Нові обличчя людяності або гіркі плоди гендерної ідеології

Нова ліва ЛГБТ-диктатура

Зазвичай, найбільш нетерпимими є якраз ті, хто постійно закликає до толерантності та звертає увагу на порушення своїх прав. Щоб зрозуміти агресивність ЛГБТ рухів по відношенню до прихильників традиційних цінностей варто звернутися до поглядів німецького комуніста Г. Маркузе, адже гендерна ідеологія виростає з коріння марксистського розуміння світу.

Г. Маркузе писав, що існує репресивна толерантність, яка в ім’я фальшивого розуміння демократичного права допускає свободу всіх поглядів¹. Тому на противагу їй має прийти визвольна толерантність, яка на практиці «означала б нетолерантність щодо правих і толерантність для лівих рухів. Якщо говорити про рамки цієї толерантності і нетолерантності, то вона повинна б була бути поширеною, як на площину дії, так і на площину дискусії і пропаганди, на слова і вчинки»². На думку Г. Маркузе цю «Нову Лівицю» (The New Left) мали складати ті особи і групи, які на той час були маргіналізовані і виключені з «хворої суспільної системи». Він вважав, що в хворому суспільстві здоровими могли залишитися тільки виключені та ізгої. До них він включав дискримінованих всіх рас, безробітних, нездатних до праці. До цієї групи належали і сексуальні меншини. На відміну від Старої (більшовицької), Нова Лівиця (культурний марксизм) не спиралася на ортодоксальне вчення марксизму і мала навіть недовіру до соціалізму. Її не мали очолювати політики і вона не мала офіційних вождів. Її голосом передусім були поети і художники³. Ці ідеї підготували грунт для сексуальної революції 60-х років минулого століття передусім у зміні культури. Маркузе писав, що «виявилося душа є чорною, бунтівною, оргійною, не є вже у музиці Бетховена і Шуберта, але у блюзі, джазі, рок-н-ролі, і в духовій страві», «soul food»⁴. Визволення сексуальних потягів мало створити новий тип моральності, яка б виходила поза юдео–християнські взірці життя⁵. Він вважав, що такі речі як «моральна чистота, регулярність, цнотливість і репродукція […] не належать до природи жодної дозрілої цивілізації»⁶.

Натомість взірців треба шукати у Стародавній Греції, де шукали натхнення для створення нової «моральності тіла», яка б «закорінювалася в еротичному потязі на противагу агресивності»⁷ та «подолала суспільні репресії щодо сексуальності»⁸ і стала основою для солідарності для всіх людей. Саме від груп, які будучи частиною суспільства, і водночас жили поза його моральними стандартами, Г. Маркузе очікував дій щодо радикальної зміни цінностей та перебудови цілої європейської культури⁹.

ЛГБТ – це рухи за права чи проти сім’ї?

Відразу скажу, що слід відрізняти явище гомосексуалізму від особи. Для багатьох людей сексуальний потяг до власної статті не становить їх особистий вибір, хоча немає жодних наукових доказів, що він є вроджений, а не набутий у процесі виховання. Проте сьогодні мова піде про ЛГБТ рухи, які борються за права гомосексуалістів і геїв. Так в Гей-Маніфесті Карла Уітмана «Біженці з фаш-Америки» 1969 року написано, що «Традиційний шлюб є прогнилим репресивним інститутом… А причина розлучень у тому, що шлюб – це контракт, що душить обох, що відкидає потреби і вимагає неможливі вимоги». Тому Карл Уітман пропонує створити «нову плюралістичну, вільну від ролей соціальну структуру. Вона повинні включати у собі одночасно свободу з фізичним простором для людей, щоб жити в самотності, жити з кимось певний час, жити довгий період, парами або більшою кількістю. А також здатність легко перетікати з одного з цих станів у інший у міру зміни власних потреб»¹⁰. Цей маніфест називають «Біблією руху за звільнення геїв» та «біллем про права для гомосексуалістів, як чоловіків, так і жінок»¹¹. Річ у тім, що для багатьох геїв пригноблення починається з основної клітини суспільства – сім’ї, яка «складається з голови чоловіка, рабині-жінки і дітей, яких батьки змушують копіювати свою ідеальну поведінку. Сама форма сім’ї виступає проти гомосексукальності»¹². Тому через патріархальну сім’ю просто реформ недостатньо. Гомосексуалісти ніколи не здобудуть свободу, поки кожний не звільниться від сексистських гендерних ролей і не зніме з себе гамівну сорочку сексистських правил сексуальності. […] Ось чому ми разом з рухом за рівноправ’я жінок, маємо боротися за щось більше, ніж реформи. Ми маємо прагнути скасування такої сім’ї, щоби ця сексистська шовіністична чоловіча система більше там не плекалася. […] Ми зовсім не ідеалісти, коли ставимо собі за ціль скасування інституту сім’ї і культурних відмінностей між чоловіком і жінкою. Правда у тому, що ці цілі були з нами завжди, і зараз людство нарешті знаходиться у тому стані, коли ми можемо їх просунути.

[…] Сучасна наука зробила можливим для жінок мати не більше, ніж дві-три дитини, у той час як контрацептиви дозволили контролювати вагітність і відділити сексуальність від репродукції. Подальший прогрес в наші дні спрямований на продовження звільнення жінок від біології, шляхом розвитку штучних методів виношування дитини.

[…] Сексистська культура дає гетеросексуальним чоловікам привілей, від якого, як і будь-який привілейований клас, вони просто не відмовляться. Тому всі, хто пригнічений цією культурою (жінки і гомосексуалісти), повинні об’єднатися у боротьбі проти неї. Кінець сексистської культури і сім’ї принесе користь жінкам і гомосексуалістам.

[…] Так, як ми не можемо реалізувати ці революційні переміни самостійно, а звільнення від гендерних ролей – важлива умова емансипації жінок, ми будемо працювати над створення стратегічного альянсу з рухом за звільнення жінок з метою зблизити і розвинути наші ідеї та досвід»¹³. І це лише незначні уривки з Маніфесту Фронту Звільнення геїв… 1971 р. Одна з засновниць американського анархізму Емма Голдман писала, що «шлюб перетворює жінку у паразита, повністю залежну істоту, а заміжжя робить її непридатною до боротьби, знищуючи її суспільну свідомість, паралізує уяву». Ще далі пішла , яка стверджувала, що «буржуазна любов все вимагала для коханої людини. Мораль пролетарія скеровує: все для колективу»¹⁴, адже «виключність у любові, як і всепоглинаюча любов, не може бути ідеалом любові, що визначає відносини між статтю з точки зору пролетарської ідеології»¹⁵.

Рекомендую всім почитати його повністю, щоб зрозуміти, чому феміністичні рухи дуже часто виступають у парі з ЛГБТ-товариствами. Недарма ще на початку 20–х років минулого століття більшовики відверто писали, що їхня мета ліквідація – моногамного шлюбу, який є підкоренням однієї статі іншою, перша соціальна, основана не на природних, а на соціальних вимогах..»¹⁶. Комунізм натомість навіть запровадить колективне виховання дітей і таким чином ліквідує основну опору для шлюбу у прив’язаності батьків до своїх дітей. Відносини між статтями стануть приватною справою осіб, які беруть у них участь, що характеризуватиметься повною свободою без втручань і обов’язків перед суспільством і державою¹⁷.

Гендер – це стать?

Термін ґендер відрізняється від поняття “sex”, яке перекладається як “стать”. Він характеризує осіб і жіночої, і чоловічої статей, будучи продуктом соціалізації¹⁸. Проблема у тім, що «гендерна ідентичність — внутрішнє відчуття приналежності до певної статі чи гендеру, яка може збігатися чи не збігатися з бінарними категоріями чоловік/жінка»^19. «Існує також низка інших категорій трансгендерів: андрогіни, агендери, «люди, третьої статі», «люди з двома душами» тощо. Деякі люди, що використовують ці терміни для опису себе, вважаючи традиційне, бінарне розуміння статі занадто обмеженим²⁰. Крім того виділяють ще гендерквірів, тобто гендер, яких не є «чоловічим» чи «жіночим», а перебуває десь посередині, або не є ані тим, ані іншим. Такі люди іноді просять, щоб говорячи до них, оточуючі не використовували чоловічі та жіночі форми звертання, і надають перевагу середньому роду та займеннику «воно». І тому деякі гендерквіри не вважають себе трансгендерами²¹». Щодо кількості гендерних ідентичностей або гендерів, то у довідковому виданні «Сексуальна орієнтація та гендерна ідентичність: питання та відповіді» сказано, що точно визначити кількість трансгендерів дуже складно, перш за все, через відсутність досліджень, які здатні точно і повністю виміряти увесь діапазон гендерних ідентичностей та варіантів гендерного самовираження.²² Взагалі у західному дискурсі “ґендер” з’явився, щоб відійти від традиційної статевої дихотомії “чоловік/жінка” з метою позначення феномена статевої множинності в сучасній структурі ґендерного визначення ідентичності²³ (фіксується щонайменше 71 вид ґендерів²⁴).

Одна з найбільш відомих ідеологів гендерної теорії Джудіт Батлер вважає, що «ґендер – це процес конструювання ідентичності, позначка культурного різнобарв’я. В роботі “Gender Trouble” вона здійснює розподіл на стать та ґендер і пропонує радикальний розрив між сексуалізованими тілами та культурно сконструйованими ґендерами. Тобто кількість гендерів може бути необмеженою, адже гендер є змінною категорією, яка оновлює своє значення²⁵. На думку Д. Батлер, немає серйозної причини вважати, що ґендерів має бути два.

Та навіть вже нині, на думку гендерних авторів, гомосексуалізм через легалізацію одностатевих союзів та відносин став частиною норми у західноєвропейському суспільстві, а отже і втратив свій революційний потенціал. Звідси, основні надії на продовження сексуальних перевтілень у суспільстві покладають вже не на ЛГБТ, а на квір-теорію. Адже щоб революція залишалася революцією, вона постійно має тривати та руйнувати вже усталені суспільні норми, навіть якщо ще вчора вони були радикально революційними.

Які наслідки впровадження гендеру?

На думку ідеологів радикального гендеру, людина народжується без природної статті або природна стать як така, що існує до дискурсу, що передує культурі, політично нейтральне тло, на якому діє культура»²⁶. Жіноча і чоловіча статі – це просто міф, певний стереотип, який нав’язало нам суспільство. Ми не народжуємося жінками чи чоловіками, а стаємо ними у процесі соціалізації. Тому у дитячих садках Західної Європи та Америки запроваджується нейтральне виховання, щоби діти приміряли різні ролі і могли потім вибирати, яка стать їм більше пасує. Це призводить до розмивання статевої ідентичності досить піддатливої на впливи молоді та дітей. Так після президентства Б. Обами, який активно запроваджував гендерну ідеологію, та за президентства якого у США легалізовано  «одностатеві шлюби», станом на 2014 р. понад 12% молоді у віці 14–18 років мали проблеми зі своєю сексуальністю та ідентичністю. Вони декларували у себе гомосексуальні, бісексуальні схильності чи невизначену орієнтацію. Порівняно з 2009 р. ці показники зросли на 66%. Так, станом на 2014 р. у середньому гетеросексуалами себе визнали 88.8% студентів (в 2009 р. – 93 %) 2, % (у 2009 – 1.3%) ідентифікувало себе як геї чи лесбіянки, 6 % – бісексуалами (було 3.7%) , а 3,2 % (раніше 2.5%) не були впевнені щодо своєї орієнтації.

Станом на 2015 р. 48% американської молоді у віці 14-18 років, мали сексуальні відносини з представниками протилежної статі. 1.7% з власною статтю, а 4.6% з представниками як чоловіків, так і жінок. І 45.7% берегли невинність. У 2009 році цей показник був наступним: секс з протилежною статтю був у 53.5% опитаних, з власною – у 2.5%, бісексуальні відносини мали 2.5% респондентів, а не мали взагалі сексуального досвіду 40.5%. (тобто цей показник у середньому зріс на 49 % від попереднього дослідження). З тих, які мали контакти в одностатевих або бісексуальних відносинах у 2014 р. 25.0% ідентифікували себе гетеросексуалами, 61.4% геями, лесбіянками чи бісексуалами. І 13.6% не були впевнені у своїй сексуальній орієнтації. З тих, які не мали статевого контакту 90, 8 % вважало себе гетеросексуалами, 5.8% геями чи лесбіянками чи бісексуалами, 3.3% були невпевнені у своїй орієнтації²⁷.

Це загалом не лише американська проблема, адже кількість дівчат у Великобританії, які хочуть змінити стать за останні вісім років зросла на 4500%, а серед хлопців на 1250%. Минулого року 800 дітей отримало ін’єкції з метою призупинити статевий розвиток, адже відчували себе трансгендерними. Так, Адрієна Річ у книзі “Примусова гетеросексуальність и лесбийська екзистенція» (1980), вважає що «гетеросексуальність нав’язувалася жінкам, як силою, так  і підсвідомо, як засіб домінування над ними чоловіків²⁸.

У 1976 “примусова гетеросексуальність” була оголошена злочином проти жінок Міжнародним Брюссельським Трибуналом по Злочинам проти Жінок²⁹

Важливим чинником соціальної та статевої плутанини стала друга світова війна, адже з неї не повернулися мільйони чоловіків. Думаю, не випадково сексуальна революція набула свого апогею саме у 60-ті роки минулого століття. Адже у той час сексуальної зрілості досягнуло покоління, яке народилося під час або після ІІ Світової війни. Це діти, які виросли без батьків, або у сім’ях, які переживали повоєнний синдром. Дівчата виховувалися без чоловічої руки, тому постійно шукали любові у інших чоловіках, а це призводило до частої зміни сексуальних партнерів та розпусної поведінки. Хлопці не бачили прикладу любові  між батьками, а отже у жінках бачили лише об’єкт похоті, яка стала залежністю і постійно прогресувала. Або ще гірше, їхня чоловіча ідентичність була настільки зруйнована, що вони частково або взагалі не відчували себе чоловіками. Коли на війні загинуло чимало чоловіків, їхні обов’язки у родині перейняли жінки, які надто опікувалися своїми хлопчиками. Ця неперерізана духовна пуповина з матір’ю не давала відкрити у хлопців їхнє основне покликання – бути чоловіком, батьком та захисником, яке є фундаментом для всіх інших покликань: чи у родині чи у священстві. Адже якщо не можуть бути головю у родині та батьком для своїх біологічних дітей, то як можна стати добрим духовним отцем та головою парафіяльної спільноти? Тому одночасно з сексуальною революцією активізується і рух за права геїв. Таке майбутнє може очікувати і Україну. Тому наслідки так званої ООС/АТО можуть  проявлятися ще дуже довго після її закінчення. 

Чи є межа гендерних іновацій?

Думаю, що це питання риторичне. Треба розуміти, що у суспільстві, де легалізація хоча б одного відхилення від природної норми сексуальної поведінки, відкриває двері для узаконення всіх інших типів сексуального збочення. Діє принцип доміно, де одне збочення призводить до прийняття іншого. Так, на думку гендерних ідеологій, психологічний стан рахується психіатричним розладом тільки у тому випадку, якщо він є джерелом страждання чи непрацездатності. Багато трансгендерів не відчувають, що їх гендер приносить їм страждання, чи є причиною непрацездатності, а це означає, ідентифікація себе як трансгендера не є психіатричним розладом. Тобто, приміром, якщо якийсь чоловік вважає себе Наполеоном, але це задовольняє його життя і допомагає грати приміром роль очільника Франції у театрі, то це не є психіатричним розладом? Але ще складніша справа є з педофілією. У Західній Європі давно вже існують рухи, які мають на меті легалізацію її, як одну з форм сексуальної орієнтації, якщо є згода дитини на сексуальний акт з дорослим. З 80-х років минулого століття у Сполучених Штатах діє NAMBLA (Північноамериканська асоціація любові чоловіків і хлопчиків, яка має на меті скасувати заборону сексу з хлопчиками у віці згоди та взагалі ліквідувати термін віку згоди. Хоча спочатку гей-рух активно підтримував це товариство, з 1994 ЛГБТ відмежувалося від них, щоб не кидати тінь на все гей-товариство³⁰.

У 1977 року до французького парламенту надійшла петиція про повне скасування норм щодо віку сексуальної згоди і декриміналізацію добровільних сексуальних відносин дорослих з особами, молодшими за 15 років. Петицію підписали, відомі представники інтелігенції: філософи, правники, педіатри, лгбт-активісти, письменники (переважно чоловічої статі). Зокрема відомі ідеологи гендеру Жан Поль Сартр та Сімона де Бовуар, які стверджували, що «ніхто не укладає договорів перед актом любові». Поняття статевої згоди подавалося, як небезпечна «пастка»³¹, деспотичний закон, який захищає традиційну (тобто «застарілу») заборону будь-якого сексу з дітьми.³²

Так, вже у згаданому Маніфесті Карла Уітмена “Біженці з фаш-Америки” написано, що «діти здатні самі про себе подбати і усвідомлюють свою сексуальну сутність раніше, ніж багатьом хочеться про це думати. Ті з нас, хто почав «зніматися» у ранньому підлітковому віці прекрасно знають, що ми не були «жертвами брудних стариканів, але все робили добровільно. Що ж стосується домагання до дітей, в основному це роблять натурали з маленькими дівчатами…»³³. У 1987 році у журналі «Magazyn Homoseksualizmu» була опублікована стаття «Педофілія і рух гомосексуалістів» Автор Тео Сандфорт схвалює зусилля гомосексуалістів, щоби покласти край «дискримінації педофілії». У 1980 році найбільша голландська організація геїв (COC) „прийняла позицію згідно якої лібералізація педофілії має розглядатися, як ціль гомосексуалістів … і що граничний вік [для статевих актів] має бути знесений. Через усвідомлення спорідненості між гомосексуалізмом і педофілією, СОС сприяє тому, щоби дорослі  члени організації були відкритішими на еротичні прагнення молодих представників власної статті, а через це тривало розширення гомосексуальної ідентичності»³⁴.

Це стосується й інших варіантів сексуальних відхилень. Г. Маркузе вважав, що збочення можуть вважатися вираженням форм невроза чи ненависті до себе, так і стати реалізаціями духовних чи інших важливих явищ. Наприклад, секс з тваринами може стати початком міжвидового спілкування або садомазохізм при спільній згоді може бути охарактеризований, як високохудожній твір, «балет зі стримуючими факторами у вигляді порогів болі насолоди»³⁵. Можна, звичайно, продовжувати без кінця, адже революція “must go on” навіть ціною існування людини.