Есе, написане 1971 року, за сім років до того, як монсеньйор Ратцінгер став кардиналом.
Роздумуючи про Католицьку Церкву, ми можемо порівняти її лише з місяцем не тільки на підставі зв’язку поміж місяцем та жінкою (як матір’ю), а й тому, що місяць не посідає свого власного світла. Він дістає світло від сонця, без якого запанувала би повна темрява. Місяць світить, але його світло йому не належить. Місячні зонди й астронавти побачили, що місяць є нічим іншим як кам’янистим пустирем, подібним до пустелі. Вони бачили скелі та піски, картину, яка вражаюче відрізняється від того образу, що склався у нас віддавна. Місяць сам по собі – це лише скелі й піски; але він відбиває світло. Хіба це не точний образ Церкви? Кожен, хто вивчає її та заглиблюється в неї, так само, як і на місяці, не відкриє нічого, крім пустелі, пісків та скель – людських слабкостей, що нагадують порох, камені, запустіння. Однак незаперечним є той факт, що навіть якщо вона є нічим іншим, як тільки пісками й камінням, то вона також, милістю Господньою, є Світлом. Я католик тому, що я вірю: зараз, як і в минулому, незалежно від нас, Господь підтримує Церкву, і ми не можемо перебувати при Ньому, не перебуваючи в Його Церкві. Я належу до Католицької Церкви, бо всупереч усьому я вірю, що це Його Церква, а не «наша». Це Церква, яка попри всі людські недосконалості, притаманні їй, приводить нас до Ісуса Христа. Тільки через Церкву я можу віднайти Його – живого і могутнього, присутнього тут і тепер. Без Церкви образ Христа розсіявся б, пішов прахом і щез. І що сталося б з людством, позбавленим Христа? Я перебуваю в Церкві з тих самих причин, з яких я є християнином: тому що людина не може вірувати в ізоляції. Віра можлива у спілкуванні з іншими віруючими. За самою своєю природою віра є силою єднальною. І віра ця має бути церковною, інакше це взагалі не віра. І подібно як одна людина вірує не в ізоляції, а тільки у спілкуванні з іншою, так само не може одна людина пояснити собі віру самими лише власними починами або вимислами. Я залишаюся в Церкві, бо вірю, що віра можлива тільки в Церкві, а не у протиставленні їй, справді необхідна людській істоті та світові. Я залишаюся в Церкві, бо тільки віра, яку дає нам Церква, спроможна спасти людину. Великий ідеал нашого покоління – суспільство, вільне від тиранії, страждань і несправедливості. У цьому світі страждання походить не тільки від різниці у багатстві та владі. Є ті, хто хотів би примусити нас повірити, що ми можемо виявляти свої людські якості без володіння собою, без терпимості до оточення, не докладаючи зусиль для подолання труднощів. Нас хочуть переконати в тому, що необов’язково жертвувати чимось, аби вберегти ту згоду, якої ми досягаємо, так само як необов’язково з терпеливістю ставитися до постійної суперечності між тим, що є насправді, й тим, що могло б бути. Насправді ж людина може спастися тільки через Хрест і через прийняття своїх особистих страждань, так само як і страждань інших таких самих людей у світі, які осягають спасіння у Страстях Господніх. Тільки так людина може стати вільною. Всі інші «пропозиції кращої ціни» можуть завершитися лише крахом. Любов – це не тільки безоглядно милуватися. Єдино можливий шлях, щоби змінити людину в кращий бік, – це полюбити її істинною любов’ю, при цьому постійно переображуючи її з того, ким вона є, у того, ким вона може бути. Саме це і спроможна зробити Церква.
