В наші дні перша асоціація зі словом «влада» у багатьох людей буде негативною. Але – подобається вам це чи ні – влада присутня всюди: в сім’ї, школі, суді, церкві і державі в цілому. Жодна з цих структур не може функціонувати без влади. І справді, без влади ці групи були б не структурами, а просто масами людей. Хтось неминуче має бути «на чолі» і «приймати рішення» – таким чином, комусь належить «влада».
На думку угорського філософа, історика та політичного теоретика Томаса Молнара (1921-2010), влада – це щось, що є частиною людської природи.
У своїй книзі «Влада і її вороги» (1976) Молнар здійснив всебічний аналіз поняття влади і тих ідеологій, які прагнуть скасувати або знищити його.
Основною передумовою для нього стала ідея, що жодна група людей не може існувати без влади. Аристотель, Цицерон, Фома Аквінський та інші згодні в тому, що люди не об’єднуються один з одним через банальну необхідність, але фундаментальною властивістю суспільної природи людини є прагнення до чогось «вищого». Це вище «загальне благо» може бути досягнуто тільки за допомогою громадських структур, і тут ми приходимо до поняття влади.
Що тут найбільше дивно, так це те, що вороги уявлення про владу (а їх чимало) використовують політичні інструменти для знищення структур, в яких людські істоти розвиваються в громадському плані.
Першою і головною з них є сім’я.
«І справді, вістря атаки на поняття влади направлене на сім’ю, в якій майбутній дорослий громадянин приходить до раціонального осмислення малої копії загального блага, моделі тих установ, які стануть сценою для всіх його подальших дій, як громадянина», – пише Молнар. Сім’я – це школа влади, де батьки готують дітей до дорослого життя.
Базове переконання ворогів сім’ї і поняття про владу полягає в тому, що дитина, якщо її не обмежувати за допомогою правил і покарань, виросте кимось хорошим і розвине тільки кращі якості свого характеру.
“Людина народжується вільною, але всюди є в оковах “, – сказав Руссо, висловивши раз і назавжди негативне ставлення до влади. Єдиний шанс перетворити нашу цивілізацію в утопію – це, перш за все, звільнити дитину, поки вона ще легко піддається навіюванню, позбавивши її обмежень”, – пише далі Мольнар.
«Ідеальним при таких поглядах буде звести сім’ю до ролі матері, яка забезпечує дитину всім необхідним на початку її життєвого шляху, після чого малюк відправляється в громадський (тобто державний) дитячий садок і школу».
Така націоналізація дитини забезпечить перенесення її слухняності з батьків на державу, забезпечивши останній владу і контроль щодо окремої людини навіть на більш пізніх етапах її розвитку.
Націоналізації дитини може протистояти тільки сім’я, де діти мають можливість випробувати природним чином зв’язок між владою і любов’ю, послухом і прагненням до добра.
Проте, Молнар також визнає, що сім’я має потребу в державі.
«[У такому негативному по відношенню до влади розвитку] немає провини ані сім’ї, ані держави (провину держави, все ж, неможливо не помітити в тому, що вона, як мінімум, схиляється перед волею законодавців, коли приймає такі антисімейні закони, як легалізація абортів), ми можемо, скоріше, говорити про відсутність співпраці між усіма ключовими елементами в переплетенні різних видів влади, про відсутність співпраці таких розмірів, що можна говорити про появу протидії справжності там, де законно було б очікувати владної послідовності».
Сім’я не може вижити і процвітати без структур, як суспільства, так і держави. Але цей зв’язок насамперед надає можливість: сім’я може втрутитися в ці структури і, таким чином, перетворити державу в просімейну структуру, як це вже з успіхом відбувається в деяких країнах Європи – таких, як Угорщина. Якщо держава у відповідь проводить підтримуючу сімейну політику, створюється синергія від найменшого осередку суспільства до великих всеосяжних структур. І так створюється справжня нація.
Далекий від утопічної самодостатності, Молнар був схильний сподіватися на цю модель і пропонувати її в якості вирішення проблеми сучасної кризи влади.
