Інтерв’ю о. Романа Лаби з владикою Богданом Дзюрахом, секретарем Синоду єпископів УГКЦ

ІНТЕРВ’Ю З ВЛАДИКОЮ БОГДАНОМ ДЗЮРАХОМ,
СЕКРЕТАРЕМ СИНОДУ ЄПИСКОПІВ УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ.

1. Ваше Преосвященство, останні роки спостерігаємо масштабний процес секуляризації по всій Європі, а також в Україні. Карантин пов’язаний з COVID-19, за словами кардинала Жан Клода Олеріша, ще більше прискорив дехристиянізацію Європи. Скажіть, будь ласка, згідно Вашої оцінки, Україна ще є християнською державою? Яка є Ваша оцінку духовного стану нашої Батьківщини? І який «рецепт» протидії цим процесам дехристиянізації має УГКЦ?

Держава є такою, якою є її люди. То ж духовний стан нашої держави визначається духовним станом українського суспільства і кожної людини зокрема, яка це суспільство творить. Історично і культурно Україна без сумніву є християнською державою, оскільки її духовний світ глибоко просякнутий християнськими цінностями гідності людини, свободи, відповідальності. Проте християнство – це не просто набір цінностей, які виявляються чи залишають відбиток в культурі того чи іншого народу, християнство – це передовсім новий спосіб буття, який об’являє Богочоловік Ісус Христос і який покликана явити світові кожна віруюча людина, таїнственно з’єднання з Христом від моменту свого Хрещення. Тому християнський характер країни повинен утверджуватися і виявлятися в кожному поколінні народу знову і знову. А з цим, на мою думку, у наших часах не все так однозначно і самозрозуміло.

Пригадую собі дуже влучні і дещо жартівливі слова святої пам’яті Блаженнішого Любомира Гузара, який казав, що у нас в Україні немає проблем з вірою у неділю і великі свята; проблеми з вірою у нас починаються від понеділка до суботи… Цими словами він хотів підкреслити дисонанс, який часто спостерігається у нашому суспільстві, між вірою, яку декларують на словах та в соціологічних опитуваннях, і конкретною щоденною поведінкою людини, яка дуже часто не надихається і не визначається вірою. Тому поле душпастирської праці перед Українськими Церквами залишається ще дуже просторим.

З іншого боку, – щоб все не виглядало надто песимістично, – не можемо не зауважити, що, попри страшні випробування і переслідування комуністичним режимом, які наш народ перетерпів у минулому столітті, він все ж таки залишається народом, який признається до своєї християнської віри, не відмовляється від свого християнського коріння. І це – благодатна основа для подальшої євангелізаційної праці Церков в Україні, щоб довершився якісний перехід від чисто декларативної віри до віри як нового преображеного благодаттю Божою буття людини у світі.

2. У ділі євангелізації України як Ви бачите співпрацю католицьких Церков латинського і візантійського обрядів?

У наших Церков – ті самі джерела духовного життя, спільна історія і ті самі адресати проповіді. Існує теж багато можливостей, які ми вже використовуємо, щоб, як ми молимося в нашій візантійській Літургії, «єдиним серцем і єдиними устами» проповідувати слово Божої істини нашому народові і об’являти усьому суспільству красу католицького сопричастя, яке є «єдністю в різноманітності». Зокрема в рамках Всеукраїнської Ради Церков ми відчуваємо взаємну підтримку і повне взаєморозуміння, адже представляємо єдину науку Католицької Церкви і поділяємо єдину відповідальність за духовний стан нашого народу. Особливо хочу підкреслити дух взаєморозуміння і братерського сопричастя, який існує між католицькими ієрархами та духовенством обох Церков у місті Києві. Я глибоко переконаний, що саме цей дух взаємної пошани, відкритості, щирості у взаєминах може стати найкращим виявом нашої співпраці і найкращим засобом євангелізації сьогодні і на перспективу. І навіть моменти, позначені нашою людською обмеженістю чи слабкістю, якщо ми зможемо їх пережити по-Божому, можуть стати чудовим свідченням сили Євангелія, яка діє в наших Церквах.

3. Від вищезгаданих процесів найбільше потерпає українська родина. Окрім внутрішніх проблем, якими змагається кожна людина, кожна сім’я, останні десятиліття інститут сім’ї зазнає серйозної небезпеки з боку гендерної ідеології. Що варто чинити Церкві, щоб зміцнити наші родини?

Вже так багато сказано гучних і гарних слів про важливість християнської родини для відродження Церкви і українського суспільства. Потрібні більш конкретні і послідовні кроки, зокрема з боку Церкви, і то в кількох напрямках: ставати на захист об’явленої правди про подружжя як нерозривного союзу чоловіка і жінки, захищаючи святість і гідність подружнього вузла перед різного роду деструктивними ідеологіями та явищами; домагатися належного сприяння сім’ї та сімейним цінностям на державному і законодавчому рівнях; а всередині Церкви – скеровувати набагато більше, ніж дотепер, уваги і зусиль для супроводу християнських родин, які слушно вважаються не просто адресатами душпастирського служіння Церкви, але і ключовими протагоністами у ділі християнського виховання дітей і молоді та втілення у суспільне життя євангельських цінностей і правд. Ця євангелізаційна роль християнської сім’ї стала особливо очевидною в часі карантину, спричиненого пандемією covid-19. Батьки відчули і зрозуміли, що поняття «домашня Церква» не є якимось абстрактним, але має дуже конкретний вимір і конкретний зміст. Ключовим тут є, як на мене, передавання віри від старшого покоління до молодшого, а відтак – відвага свідчити цю віру перед тими, хто є «назовні».

Окремою категорією у родинному душпастирстві, яка вимагає особливої уваги і мудрого супроводу, є так звані «неврегульовані подружжя», – вибачте за таке дещо «казенне» формулювання, яким канонічне право, зазвичай, окреслює подружжя, які живуть без церковного шлюбу. Як правило, такі подружжя, а їх є чимало в українському суспільстві і в наших церковних спільнотах, – страждають подвійно: з одного боку їм притаманні труднощі і проблеми, які стрічаються у кожній сім’ї, а з іншого боку – їх гнітить і додатково завдає духовного болю неможливість повноцінно брати участь у житті церковної спільноти, зокрема через неможливість приступати до Таїнства покаяння і Євхаристії. Церква має вчитися говорити до таких осіб мовою милосердя, яка не є запереченням правди, але в якій любов дозволяє зцілювати рани і доростати до щораз більшої зрілості, аж до повного оздоровлення і відновлення повноцінної участі у житті парафіяльної спільноти. До цього, зокрема заохочує Посинодальне Повчання Святійшого Отця Франциска «Amoris laetitia» – «Радість любові», яке, на жаль, ще навіть не дочекалося офіційної публікації українською, хоч переклад, наскільки мені відомо, вже давно здійснено…

Загалом, слід сказати, що досвід родинного душпастирства остатніх років показує велику відкритість наших християнських родин до активної співпраці з духовенством. Але вони слушно просять у церковної ієрархії належної духовної опіки та супроводу, без яких ризикували б швидким вичерпанням первісного запалу і дезорієнтацією у лабіринтах сучасних спокус і викликів. З іншого боку, утверджені у вірі християнські сім’ї стануть надзвичайно переконливим і вірогідним знаком краси євангельського життя для зовнішніх спостерігачів і міцною опорою для своїх членів і усієї церковної спільноти.

4. Зазвичай, коли в біблійній історії спасіння були якісь нещастя, катаклізми, то пророки надавали цим подіям теологічну інтерпретацію. Подібно чинили такі Пастирі як св. Григорій Великий, чи св. кардинал Карло Боромео, яким прийшлося жити і вести Божий народ в часи пандемії. Чи має якесь теологічне пояснення на пандемію COVID-19 Владика Богдан Дзюрах?

Існує велика небезпека надавати богословського звучання власним суб’єктивним відчуттям і твердженням. Все ж, з іншого боку, є чимось природнім для віруючих людей дивитися на дійсність «духовним поглядом», тобто оцінювати явища і події з перспективи віри, у світлі Божого Слова. Тому, ділячись цими власними міркуваннями, скеровую читача до слухання «пророчого голосу» Церкви як цілості, яка промовляє суголоссям Святого Духа, який діє і промовляє через більш святих і випробуваних у вірі братів і сестер, в надії, що і мій голос буде бодай слабким, але автентичним відгомоном голосу Церкви і не порушуватиме його гармонії. Отож, я переконаний, що людство нині, вже вкотре у своїй історії, переходить період, який можна б окреслити за російським філософом Петром Чаадаєвим як «всемирное воспитание рода человеческого». Вирішальним для нашого майбутнього буде, наскільки успішно ми пройдемо цей процес нинішнього «всесвітнього виховання» – як окремий народ і як все людство загалом.

Якщо дивитися на нинішні події з перспективи усієї історії спасіння, то різного роду кари, пригадаймо собі хоча б найбільш відомі з них – «єгипетські кари», завжди відкривають перспективу Пасхи, заповідають вихід з поневолення, закликають стати на шлях свободи, на дорогу відновлення гідності Божих дітей, які перебувають на вигнанні, у «полоні». Один сучасний єврейський лідер у контексті нинішніх подій прямо твердить, що пандемія «виводить з вигнання людські сумління». Це, як на мене, надзвичайно влучне спостереження! Бо разом з виходом з «вигнання» людського сумління у людині неодмінно має пробудитися подвійне релігійне почуття (бо сумління у розумінні віруючої людини це – голос Бога у людському серці): упокорення перед Богом через визнання Його верховного владарювання над людиною і людством, а по-друге – пізнання і визнання власного гріха.

Так завжди було в історії вибраного народу: потрясіння, поневолення, вигнання з рідної землі провадило людей до усвідомлення свого відступства від Бога і, відповідно, до особистого і колективного визнання свого гріха перед обличчям Всевишнього: «Ми согрішили проти Тебе!». Я глибоко переконаний, що ця пандемія мала б пробудити почуття гріха і щирого розкаяння перед лицем Господнім. Адже останнім часом людство не просто ігнорувало існування Бога, – воно у своїй гріховній зухвалості почало виставляти на яв власний гріх, хизуватися гріхом, домагатися визнання гріха як норми поведінки так само легітимної, як чеснота. У людстві накопичилася така критична маса зла, яка загрожувала самому існуванню людського роду. Всі, хто ще не цілковито заглушив у собі голос совісті, розуміли, що так тривати довго не може, хоч ніхто не знав, як зупинити цей шалений біг засліпленого людства в напрямку безодні.

Тепер же ж, під впливом пандемії, світ був змушений «призупинитися». І ця зупинка мала б дати людині і людству, подібно як блудному синові, спасенну нагоду «увійти у себе» і усвідомити свою віддаленість від Дому Отця та, відповідно, переосмислити своє відношення до самого Отця. Але чи це відбудеться? Чи відбувається? – Не знаю. Бо це глибоко внутрішні процеси, які недосяжні емпіричному дослідженню, хіба що тоді, коли вони вже себе проявлять у плодах оновленого Божого життя. Це щось подібне, як інкубаційний період корона-вірусу, – даруйте за таке порівняння у негативному ключі, – коли щойно по якімсь часі проявиться його наявність в організмі. Думаю, що у відносно короткому історичному проміжку ми зможемо констатувати наявність в «організмі людства» антитіл оновленого Божого життя.

А одним з таких плодів оновленого Божого життя в людині і у людстві є змінене відношення до ближнього. Св. Йоан Євангелист зауважує: «Коли хтось каже: «Я люблю Бога», а ненавидить брата свого, той не правдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить». До речі, це теж було характерним для проповіді старозавітних пророків: знаком навернення до Бога мало стати оновлене у світлі Божого Слова і Божої любові відношення до ближніх: відновлення суспільної справедливості, безпека і захист у суді невинного, опіка над убогими, сиротами і удовами, тобто найбільш вразливими на той час суспільними групами, гостинність до приходнів (сьогодні ми б говорили про мігрантів і біженців), відновлення суспільної моралі тощо.

Пандемія виявила кричущу несправедливість, існуючу у світі. Як дуже влучно зауважив один кардинал Римської курії, «ми всі перебуваємо в тій самій бурі, але не в тому самому човні». Існує у світі разюча нерівномірність у розподілі благ і в доступі до можливостей, і Церква не повинна з цим миритися, якщо вона має залишитися Матір’ю для усіх без винятку Божих дітей, розсіяних у світі. Бо це справді – великий скандал, коли на очах однієї частини світу, пересиченої матеріальними благами, сотні тисяч помирають з голоду і браку найнеобхідніших для гідного життя речей – води, кавалка хліба, одягу, даху над головою; це – кричуща несправедливість, коли суспільні блага зосереджені в руках невеличкої групи багатіїв-олігархів, в той час як більшість того самого суспільства заледве зводить кінці з кінцями; це – злочин проти людства, коли Середземне море стає щороку цвинтарем для тисяч вбогих і знедолених, які надаремно стукають до дверей «цивілізованого Заходу», що відгороджується від решти світу завісою байдужості, або, щонайбільше, «глибокої стурбованості». Такий світ не є гуманним, він не гідний людини, бо в ньому неможливо жити. Такий світ мусить зазнати кардинальних змін, якщо у нього має бути майбутнє…

Саме тому Святійший Отець Франциск в контексті нинішніх світових процесів говорить про пандемію егоїстичної байдужості, якій закликає протиставити глобальність солідарної і милосердної любові. Це – пророчий голос, а навіть крик, і треба тільки сподіватися і молитися, щоб він не став вкотре «голосом вопіющого в пустині»…

5. Протягом останніх 6 місяців весь світ зазнав глобального карантину, який став своєрідним маркером віри. Можна навести багато випадків, коли під час цього карантину Церква була більш суворіша від світських влад (нп. Англія, Сардинія) і також багато випадків, коли Церква представлялася як основний носій вірусу і основний заразник. Здається цей час був часом духовного іспиту. На Вашу думку, як цей іспит пройшла Католицька Церква у світі і в Україні зокрема? Що варто було б переосмислити і змінити?

Займатися інтроспекцією і самооцінкою – справа невдячна. Томас Мертон якось зауважив, що людина ні в чому не буває настільки винахідливою, як у виправдуванні самої себе. То ж краще, щоб оцінку діям (чи бездіяльності) Церков давали сторонні спостерігачі, історія, а остаточно – Господь Бог. Я ж щиро сподіваюся і вірю, що Церкви і релігійні організації в Україні діяли у цих непростих обставинах, як кажуть німці, «nach bestem Wissen und Gewissen», тобто на основі найкращих знань і щирого сумління. Зокрема, у випадку Католицьких Церков, навіть сторонні спостерігачі відзначали дуже відповідальну, виважену і просякнуту турботою поведінку церковних ієрархів. Напевно, не обійшлося без помилок, без занедбань і, можливо, подекуди навіть хибних рішень, бо ми тільки люди, а ситуація, в якій довелося діяти, була унікальною і не допускала зволікання. То ж остаточно, ми мусимо віддати минуле у руки Божого милосердя і сподіватися, що Його суд над нами не буде надто суворим, бо Він і сам сказав, що «милосердя понад суд».

Дякую за розмову!