II частина інтерв’ю з кардиналом Робертом Сара стосується Його книги «З глибини наших сердець», написаної разом з папою емеритом Бенедиктом XVI, а також бурхливої реакції, з якою зустрілася ця праця. Продовження інтерв’ю дане Шарлотті д’Орнелла (Charlotte d’Ornellas), яке було опублікавано у французькому часописі Les Valeurs Acctuelles .
І частина інтерв’ю: Кард. Роберт Сара про крихкість людини та місію Церкви в умовах пандемії
Як ви оцінюєте цей бурхливий час?
Мене сильно вразила агресія і примітивні звинувачення, які розгорілися після публікації книжки «З глибини наших сердець». Спільно з Бенедиктом XVI ми хотіли відкрити мериторичну дискусію: спокійну, об’єктивну, богословську дискусію, яка опиралася б на Боже Об’явлення та історичні дані. Тим часом ми опинилися перед агресивними, брехливими і знеславлюючими осудженнями. Була спроба знищити нас на персональному рівні. Нас хотіли дискваліфікувати, представляючи наївними жертвами маніпуляцій з боку видавців книги. В той час мені довелося прочитати багато інвектив і образ, і в той же час було мало богословської і душпастирської думки, але передусім бракувало християнських постав.
Адже разом з Бенедиктом XVI ми зробили сміливі пропозиції щодо реформування способу життя священиків. Ніхто не піднімав і не коментував уривки, які я вважаю найважливішою частиною наших роздумів, які стосуються необхідного зречення священиків від матеріальних благ, фрагментів, що закликають до реформ, заснованих на прагненні святості та молитовному житті священиків, які схиляли б до того, щоб «стояти перед Тобою і Тобі служити». Священик повинен бути людиною, сповненою праведності, пильності, прямолінійності. До всього цього потрібно додати необхідність служити Богові та людям. Наша книга мала бути духовною, богословською та пасторальною, а ЗМІ та деякі самопроголошені експерти зробили її політичною та діалектичною книгою. Тепер, коли розвіялися порожні полеміки, можливо, вдасться справді прочитати цю книгу? Можливо вдасться спокійно порозмовляти на цю тему?
Звичайно, в цей період я страждав, бо живо відчув напади на Бенедикта XVI. Чи відомо, як він пережив той час? Був дуже засмученим. Однак прийняв це страждання в мовчанні, молитві і пожертві з самого себе для освячення Церкви. Однак, те, що найбільше мене зранило, це та підозрілість і поділ, які охопили Церкву щодо так фундаментального і важливого питання для виживання християнства, питання священничого целібату.
У пост-синодальному посланні папа Франциск навіть не піднімав питання про безшлюбність священиків. Ви задоволені цим?
Папа Франциск вірний собі та скарбам Церкви. Задовго до синоду про Амазонію він сказав: «Я швидше б віддав своє життя, ніж відмінив би закон целібату». Разом з Бенедиктом XVI ми написали цю книгу, не знаючи, чи буде вона опублікована до апостольського послання чи після нього. Наші роздуми повинні було бути автономними, не пов’язаними з висновками синоду. Ми думали про це в дусі глибокої синівської покірності Святішому Отцю, хотіли виконати наш обов’язок єпископів: надати Папі Римському та нашим братам в єпископаті рефлексію, яка спокійно визріла на молитві. Цю книгу я передав Святішому Отцю, як тільки вона вийшла з друкарні. Ми також хотіли підтримати священиків, стривожених та поранених з огляду на заперечення священства. Щодня я чую надихаючі свідчення священиків та єпископів, які розповідають, що ці слова їх зміцнили та наново повернули до фундаменту їхнього священичого життя, відданого Церкві.
Чи хочете цим сказати, що дехто бажав використати синод на тему Амазонського регіону, як привід для ідеологічних претензій?
Одразу після оголошення апостольського послання папи Франциска «Querida Amazonia», деякі церковні достойники висловили розчарування та незадоволення. Вони не були стурбовані народами Амазонії, лише розчарованими, бо на їхню думку, Церква повинна була б скористатися можливістю і пристосуватися до сучасного світу а цього не сталося. Тоді було зрозуміло, що питання Амазонського синоду розглядається інструментально. Бідність бідних використовувалася для підтримки ідеологічних проєктів. Мушу визнати, що такий цинізм мене глибоко бентежить. Замість того, щоб працювати над тим як розкрити унікальну глибину та багатство особи Ісуса Христа та Його спасительного послання, деякі хотіли «замазонізувати» Ісуса Христа і змусити Його прийняти вірування та практики корінних тубільців, пропонуючи їм священство згідно людських уявлень, пристосоване до їхніх обставин. Народи Амазонії, як і африканські народи, потребують розп’ятого Христа, “який є згіршенням для євреїв і глупотою для поган» (1 Кор 1, 23), справжній Бог і справжня людина, яка прийшла спасти людей, уражених гріхом, дати їм Життя і примирити їх між собою і з Богом, приносячи мир через кров Його хреста. Ісус приходить, щоб спасти кожну людину, глибоко поранену гріхом.
Як Ви оцінюєте тенденцію протиставляти різні напрямки і навіть людей у Церкві? Після публікації книги про целібат деякі навіть говорили про «війну пап».
Мене це тривожить і дуже турбує. Ця хвороба, яка полягає у обмеженні Церкви до поля політичної боротьби, в кінці кінців охоплює християн та духовенство. У ЗМІ та в соціальних мережах всі коментують, судять, а іноді засуджують і зневажають. Таке ставлення є результатом натуралістичного погляду. Багато хто не помічає, що Церква – це перш за все тайна. Це продовження присутності Христа на землі. Вона повинна бути місцем любові, сопричастя та єдності у вірі. Якщо ми не знайдемо хоч трохи доброти, Христос не буде серед нас, і тоді Церква стане безплідною. Якщо до нас вкрадеться ненависть, підозрілість і образи, ми помремо. Як ми можемо бути вірогідними, якщо між нами немає мінімальної любові? Як ми можемо бути вірогідними, якщо не вміємо просити один у одного прощення?
Церква одна, але вірні бачать, що між людьми Церкви існують різні, навіть суперечливі тенденції, розбіжності. Чи є обгрунтованою тривога щодо єдності Церкви?
Церковна єдність ґрунтується насамперед на молитві. Якщо ми не будемо молитися разом, ми завжди будемо розділені. Хотів би, щоб синоди були більше місцями спільної молитви, а не ідеологічним чи політичним полем бою. Хотів би також, щоб життя Римської курії було сильніше назначене життям спільної молитви і адорації. Хотів би, щоб життя всієї Церкви було насамперед життям спільної молитви. Я переконаний, що молитва – наш перший обов’язок священства. Єдність народиться з молитви, і з молитви виявляється правда.
Єдність серед католиків, однак, не є просто сентиментальним почуттям. Вона базується на тому, що у нас є спільного: Одкровення, яке нам залишив Христос. Якщо кожен відстоює свою думку, свою новизну, то поділ пошириться всюди. Джерело єдності між нами існувало до нас. Віра одна, вона нас об’єднує. Справжній ворог єдності – єресь. Я занепокоєний, коли бачу, наскільки істерія вносить суб’єктивність у різного роду дебати. Якщо ми віримо в істину, можемо шукати її разом, і навіть можемо мати гострі дискусії між богословами, але наше серце залишиться спокійним. Добре знаємо, що в кінці таких пошуків з’явиться правда. І навпаки, коли ми ставимо під сумнів непорушну об’єктивність віри, то все перетворюється на суперництво між людьми та боротьбу за владу. Оскільки диктатура релятивізму руйнує довіру до об’явленої істини, це заважає атмосфері чистої любові між людьми.
Візьмемо для прикладу висвячення одружених чоловіків. Дві третини єпископів, присутніх на Синоді домагалися цього для Амазонського регіону. Натомість Папа Бенедикт XVI та Ви були занепокоєні цим фактом.
Ми не можемо боятися. Церква – це як човен з апостолами, про який говорить Євангеліє: нерідко буря загрожує човну, але він ніколи не тоне. Христос у човні з нами, але він, здається, спить. Хочу попросити християн залишатися спокійними і довірливими. Віра не змінюється, Таїнства не змінюються. Ісус Христос такий самий вчора, сьогодні і навіки. Боже життя передається попри наші помилки та гріхи. Духовенство часто сперечалося між собою. Бог сильніший за нашу людську дріб’язковість. Якщо кожен відстоює свою думку, свою новизну, свій спосіб інкультурації Одкровення та скарбів Традиції Церкви, то поділ пошириться повсюдно і утривалиться серед вірних. Ми зобов’язані давати християнському народу чітке, тверде і постійне вчення. Як прийняти той факт, що єпископські конференції сперечаються між собою? Бог не може жити там, де панує плутанина.
Єдність віри передбачає єдність Вчительського Уряду у просторі і у часі. Коли нам дається нове вчення, його завжди потрібно тлумачити згідно з попереднім навчанням. Якщо в цьому питання порушимо Традицію і станеться революція, ми порушимо єдність в Церкві. Це не означає, що ми приречені на незмінність. Однак вся еволюція повинна полягати у кращому розуміння та поглибленні минулого. Герменевтика реформи у постійності, про яку Бенедикт XVI так чітко навчав, є умовою єдності sine qua non.
Ті, хто дуже шумно оголошує про зміну та пориває з Традицією, не шукають добра для Божого стада. Наша єдність виникне навколо справжньої католицької доктрини. Інших способів немає. Чи можна запропонувати людству чудовіший подарунок, ніж правда Євангелія і таке священство, яке переживали Христос та апостоли?
о. Роман Лаба, OSPPE, директор всеукраїнського бюро у справах душпастирства родин при Конференції Єпископів РКЦ в Україні
