1. Члени парламенту знають, що були обрані для народу; король думає, що люди є для того, щоби він міг керувати. Канцлер вважає, що головним обов’язком правителів має бути дбання про добробут суспільства, добробут підданих, а не керуючих.
2. Честь і безпека правителя полягає на багатстві підданих, а не на його власному. Люди обирають його для того, аби завдяки його праці та зусиллям самі могли жити у добробуті, захищені від усіляких бід.
3. Правителі переважно охоче займаються військовими справами, а я на них не знаюсь, і не хочу в них входити; вони легковажать корисними здібностями, від яких залежить збереження миру, бо ж набагато більше дбають про те, аби здобути собі нові терени, а не керувати тим, що мають.
4. Правителі помиляються, коли вважають, що бідність підданих – найкраща гарантія миру. Чи ж не найбільше бійок зустрічаємо серед бідняків? … Врешті, які люди підуть сміливіше на розпалення загального заворушення, революції, як не ті, хто при цьому може щось отримати, бо самі не можуть нічого втратити?
5. Такий король, який підданих утримує слухняними за допомогою утиску, грабунку і конфіскації майна – має зійти з трону. Королівська гідність вимагає, аби керувати не жебраками, а заможними та щасливими людьми… Якщо одна людина купається у приємності та розкошах, тоді коли всі довкола занурені в убогість та плач – це не король, а наглядач у в’язниці.
