Дружба з першого погляду
З головним героєм цієї історії мені пощастило познайомитися в Києво-Печерській лаврі. Давайте назвемо його Коля. Ми одночасно подавали документи до семінарії, в обох були вищі освіти, однаковий вік, а очі палали непереборним бажанням змінити світ на краще.
Зустріч із однодумцем – це завжди маленьке чудо. Кортить розповісти йому усе й одразу – ніби вже завтра кінець світу. І от новий друг одразу ж повідав свою непросту життєву історію.
В минулому він був проповідником у баптистів, планував одружитися і стати пастирем. Але трапилася трагедія: в нього на очах сом затягнув наречену в Дніпро. Врятувати її не вдалося.
На цьому місці своєї розповіді хлопець тяжко зітхнув, дістав із сумки кружку з іменем дівчини, налив у неї чаю, дав мені і продовжив:
– Цю кружку подарувала вона. Після її смерті я шукав розради в Біблії, ретельно виконував поради своїх пастирів. Але душевний біль не вщухав. Трішки легше стало після причастя у Православній Церкві. Я з головою занурився у церковне життя, з часом вирішив присвятити своє життя Богу і стати монахом. Але настоятель храму, де я прислуговував, порадив спочатку повчитися в семінарії, а далі буде видно.
«Вівці» і «козли»
Одразу після вступу до семінарії мене призначили старостою келії. Коли минув місяць навчання, всі ілюзії про благочестя майбутніх пастирів швидко розвіялися. Щоб вижити в цій системі, більше знадобився армійський досвід, а не «заповіді блаженства».
Мій друг навпаки – був стійким православним романтиком. Він одразу став духовним авторитетом для зразкових семінаристів, товаришував з монахами. Частіше, ніж цього вимагав статут школи, молився. Завів традицію після вечері проводити маленькі «хресні ходи» зі студентами до лаврських печерок.
До нього приєдналося декілька хлопців з нашої кімнати. Через своє напружене духовне життя вони не встигали робити домашні завдання до відбою. Доводилося вчитися на своєму ліжку під світлом нічничка. Часом після відбою вони вголос читали молитовне правило перед мініатюрним іконостасиком у центрі кімнати. Усе це дуже дратувало менш набожних семінаристів. А в кімнаті проживало 19 людей!
Ми спали на щільно приліплених одне до одного двоповерхових солдатських ліжках. У вузеньких проходах між двома рядами койок могли вільно пройти лиш особи з особливо витонченою аскетичною фігурою. В такій тісняві заснути було неможливо, навіть якщо хтось просто шепотівся. А звичайний нічничок або свіча справляли ефект прожектора.
Утім, дошкульнішими за фізичні були психологічні незручності. Одухотворені семінаристи чомусь вважали за святий обов’язок критикувати поведінку своїх бездуховних сусідів по кімнаті.
В семінарію приходили вчитися здебільшого не зразкові християни, а звичайні хлопці. Вони не прагнули духовної досконалості, а просто здобували собі професію. Серед них було багато дітей духовенства. Одразу після школи батьки відправляли їх від гріха подалі в «духовний інкубатор».
Вирвавшись із місцевого рафінованого церковного середовища у столицю, де їх ніхто не знав, молоді хлопці хотіли розслабитися і нарешті побути самими собою. Для них справжнє життя розпочиналося після пар.
Одного разу двоє хлопців приплелися після відбою із міста, де святкували день народження:
– Оце-то нам пощастило, – навперебій розповідали вони, – ми безкоштовно за семінарським студентським квитком пройшли у стриптиз-бар!
Такі пригоди називалися «місіонерськими подорожами». Якщо хтось на цьому попадався, то отримував позачерговий наряд на кухню. Я щиро радів, що вони цього разу не «залетіли». Проте розумів, що довго так тривати не може. Якщо не ззовні, то із середини, піклуючись винятково про спасіння заблудлих, їх можуть здати. Ніби на підтвердження цієї думки у келії прозвучали до болю знайомі голоси:
– Ви ж зганьбили семінарію! Це пляма на Православну Церкву!
Потрібно було швидко випередити «благодійників». Я дізнався, коли і в кого дні народження, і перед наступним святкуванням пішов «добровільно здаватися» до помічника інспектора семінарії. Приховувати щось не було ніякого сенсу, він знав усе про всіх і скрізь мав «своїх людей». За ці «благодатні дари» семінаристи охрестили його отцем «Енкаведіном».
– Отче, Ви ж знаєте, що хлопці все одно десь налижуться у місті. То краще вже в келії під моїм наглядом і в обмеженій кількості.
– Покривати неміч ближнього – то діло великого благочестя, – урочисто проголосив він, а потім прозаїчно додав, – але якщо це десь вилізе, відповідатимеш за них сам. І щоб був порядок в туалетах. А я сьогодні напевно що забуду зайти у ваш корпус на вечірню перевірку…
Отримавши «благословення», я урочисто відкривав «святкування». А виконавши свій «батьківський обов’язок», спокійно лягав спати. Хлопці ж розслаблялися в міру того, що дозволяло їм сумління. За такі поступки вони називали мене «папіком».
Кожного вечора перед відбоєм «дітворі» давалося 15 хвилин для релаксації. У цей час вони кидалися одне в одного подушками, стільцями, ліжками… Якщо ця орава не спустить ввечері пару, то вважай, що ніч пропала. Між нами була єдина домовленість – кімната має бути в порядку.
У вільний час в келії хлопці часто слухали модні на той час «Ленінград» чи «Сектор Газа». Щоб почитати в кімнаті книгу чи просто відпочити, я просив зробити музику тихше. Хоча була сильна спокуса, скориставшись посадою старости, сказати: «Припиніть слухати цю вульгарщину в святому місці!». Але ліжко, на якому лежить чийсь плеєр, є межею дарованого Богом людині особистого простору. Потрібно поважати особистий вибір іншої людини, навіть якщо ти з ним не згоден. Так було написано в духовних книгах, які я любив тоді читати.
Хто хотів спокійно помолитися у вільний час, вимушений був робити це в коридорі, аби не заважати іншим у келії займатися своїми справами. Хоча й там їх із кутка в куток ганяли семінаристи, які розмовляли по телефону. Хто вважав себе духовним, мав знати, на що підписувався, коли вирішив йти у житті вузьким шляхом: «Усі, хто хоче жити побожно у Христі Ісусі, будуть гнані» (1Тим 3,12).
Увесь цей «розгул» в келії заважав духовному життю зразкових семінаристів. Їхнє особливе благочестя також не давало нормально жити звичайним хлопцям. Поступово назрівав конфлікт між «праведниками» і «грішниками». Я дуже переживав і молився, щоб він розв’язався без «крові». Бо ж хлопці, хоч і в підрясниках, довго мовчать, але говорять коротко…
«Закон» і «благодать»
У келії був один маленький столик. Він слугував постійною «під’їдальнею» для дев’ятнадцяти завжди голодних бурсаків і майже завжди стояв брудний. Під час постійних допитів у пошуках того, хто їв, крайні, як водиться, не знаходилися. Після останнього розслідування я сам прибрав на столі і сказав:
– Ну що ж, не хочете по благодаті, буде по закону. Пропоную сьогодні увечері зібрати наш перший всекелейний собор. Будемо разом приймати догмати поведінки і затверджувати ороси порядку.
Перше засідання собору відкрилося полум’яною промовою старости. У ній було красномовно змальовано головну небезпеку, яка походить від інспекторів семінарії. Якщо вони застануть брудний стіл чи не вимкнене кимось після відбою світло, то відправлять на кухню чи на будівництво усю келію:
– Отже, пропоную обговорити такі поправки до статуту духовних шкіл:
1. Якщо староста застане брудний посуд на столі, він має право на його урочисте погребіння в смітнику, з попереднім «сокуршенієм» «нечестивих сосудів» об «стіну плачу» на очах у всіх насельників келії.
2. Якщо брудного посуду не буде, але залишиться брудний стіл, то староста має право урочисто «перепоховати» вміст смітника на подушку того, хто їв останній і не прибрав за собою. Якщо ж такого винуватця не виявиться, то урна з нечистотами розподіляється порівну по усіх ліжках, включаючи ложе старости.
3. Староста призначає спецпідрозділ «Альфа». Його завданням є вимкнення настільних ламп у келії відразу після відбою.
3.1. Якщо хтось чинитиме опір законним діям правоохоронців келії, то їхній супротив придушується легкою артилерією у вигляді тапочок.
3.2. Якщо «об’єкт» продовжуватиме вчити уроки або молитися після відбою, то після третього прохання старости «поважати колектив і не наражати на небезпеку всіх інших» до операції залучається спецпідрозділ «Бета». Його завданням є цілковите знищення «джерела небезпеки» важкою артилерією у вигляді пластикових пляшок з водою та примусове вкладання студента у ліжко.
3.3. Відповідальним за проведення цих операцій обрати студента N.
4. Усі ці канони тимчасові і мають діяти винятки в межах келії №6.
Було проведено голосування. Переважна більшість проголосувала «за» новий канонічний устрій в келії. Він мав урівноважувати інтереси як «правих», так і «лівих». Вирішено було видрукувати нові правила на папері та вивісити над столом. Їх впровадження суттєво покращило порядок в кімнаті.
Одного разу після пар я застав на столі брудний посуд – і в мене мало серце не стало! Це була та кружка, з якої я колись пив чай і слухав трагічну історію Колі. Він кудись поспішав і випадково забувся її на столі.
Усі хлопці уважно спостерігали за моїми діями, адже вже не одну таку «за канонами» відправив на «той світ», і ніхто не заперечував. Проте саме ця кружка була особливою – пам’яттю про близьку для її власника людину. Тут за законом вчинити було неможливо, довелося звернутися до серця і частково розповісти хлопцям історію цієї речі.
Семінаристи погодилися, що її потрібно пожаліти. Але власника не зайвим було трішки провчити, бо вже добряче дістав. Ми поклали кружку у відро зі сміттям, але відро не викидали в контейнер, а сховали біля смітника на вулиці.
Відразу після обіду Коля прийшов у келію і не побачив на столі свого посуду. Повільно спливла хвилина мовчання. А потім стався потужний словесний вибух, спрямований особисто на мене:
– Ти фарисей! Дбаєш тільки про зовнішню чистоту сосудів, а всередині вони повні всілякої нечистоти. Ти хочеш, щоб був порядок в келії? А за той бруд, який у їхніх серцях, ти не думаєш? Ти своєю брехнею розбещуєш їхні душі – покриваєш гріх, який їх нищить. Розвів дідівщину. Хто тобі дав право заводити в келії свої порядки? Тут духовні школи, і ти маєш дотримуватися духовних законів. Ти повинен взяти благословення у ректора семінарії на свої так звані «канони»…
Він говорив довго і натхненно. Про кружку майже не згадував. Його мова була з присмаком розчарування в людині, яку ще донедавна вважав своїм однодумцем. У цьому не було нічого трагічного, адже будь-які однодумці – це перш за все різні люди. Але ми були молоді та гарячі. Найменше відхилення від власних уявлень про життя здавалося зрадою самого Христа. В його очах я виявися зрадником. Після всього сказаного я зміг видушити із себе лиш декілька слів:
– Вибач! Не справляюсь з обов’язками старости. Не знаю як інакше. Можете обрати іншого…
Він нічого на це не сказав. Погнався до смітників і довго там рився, шукаючи свій скарб. Хлопці через вікно насолоджувалися таким видовищем. Нарешті хтось побіг униз і показав, де він захований.
Але на цьому історія не закінчилася. Увечері він виводив по одному у коридор головних «гангстерів» келії і повчав їх Слову Божому:
– «А коли прогрішить твій брат проти тебе, іди й йому викажи поміж тобою та ним самим; як тебе він послухає, ти придбав свого брата» (Мф 18,15). От і я тобі кажу: перестань курити, випивати, сваритися матом… Ти ж живеш у святому місці. Ти ж майбутній пастир!
У відповідь на це хлопці крутили пальцем біля скроні і відповідали:
– Ти що, штунда чи що?
Тоді він кликав у «свідки» своїх однодумців і в їх присутності знову навертав грішника:
– Сказано також: «А коли не послухає він, то візьми з собою ще одного чи двох, щоб справа всіляка ствердилась устами двох чи трьох свідків» (Мф 18, 16).
Реакція була аналогічною. Тоді він повторював востаннє:
– «А коли не послухає їх, скажи Церкві» (Мф 18, 17). Якщо ти не прислухаєшся до нас і не розпочнеш виправлятися, я змушений буду розповісти про все, що відбувається у келії, помічнику інспектора. Бо так каже Слово Боже!
Це був прямий виклик усім «козлам» нашої келії. Вони у відповідь вирішили показати свої «роги»: цієї ж ночі зробити йому «темну». Це означало накрити ковдрою і добряче віддухопелити. Я попередив, що заплющу на це очі тільки після того, як ми проведемо собор. На ньому маємо вибрати нового старосту.
Не встиг я договорити, як мене викликали «на килим» в інспекторську, де вже чекав Коля. Нашим суддею був отець «Енкаведін». Келейний ревнитель благочестя не знав, що саме він був таємним покровителем нашої кімнати.
– Ось насельник ввіреної тобі Господом келії говорить, що ти розвів беззаконня, потураєш гріховним нахилам гангстерів (двієчників і порушників дисципліни) і принижуєш «рабчиків» Божих (зразкових семінаристів). Розвів п’янство, куріння, розбещуєш майбутніх пастирів Церкви Христової. Він пропонує разом із вашим класним керівником обговорити цю критичну ситуацію. І що ж ти скажеш на своє оправдання?
– Отче, а можна замість відповіді дещо у Вас запитати?
– Питай.
– Скажіть, тільки за можливості чесно, коли Ви вчилися в семінарії, то у Вас в келії усі студенти були на одне лице – пшениця без плевел? Ви не шукали собі майбутню матушку після відбою, не святкували в келії днів народжень, не пили навіть вина, всі разом постійно молилися, не сварилися, не прогулювали пар, не пропускали богослужінь, слухали і читали тільки Слово Боже і ходили по келії побожною ходою?..
Отець архімандрит нічого на те не відповів. Лукаво посміхнувшись, він скорчив розгублену міну і перевів невинний погляд на мого позивача:
– Мені дуже шкода! Але у наших духовних школах, та й, мабуть, у всьому світі я не зможу знайти тобі таку келію, де б жили самі святі.
Подібного повороту подій Коля явно не очікував. Від такого несподіваного і потужного удару скеля правди Божої тріснула від неба до землі. Мені стало його шкода, адже він щиро вболівав за дотримання християнської моралі, але всі його наміри виявилися марними. Доки не пізно, я побіг у кімнату уклінно просити хлопців не чіпати вже й без того достатньо покарану людину. Але не був упевнений, що вони цього не зроблять, адже «праведник» по суті усіх нас заклав.
Блаженні миротворці…
Ситуацію врятував один дуже добрий хлопець. Він був справжнім християнином і любив усі «партії» однаково. Ми його називали «Ладо-перекладач». Це тому, що він завжди наводив між людьми лад, перекладаючи із мови ненависті на мову любові те, що ми часто не думаючи казали одне одному.
Один студент, наприклад, кричав до іншого: «Забери свої шкарпетки, радіацію тут розвів». А у відповідь отримував: «Відлипни! Дістав уже…». Наше Ладо, поки той «здерев’янілий реманент» не полетів в обличчя своєму власнику, відразу перекладав: «Розумієш, брате, він хотів сказати, що дуже втомився і тепер відпочиває. А пізніше обов’язково попере свої шкарпетки»… Таке смирення насаджувало мир між людьми.
На «соборі» я попросив зняти мою кандидатуру з посади старости. Зчинився галас та залунали погрози. Несподівано для усіх слово взяв наш скромний Ладо. З великою покорою у голосі він звернувся до Колі:
– Брате, ми маємо прожити в цій кімнаті разом цілий рік. Потім нас розформують. Усі ми різні люди, з різним минулим, звичками та гріхами… Святі отці в пустелях боролися роками із своїми пристрастями. Ми не можемо за один рік стати святими. Все, що ми можемо, то це потерпіти одне одного цей рік, а потім з миром розійтися.
На тому світі Господь нас розділить на вівців і козлів, і стане видно, хто був правий і винуватий. А поки ми живемо в цьому віці, Він розсіяв грішних серед праведних, як плевели серед пшениці. Щоб в люди терпіли одне одного і в любові досягали Царства Небесного.
Ти наставляв братію цитатами Священного Писання, що коли погрішить хтось перед тобою, то викрий його, а коли не послухає, то скажи Церкві. Але ці настанови Господь цитував із Старого Завіту для того, аби протиставити їм євангельську любов. Адже далі написано: «Бо де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, там Я серед них…. По правді кажу вам, що коли б двоє з вас на землі погодились про всяку річ, то коли вони будуть просити за неї, станеться їм від Мого Отця, що на небі!…». А коли Петро після цих слів запитав: «Скільки разів брат мій може згрішити проти мене, а я маю прощати йому?», – Христос відповів: «Аж до семидесяти раз по семи!» (Мф 18, 19-22). Тобто безкінечно-великодушно.
Що мав на увазі Господь? Коли бачиш, що людина, до якої ти звертаєшся, тебе не чує, то змирися з тим, що ти для неї не авторитет. Відпусти її, а не тисни своїми друзями чи Церквою. Віддай цю людину Господу в руки, а у друзів і у Церкви попроси молитви за неї. Якщо багатьох людей об’єднує така смиренна любов до однієї пропащої людини, то вона їх уподібнює Богу: «Там Я серед них». Така любов наділяє людей божественною властивістю безкінечно прощати «аж до семидесяти раз по семи».
Після цих простих і мудрих слів у всіх «гангстерів» відпало бажання когось гамселити. Але вони взяли голосування у свої руки. «Альфівці» підходили до кожного індивідуально і запитували:
– Ти за старосту чи проти?
Під таким «тиском» усі, звичайно ж, були «за». Навіть «праведники» з винуватим виглядом виправдовувалися перед своїм лідером:
– Так, порядки в нас явно жорстокі. Але від них є результат. Ми ні разу за стільки часу не залітали. В той час як інші келії вже по декілька разів чистили картоплю і на території прибирали листя.
Коля замовк і замкнувся у собі. Він почувався одиноким і пригніченим. Навіть найближчі друзі не наважувалися до нього обізватись. Але у світі є Бог. Він шукає людей не на вершинах благочестя, а у тих низинах, де відчай зустрічається зі смиренням.
Наступного дня наш бідака не зміг встати з ліжка – температура була під сорок. Відправляти його в медпункт не було сенсу – усі койки були вже зайняті домашніми закрутками медбрата, а від усіх хвороб там лікували тільки септефрілом та зеленкою. Довелося виходжувати хлопця в кімнаті усіма підручними засобами.
Кожен в келії його щиро пошкодував. Ми приносили найкращу їжу, смаколики, купували якісь ліки. Хтось навіть дістав вино, яке ми нагрівали і поїли хворого, щоб добряче пропотів. Не знаю, як то ми його ще до смерті не залікували.
Десь через тиждень Коля піднявся на ноги. Якимось м’якшим став, хоч до рани прикладай. Щиро дякував усім за співчуття і допомогу. Пізніше приніс вино, цукерки й усіляку смакоту, поставив на стіл і запросив усіх без винятку – і «праведних» і «грішних» – до столу. З’явилося відчуття, ніби в келії зійшов сніг і настала весна. Напевно, тому, що Бог був межи людьми: «Бо де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, там Я серед них» (Мф 18,20).
Так благодать перемагає закон у людській душі.
Денис Т.,
випуск Київської духовної семінарії 2006 року
