Дорогі брати і сестри!
8 грудня минулого року, з нагоди 150-ї річниці проголошення святого Йосифа покровителем Вселенської Церкви, розпочався спеціальний присвячений йому рік (див. Декрет Апостольської пенітенціарії від 8 грудня 2020). Щоби «пробудити більшу любов до великого святого», я написав апостольський лист «Patris corde» («Батьківським серцем»). Постать святого Йосифа справді незвична й водночас «по-людськи близька нам». Він не зачудовував, не був обдарований особливими харизмами, не вирізнявся чимось винятковим в очах тих, із ким зустрічався. Він не був знаний, ба навіть залишався в тіні: Євангелія не наводять жодного його слова. Проте своїм звичайним життям цей чоловік досяг у Божих очах чогось надзвичайного.
Бог дивиться на серце (пор. 1 Сам 16, 7), й у святому Йосифі Він розпізнав батьківське серце, здатне дарувати і творити життя в повсякденні. Покликанням також властива ця здатність: щодня творити й відроджувати життя. Господь прагне формувати батьківські серця, материнські серця – відкриті та здатні на великі прагнення, щедрі на самовіддачу, співчутливі в заспокоєнні страхів і непохитні у зміцненні надій. Ці риси необхідні священству й богопосвяченому життю, особливо сьогодні, у часи, позначені вразливістю та стражданнями – наслідками, зокрема, пандемії, яка породила непевність і страхи щодо майбутнього й самого сенсу життя. Святий Йосиф виходить нам назустріч зі своєю тихою та сумирною вдачею, неначе «святий по сусідству»; і його сильне свідчення може стати дороговказом на наших шляхах.
Мрія
Святий Йосиф пропонує три визначальні слова, які стосуються кожного покликання.
Перше слово – це «сон», «мрія»*. Кожен мріє реалізуватись у житті. І це слушно – плекати великі очікування й високі сподівання, яких не можуть задовольнити ефемерні досягнення на кшталт успішності, грошей і задоволень. Справді, якщо попросити людей одним словом описати життєву мрію, нескладно передбачити відповідь: «любов». Саме любов надає сенс життю, бо розкриває його таємницю. Ми по-справжньому живемо лише тоді, коли повністю віддаємо життя, ділимося ним. У цьому сенсі святий Йосиф чимало може нам розповісти, бо завдяки снам, які посилав йому Бог, зміг перетворити своє буття на дар.
Євангелія розповідають про чотири сновидіння (див. Мт 1, 20; 2, 13.19.22). Це Божі сни – але як же непросто було їх прийняти. Після кожного Йосиф мусив змінювати плани та братися за справу; він жертвував своїми задумами, пристосовуючись до загадкових Божих. І його довіра була повна. Можна запитати: «Що ж це були за сновидіння, щоб довіряти їм аж так?» До снів у давнину, звісно, ставилися дуже уважно, та вони все-таки втрачали значення перед конкретикою реального життя. Проте святий Йосиф, не вагаючись, керувався сновидіннями. Чому? Бо його серце було зорієнтоване на Бога, уже налаштоване на Нього. Пильному, загостреному «внутрішньому слуху» вистачало крихітного знаку, аби розпізнати Господній голос. Це стосується й покликань: Бог не любить проявлятися у видовищних спектаклях, поневолюючи нас, а передає Свої плани м’яко; Він не засліплює злотоблисними видіннями, а делікатно звертається до найсокровенніших глибин, стаючи близьким і розмовляючи з нами через думки й відчуття. І, як і перед святим Йосифом, Він ставить перед нами високу й несподівану мету.
Завдяки снам Йосиф переживає те, що годі було й уявити. Перше сновидіння змінило його постанову про заручини, але через нього він став батьком Месії; друге змусило тікати до Єгипту, але врятувало життя сім’ї. У третьому йшлося про повернення на батьківщину, четверте ж змусило Йосифа знову змінити плани й повернутися до Назарета – туди, де Ісус розпочне проголошувати Царство Боже. У всіх цих випробуваннях перемагала мужність покладатися на Божу волю. Саме так відбувається в покликанні: божественний поклик спонукає нас зрушити з місця, віддати себе, вийти поза свої межі. Не буває віри без ризику. Тільки впевнено, з головою поринувши у благодать, відкинувши власні плани й вигоди, можна по-справжньому сказати Богові «так». І кожне «так» приносить плоди, бо вписується в масштабніший план, який ми здатні побачити лишень у дрібних деталях, але який знає і просуває божественний Митець, аби створити шедевр із кожного життя. У цьому сенсі святий Йосиф – взірець прийняття Божих планів: він сповнює їх активно, не капітулюючи і не йдучи на поступки, «не вдовольняється пасивною відмовою. Він мужній і сильний учасник подій» («Patris corde», 4). Нехай же він допоможе всім людям, насамперед молодим, реалізувати Божі мрії про них; нехай надихне на мужню ініціативу сказати «так» Господові, Який завжди дивує і ніколи не розчаровує!
Служіння
Друге слово, яке визначає курс святого Йосифа та його покликання – це «служіння». Євангелія підкреслюють, що в усьому він жив задля інших, ніколи задля себе. Святий люд Божий називає його пречистим обручником, вказуючи на здатність самовіддано й до останку любити. Звільнивши любов від усілякої призвичаєності, він відкрився для ще пліднішого служіння: його піклування поширилося на покоління й покоління, зробило Йосифа покровителем Церкви. Він – іще й покровитель щасливої смерті, той, хто зміг утілити сенс жертовного життя. Однак його служіння й посвячення стали можливими лише завдяки тому, що спиралися на більшу любов: «Кожне справжнє покликання народжується з дарування себе – зі зрілішого рівня звичайної жертовності. Така зрілість потрібна й у священстві та в богопосвяченому житті. Якщо покликання – чи до подружжя, чи до целібату й чистоти – не досягає зрілості дару, а зупиняється лише на логіці жертви, замість знаку краси й радості любові воно може стати виявом нещастя, смутку й розчарування» («Patris corde», 7).
Служіння – конкретний прояв дарування себе – було для святого Йосифа не лише високим ідеалом, а й правилом повсякденного життя. Він багато працював, щоби знайти й облаштувати місце для Ісусового народження; він зробив усе можливе, аби захистити Сина від люті Ірода, організувавши своєчасну мандрівку до Єгипту; він швидко повернувся до Єрусалима, щоб відшукати загубленого Ісуса; він працею утримував сім’ю навіть на чужині. Одне слово, пристосовувався до різних обставин, не занепадаючи духом, коли щось ішло не так, як хотілося б, і виявляв готовність жити задля служіння. Святий Йосиф не споневірявся на численних і часто несподіваних життєвих шляхах: із Назарета до Вифлеєма для участі в переписі, згодом до Єгипту, потім знову до Назарета і щороку до Єрусалима – повсякчас готовий зустрічатися з новими обставинами, не скаржитися ні на що, докладати зусиль до виправлення ситуації. Можна сказати, що він був рукою Небесного Отця, простягнутою до Сина на землі. Святого Йосифа варто брати за взірець для всілякого покликання: адже кожного призначено бути працьовитими руками Отця, простягнутими до Його синів і дочок.
Мені подобається думати про святого Йосифа, опікуна Ісуса й Церкви, як про захисника покликань. Адже з його готовності служити народжується прагнення захищати. «Вставши, Йосиф узяв уночі Дитятко та Його матір» (Мт 2, 14), – говорить Євангеліє, вказуючи на його пильну відданість сім’ї. Він не гаяв часу на побивання над тим, що його не влаштовувало, щоб довірені його захисту не зазнали кривди. Така уважна, дбайлива опіка – це ознака успішного покликання. Це свідчення життя, якого торкнулася Божа любов. Який прекрасний приклад християнського життя ми даємо, коли не женемося за амбіціями й не дозволяємо ностальгії паралізувати себе, а дбаємо про те, що Господь довірив нам через Церкву! Тоді Бог наділяє нас Своїм Духом, Своєю творчістю – і чинить чудеса, як у випадку Йосифа.
Вірність
Окрім Божого заклику, який утілює наші найбільші мрії, і людської відповіді, що набуває форми відкритого служіння і дбайливої опіки, є ще й третій аспект повсякденного життя святого Йосифа та християнського покликання: вірність. Йосиф – це «праведний чоловік» (пор. Мт 1, 19), який у невтомному мовчанні наполегливо тримається Бога і Його планів. В особливо важку хвилину він починає «роздумувати про це» (в. 20). Він міркує, розважає: не дозволяє поспіху взяти гору, не піддається спокусі необдуманих учинків, не потурає почуттям і не живе моментом. Усе плекає у терпінні. Святий Йосиф знав, що життя будується лише на сталій вірності важливим постановам. Це відповідало постійним тихим зусиллям, які він вкладав у скромну роботу теслі (пор. Мт 13, 55); нехай святий і не надихнув тогочасних літописців, проте протягом століть він наповнював сенсом повсякденні клопоти кожного батька, кожного робітника, кожного християнина. Бо покликання, як і життя, дозріває лише завдяки щоденній вірності.
Як плекати цю вірність? У світлі вірності Божої. Першими словами, які святий Йосиф почув уві сні, було запрошення не боятися, бо Господь вірний Своїм обіцянкам: «Йосифе, сину Давида, не бійсь» (Мт 1,20). Не бійся: ці слова Господь адресує також тобі, дорога сестро, і тобі, дорогий брате, коли, попри непевність і вагання, ти відчуваєш нагальне прагнення віддати життя Йому. Він повторює ці слова тобі, коли – де завгодно, навіть у випробуваннях і непорозуміннях – ти відчайдушно намагаєшся виконувати Його волю. Це слова, які ти чутимеш знов і знов, на кожному кроці покликання, неначе повертаючись до першої любові. Вони, як приспів, супроводжують тих, хто відповідає Богові «так», як святий Йосиф: життям у щоденній вірності.
У цій вірності – секрет радості. Назаретський дім, як каже літургійний гімн, сповнювала «чиста радість». Це була щоденна прозора радість простоти, радість, яку відчуває кожен, хто дбає про те, що має значення: вірну близькість до Бога і ближнього. О, як гарно було б, якби така сама атмосфера – проста й осяйна, здорова й надійна – панувала в семінаріях, чернечих інститутах, парафіяльних будинках! Такої радості я зичу вам, брати і сестри, які великодушно зробили мрією свого життя Бога, аби служити Йому в довірених вашій опіці братах і сестрах через вірність, яка вже сама собою – свідчення, у цю епоху, позначену скороминущими й емоційними постановами, що розпорошуються, не залишаючи радості. Нехай святий Йосиф, захисник покликань, батьківським серцем підтримує вас!
Дано в Римі, у святого Йоана на Латерані, 19 березня 2021 року, в урочистість святого Йосифа.
Франциск, Папа
