Які уроки має винести церква з сексуальних скандалів?

Зі свого досвіду знаю, що Бог здатен вивести з будь-якого зла ще більше добро, а криза може вести як ще до гіршого падіння, так може стати поштовхом для оздоровлення та подальшого зростання. В залежності від того, які висновки засвоїмо від вчинених помилок. Але які уроки можуть бути від сексуальних скандалів у Церкві?

1. Досить покликань за будь-яку ціну.

Насправді це не священики стають педофілами і ґвалтують дітей, а педофіли та особи з проблемами у сексуальній сфері приходять у семінарії, а потім їх висвячують на пресвітерів. У погонею за кількістю та у розпалі кризи покликань, часто ректори семінарій та відповідальні за формацію майбутніх священиків закривали очі на якість чоловіків, які вирішували переступити поріг семінарії. Але не варто забувати, що інколи наша надмірна природня релігійність (виконання ритуалів, законність чи ідеологічне бачення світу) свідчить про певний брак у задоволенні наших потреб у дитинстві. Тому для деяких хлопців вступ до семінарії чи монастиря скоріше є втечею від реальності та проблем, аніж дозрілим вибором покликання. Абсолютно немає зв’язку між целібатом та педофілією¹, навпаки сексуальні скандали є наслідком з одного боку порушення обітниці чистоти та стриманості, а з іншого розгнузданості дисципліни. Але проблема не в самому целібаті, а в його обов’язковості. Для юнаків, які наприклад мають проблеми у статевій сфері і виховувалися у релігійному середовищі, їхній неприродній потяг викликає почуття сорому та дискомфорту. Очевидно, не завжди вони можуть відкритися чи знайти справді розуміючого їхню ситуацію духівника, тому вирішують будь-якими способами це приховати. Окрім того, що вони покидають дім і рідну місцевість, часто їх теж приваблює середовище, де сексу немає, а отже і проблеми на перший погляд теж. Звичайно, це монастирі і семінарії, адже що що, а про сексуальні вподобання там зазвичай питати не будуть. З фізичним дозріванням, психосексуальні проблеми будуть лише посилюватися і рано чи пізно вийдуть на яв².

Та питання не втім, що такі хлопці приходять до семінарій, але як їх розпізнати, адже не завжди або майже ніколи вони про свої сексуальні схильності не говорять. Добрий рецепт на це мають деякі американські семінарії, які як не дивно після сексуальних скандалів започаткували з семінаристами розмови про секс та сексуальне виховання. Адже рано чи пізно під час обговорення патології вийдуть на яв, якби навіть хтось і хотів їх приховати.

Іншим тривожним сигналом може бути негативна відповідь на питання, чи коли небудь семінарист хотів або планував засновувати родину. Адже целібат це передусім добровільна жертва, а не втеча від реальності чи приховування під ковдру своїх схильностей.

Бог відповідає на наші молитви про добрі і святі покликання, за Церквою – місія їх розпізнати і відділити кукіль від пшениці.

2. Називаймо речі своїми іменами.

У Церкві проблема не з педофілією, а з гомосексуалізмом. Якщо подивитися на середню статистику зловживань у різних країнах, то виходить, що від 60 до 80 % жертв католицьких священиків – це хлопці у віці 15-19 років³. У 60 % випадках усіх сексуальних скандалів стосувалося ефеболії (дав.-гр. ἔφηβος — юнак + φιλία — любов) або по іншому німфофілії. Кількість зафіксованих злочинів педофілії коливалася у межах 10 %⁴. І хоча це не применшує відповідальність за злочин, але суттєво змінює постановку проблеми. Адже хоча вони ще є неповнолітніми, вже не є дітьми і сексуальне домагання щодо них вже не є педофілією, а різновидом гомосексуалізму – ефеболією. Сучасні скандали – це передусім наслідки багаторічних ігнорувань місцевими єпископами і настоятелями чернечих орденів інструкцій Ватикану щодо неможливості прийому осіб з гомосексуальними схильностями до семінарій⁵. Тому не варто бути наївними і загравати з ЛГБТ під прикриттям діалогу і толерантності. Це перший крок до капітуляції, адже гей-товариству насправді потрібна не правда, а самий процес визнання, прийняття та пропагування їхнього способу життя та ідей у процесі діалогу.

Дозволю собі зацитувати американську журналістку російського походження, одну з відомих діячок ЛГБТ Марію Гессен (М. Gessen) «Всмі зрозуміло, що гомосексуалісти мають право на створення подружніх союзів, але я рахую що не менш очевидне і те, що інститут шлюбу взагалі повинен перестати існувати. Боротьбу за право геїв вступати у подружні відносини супроводжує брехня про наші плани стосовно інституту шлюбу, як такого після того, як ми досягнемо наші цілі. Річ у тім, що ми брешемо, заявляючи що інститут шлюбу залишиться незмінним… Інститут шлюбу очікують зміни і він повинен змінитися. Повторюся ще раз. Він повинен перестати існувати… У мене є троє дітей, у яких є більш-менш п’ять батьків, і я не розумію, чому вони не повинні мати легально п’ятьох батьків … Я зустріла свою нову партнерку, і вона тільки що народила дитину, а біологічний батько дитини – мій брат, і біологічний батько моєї дочки – це людина, яка живе в Росії, і мій усиновлений син також вважає його своїм батьком. Таким чином, п’ять батьків розпадаються на дві групи по три … І дійсно, я хотіла би жити в правовій системі, здатній відображати цю реальність, і я не думаю, що це сумісно з інститутом шлюбу»⁶.

Те саме очікує і Церкву, якщо вона не піддасться і не прийме постулати гей-руху (Але якщо вона відступить від слів Христа, то який сенс у її існуванні?). Тобто діалог для ЛГБТ – це лише тактичний хід, шлях встановлення своєї диктатури. Як тільки вони доходять до влади, демократія замінюється «визвольною толерантністю» (термін німецького марксиста Г. Маркузе), де право на існування мають лише ліві погляди та ідеї, а будь-які інші ідеї стають поза законом як шкідливі⁷.

3. Знову про клерикалізм…

За моїм досвідом людей більше обурює не самий факт зловживань, як системне їхнє приховування. Коли одні захищають гріхи інших, а публічно говорять про покуту і відповідальність, це викликає обурення. Не розумію тих, які вважають висвітлення компроментуючої правди шкідливим для Церкви. Тим більше досить сильно смердить клерикалізмом, коли інтереси окремих священиків повністю ототожнюють з добром спільноти, а самий клір – з Церквою.

Дійсно, скандали сильно заважають у євангелізації, але можливо тому що ми мали неправильний образ церковної спільноти, як вічно грішних парафіян і святих, майже з не цього світу священиків, які навіть у думці не мають приземлених тілесних бажань.

І на жаль, цей дух досить панує у семінаріях, де навчають притлумлювати свої потяги і не зважати на проблеми, замість того, щоб їх вирішувати та виносити на Світло Божого Слова. Або коли сам священик думає, що він діє in persons Christi не лише під час консекрації, але все своє життя.

Очевидно, що єдиним рецептом на будь-яку кризу буде молитва, наше особисте навернення та святість. Але потрібно розпочинати з себе. Слуга Божий Фултон Шин колись написав: «На кого можна розраховувати, щоб врятувати Церкву? Ані на наших єпископів, священиків, членів орденів. Це ваше завдання, вірного люду! Господь дав вам розум, очі і вуха, щоби врятували Церкву. Ваша місія це піклуватися, щоби ваші священики поводилися, як священики, єпископи, як єпископи, а монахи, як монахи». Звичайно, що ця турбота не переросла у світський клерикалізм, коли ми перебираємо на себе функції священиків, замість того, щоб допомагати їм бути собою, а вони допомагали нам у місії освячення світу . Адже ділячись отриманими дарами, краще розуміємо їхню вартість і свою місію тут на Землі.

4. Священики не падають з неба…

Не забуваймо, що священики – це відображення стану суспільства, Церкви і передусім нашої віри. Адже вони не падають з неба, а виховуються у звичайних парафіян та родинах. І не секрет, що ми живемо у гедоністичному суспільстві, де передусім йде мова про отримання задоволення за будь-яку ціну. А жертву чи посвячення сприймають не з перспективи дару, а через призму тягаря і обмежень. Тому й целібат сьогодні є актуальним і цінним, як ніколи, адже він свідчить, що секс не є обов’язковою умовою людського існування і що існують цінність та речі, яким не шкода віддати життя як у прямому, так і переносному значенні. Якщо ж священство сприймається не як покликання та місія, а чергова професія чи соціальне служіння, то не дивно, що самі служителі живуть подвійним життям. Адже завжди центральним питанням залишатиметься Бог, або відсутність віри в Нього.

Папа Бенедикт XVI у своєму глибокому аналізі сексуальних скандалів пише: «Чому педофілія досягла таких масштабів? В кінцевому підсумку, причина – у відсутності Бога. Ми, християни і священики, теж вважаємо за краще не говорити про Бога, тому що ця мова здається непрактичною.

Після шоку Другої світової війни ми в Німеччині включили в нашу Конституцію відповідальність перед Богом, як керівний принцип. Півстоліття після того відповідальність перед Богом, як керівний принцип, вже не можна було включити у Європейську Конституцію. Бог розглядається як особиста справа невеликої групи і більше не може бути керівним принципом для спільноти в цілому. Це рішення відображає ситуацію на Заході, де Бог став приватною справою меншості. Найважливіше завдання, яке мусить стати результатом моральних потрясінь нашого часу, полягає в тому, щоби ми самі знову почали жити Богом і для Нього. Перш за все, ми самі повинні знову навчитися визнавати Бога в якості основи нашого життя, а не лишати Його осторонь, як неефективну фразу»⁸. Тому якщо хочете мати святих священиків, почніть зі святих сімей, з первинних середовищ віри та прикладу християнської моралі. Адже справжні зміни накраще відбуваються не там і колись, а сьогодні і тут. Передусім у наших серцях з бажання йти за Христом.