-10 класів, які відвідували цей клуб, виконували всю музейну роботу та проводили екскурсії. Директорами музею також були старшокласники. Звичайно, все це відбувалося під керівництвом Панаса Федоровича, але у дітей була така відповідальність, що вони відчували свою значимість“.
Із роками колекція музею зростала і потребувала інвентаризації. У 1986-му Луньов вирішив передати експонати державі. Тоді Пархомівка стала автономним відділом Харківського художнього музею, а колекція увійшла в державний фонд міністерства культури.
Будівля, у якій міститься музей, датована кінцем XVIII – початком XIX сторіччя. Свого часу вона належала відомим українським цукрозаводчикам Харитоненкам. Вони зупинялися у Пархомівці на свята, але не надовго, бо поруч був їхній маєток Наталівка.
Після Жовтневого перевороту приміщення використовували за різним призначенням. З 1963 року музей займав вісім залів першого поверху, а з 1997-го – також і другий.
Пікассо, Шевченко, Айвазовський і Рєпін
Сьогодні колекція Пархомівського музею нараховує більше 7 500 експонатів. Експозиція дуже різнопланова й включає живопис, графіку та прикладне мистецтво різних країн та епох.
Тут й іконопис XVII-XIX сторіччя, і акварелі Івана Айвазовського та Олександра Іванова, і портрет пензля Іллі Рєпіна, і малюнки олівцем Івана Шишкіна та Тараса Шевченка, і пейзаж Ісаака Левітана, і “Етюд церкви” Миколи Реріха.
А ще – статуетки із гробниць фараонів Давнього Єгипту та інші “східні” артефакти, наприклад, точна копія скульптури цариці Нефертіті, яку в 1965 році музею подарували співробітники Дрезденської картинної галереї.
Проте особливо в Пархомівці вражає колекція західноєвропейського живопису. Серед експонатів – роботи малих голландців XVII століття, зокрема “Портрет дівчинки” улюбленого учня Рембрандта Фердинанда Боля та одна з останніх робіт видатного французького імпресіоніста Каміля Піссарро “Весна”.
“Через хворобу очей Каміль Піссарро не міг писати на пленері, тому часто писав види з вікна своєї кімнати або готелю, – розповідає Олена Семенченко. – На картині зображений на перший погляд нічим не примітний куточок двору, стіна сусіднього будиночка. Але зверніть увагу на тінь, яка гра сонячного світла! Піссарро дійсно вдалося передати чудовий весняний ранок”.
У музеї також представлені чотири роботи славетного Пабло Пікассо – портрет вченого-фізика Фредеріка Жоліо-Кюрі, відомий “Голуб миру” та два керамічних витвори – глечик “Людина і сова” і тарілка “Пірнальниця”, які розписав майстер. Картини учням Луньова подарував давній друг Пікассо, письменник Ілля Еренбург, “кераміку” – музей Пушкіна.
“Наші учні вели листування та зустрічалися з Іллею Еренбургом, – зазначає директорка музею. – Еренбург дружив із Пікассо багато років, художник подарував йому ці твори. Коли він вже знав про наш музей та спілкувався з учнями, подарував ці дві роботи”.
“Невідомий – не значить, що не Ренуар”
Ще одна гордість Пархомівки – роботи першопрохідців авангарду: “Супрематизм 65” Казимира Малевича, єдиний твір родоначальника супрематизму в українських музеях, та дві картини Василя Кандинського. Їхні роботи музею подарував сам засновник.
“Панас Федорович ніколи не говорив, звідки ці дві роботи прийшли до його колекції, – стверджує Олена Семенченко. – Роботи Малевича у свій час було наказано в музеях знищити, їх продавали, вивозили. Можливо, хтось мав цю роботу й передав йому на зберігання”.
Ім’я Казимира Малевича взагалі тісно пов’язане з Пархомівкою. У 1890 році цукрозаводчики Харитоненки запросили його батька Северина працювати на місцевий цукровий завод. Малевич-старший був цукроваром-практиком – так називали працівників без вищої освіти, які добре розумілися на виробництві, але погоджувалися на меншу, ніж “дипломовані” спеціалісти, зарплатню.
Малевичі мешкали у Пархомівці в будинку, що його Харитоненки збудували для працівників заводу. Там і досі розташований гуртожиток для заводчан.
“На той час Казимиру було 12 років, він був звичайний хлопчик і його ім’я не викликало подиву, бо тут було багато іноземців, – розповідає директорка музею. – Малевичі прожили в Пархомівці чотири роки, потім переїхали до Білопілля, звідти – до Курська. Але потяг до мистецтва у Казимира виник саме в нашому селі – він бачив, як розписують печі, як розмальовують хатки, і у своїх спогадах писав, що це викликало у нього замилування”.
На стіні поряд із творами Малевича та Кандинського розташовані дві роботи Володимира Маяковського – “Сім пар чистих” та “Сім пар нечистих”. Це ескізи костюмів до його п’єси “Містерія-буф”, написаної до першої річниці Жовтневої революції.
Першу виставу поет-футурист оформлював разом із Малевичем, але ескізи до другої виконав власноруч, зобразивши пролетаріат цілеспрямованим та згуртованим, а світову буржуазію – товстою та гротескною.
У постійній експозиції музею зустрічається також багато робіт невідомих художників – можливо, що з часом серед них знайдуться й інші світові імена.
“Одного разу у нас була група художників із різних міст, вони етикеток не читали, підходили й казали: “Оце Ренуар!” – посміхається Олена Семенченко. – Ми відповідаємо: “Ні, не Ренуар!”. А вони жартують: “Невідомий – ще не значить, що не Ренуар”!
Читайте також:
Монастир посиленого режиму. Що чекає усипальницю Скоропадських під Шосткою
17 кг золота, катакомби і саркофаг. Які таємниці приховує Одеська Опера
Легенди Андріївського. Хто живе на одній з найвідоміших вулиць Києва
“Україна, Харків, Пархомівка”
Колекція музею продовжує зростати і в 2019 році. За словами Олени Семенченко, експонати передають митці, колекціонери, а інколи і звичайні відвідувачі.
Час від часу заклад бере участь у виставках, наприклад, представляв Малевича й Кандинського в “Мистецькому Арсеналі” в Києві. Раз на два роки в жовтні у Пархомівці також проходить бієнале “Малевич+”.
“Займаючись вивченням творчості Малевича, ми зрозуміли, що його майже ніхто не знає, – запевняє директорка музею. – Кого не питаєш – всі говорять “Чорний квадрат” і більше нічого. Ми вирішили для людей трішки відкрити Малевича. У назві є “+”, бо ми до творчості Малевича приплюсовуємо роботи сучасних художників, які розділяють його погляди”.
Не забувають у Пархомівці і концепцію Луньова про естетичне виховання змалку: для дітей проводять лекції, майстер-класи та квести, влаштовують виставки дитячих творів. Учні пархомівської школи є постійними відвідувачами залів.
Наплив туристів, за словами керівника музею, починається з квітня – інколи буває до 10 автобусів на день. Навідуються до села й іноземці.
“Нещодавно у нас були італійці, – стверджує Олена Семенченко. – Ми поцікавились, звідки вони про нас дізналися, вони показали свої путівники, де на їхній мові було написано: “Україна, Харків, Пархомівка”. Там ми займали цілу сторіночку. Було дуже приємно”.
Годинкова стрілка наближається до 15 – саме час бігти на останню маршрутку, аби не залишитися в Пархомівці до ранку.
“Ми неодноразово порушували питання, щоб зробити цей маршрут більш доступним, – наголошує директорка музею. – Поруч із нами знаходяться Шарівський та Наталїївський палаци, Краснокутський дендропарк, Співочі тераси. Разом із Пархомівкою – чудовий туристичний маршрут Харківщиною.
У 50-х був бум шкільних музеїв, але вони зазвичай закінчувались невеликими кімнатками, які розповідали про Другу світову, історію краю, і тільки наш музей виріс у таку унікальну колекцію”.
Надумали відвідати Пархомівку?
Час роботи музею:
- 09:00 – 17:00;
- зимовий час (28 жовтня – 31 березня) – 08:00 – 16:00.
Відчинено: середа, четвер, п’ятниця, субота, неділя
Зачинено: понеділок, вівторок
Вхідний квиток: 10 грн – для дорослих, 5 грн – для школярів та студентів.
Виїзд із Харкова: автостанція №2 “Суздальські ряди” о 10:25.
Виїзд із Пархомівки: центр села о 15:00.
Час у дорозі: 1,5 години.
Вартість проїзду: 115 грн у один бік.
Дмитро Кузубов, для УП
Фото – Костянтин Буновський
