Слово «Утопія» я почув вперше років десяти від народження і чомусь думав, що воно якось пов’язане зі словом «втопити». Втім, навіть коли на уроках історії в школі мені розповіли про те, що так називалося вигадана держава, де панує ідеальний порядок, на мої пропозиції про походження назви роману англійського письменника і державного мужа Томаса Мора це ніяк не вплинуло. Насправді ж, настільки незвичайна назва для своєї фантастичної країни (типу популярних нині «Нарнії» або «Середзем’я») автор склав з двох грецьких слів, які дослівно переводяться як «Не місце» або «Місце, якого немає».
Приводом для написання роману було відчуття моторошної несправедливості й безладу, що панували в ті далекі часи в «добрій старій Англії», на батьківщині Томаса Мора. Роман був своєрідною «віддушиною», способом висловити свої щирі (хоч і наївні) уявлення про кращий світ, кращі взаємини між людьми, кращих королів і взагалі кращого життя, по якому тужила душа сера Томаса і по якій тужать сьогодні наші душі. Забігаючи наперед, скажемо, що пошуки кращого життя – задоволення не для людей зі слабкими нервами, бо ведуть до зміни життя нинішнього, а від них як рукою сягнути до гніву тих, хто всіма правдами і неправдами силкується «залишити все як є».
Почнемо з того, що в одного відомого лондонського судді (це був не якийсь там «рядовий», а королівський суддя, відомий, до речі, завдяки винятковій чесності й непідкупності) народився син. Суддю звали Джон Мор, а сина – Томас. Сталася ця важлива історична подія 7 лютого 1478 р.. І, зрозуміло, що якщо у батька-юриста (тим більше процвітаючого) народжується єдиний син, то бути йому… правильно, юристом! Так що не дивно, що після закінчення Оксфордського університету і навчання у престижних на ті часи законознавців, Мор-молодший у свої 23 роки стає серйозним адвокатом або, як це називається в Англії, баристером. Тільки не плутайте це слово з бариста – барменом, фахівцем з приготування кави!
В принципі, майже все своє свідоме доросле життя він і буде займатися справами, пов’язаними з законом, дипломатією і юриспруденцією, з одним тільки «але». Звідки це «але» взялося, важко сказати, однак з ранніх років сера Томаса (правда, сером в сенсі «дворянином-лицарем» його назвуть пізніше) дуже тягло до церкви. Можливо, це почуття виникло у нього ще в далекому дитинстві, коли він семирічним хлопчиком бігав до школи Святого Антонія, де відкривав для себе ази граматики й математики. А може, ставши постарше і потрапивши на виховання до Томаса Мортона, архієпископа Кентерберійського, де він служив як паж, відкрив для себе красу і силу віри? Хоч би що там було, навіть коли він твердо вирішив стати політиком і вершити справи державні, він зберіг прагнення до Бога, направивши його на приватне духовне вдосконалення і на служіння ближньому.
Духовні вправи Мора-молодшого полягали в тому, що він регулярно читав Біблію, щодня молився і постив, як личить не просто «звичайній людині», а священнослужителю. А що стосується ближніх, то були різні – від простих ремісників, з якими він зустрічався в церкві, де допомагав священнику здійснювати службу, до короля і його міністрів. Людей Томас Мор любив не абстрактно, а реально, починаючи зі своїх дітей.
Погодьтеся, можна бути хорошим юристом і політиком, але при цьому «ніяким» батьком. А ось Мор примудрявся при всіх своїх численних, важливих і часто невідкладних справах, перевантажений різними позовами й судовими розглядами, писати регулярно листи дітям, злегка докоряючи їх за те, що вони у своїх відповідях не настільки старанні, як їхній тато. Дітей у нього було четверо – Маргарет, Елізабет, Сесіль і Джон. Їх народила йому чудова Джейн, що стала його дружиною через рік після обрання її коханого в англійський парламент. Мору на весіллі було 27, а його дружині – на 10 років менше (хто дружить з математикою, може підрахувати).
Піклуючись про сім’ю, він намагався помічати й оточуючих: Мора часто бачили в бідних кварталах Лондона, куди він заходив надати допомогу бідним і хворим. Згодом він навіть відкрив спеціальний притулок, названий ним Будинок Провидіння, де хворі й сироти могли отримати елементарну лікарську допомогу, а ще тарілку гарячого супу і нічліг. Будучи багатим громадянином, Мор вважав за краще одягатися досить скромно і намагався витрачати значну частину своїх грошей на турботу про нужденних.
Політиком Мор був «незручним» або, як заведено говорити сьогодні, опозиційним. Замість того щоб підтримати непомірно високі податки на утримання короля Генріха Сьомого, він виступив з пропозицією ці самі податки зменшити. У підсумку, монарх образився і запроторив батька Мора за ґрати, пообіцявши випустити на волю в обмін на солідний викуп і обіцянку Томаса кинути політичну кар’єру. Мор, природно, гроші заплатив, з парламентом розпрощався і повернувся до приватної адвокатської практики. Втім, після смерті свого «доброзичливця» він знову повертається до покликання чиновника: в 1510 році його обирають молодшим шерифом Лондона (це щось на зразок нинішнього заступника градоначальника). А потім, при новому королі, Генріху Восьмому, Мор підіймається все вище і вище: виконує обов’язки дипломата, служить королівським секретарем, стає помічником королівського скарбника і навіть обирається спікером палати общин в парламенті. Зрештою, отримавши лицарське звання (після сорок третього року дня народження до його імені стали додавати приставку «сер»), він дослужився до найвищого з можливих посад, ставши лорд-канцлером.
У 1516 р. Томас Мор видав книгу, яка зробила його надзвичайно популярним. Ви не помилилися, я говорю про «Утопію». Читання древніх мислителів Платона і Арістотеля, роздуми про божественний порядок для людей, викладений на сторінках Святого Письма, а також спостереження за життям на всіх його рівнях – від лондонських нетрів до королівських апартаментів дали багату поживу для його роздумів.
За жанром книга претендувала на «фантастику», але при цьому в описаних там подіях легко читалися тодішні англійські реалії – безграмотність, безробіття, ненаситність можновладців, утиск бідних, моральний занепад.
Мор був невблаганний: при всій його симпатії до церкви, «на горіхи» дісталося навіть священникам і ченцям. Як альтернативу, він представляє ідеальну державу, Утопію, де панують справедливість, достаток і порядок. Насправді описана держава живе за законами соціалізму і демократії, які, однак, просякнуті вірою в Бога: єдиною забороненою в Утопії релігією є… атеїзм!
За ці роки змінилося багато і в його сімейному житті. Подружнє щастя з Джейн було недовгим – всього шість років. Потім, після того, як вона померла від раптової лихоманки, Мор одружився вдруге. Попри те, що спокійний характер Джейн дуже контрастував з енергійним характером другої дружини, Еліс, жили вони дружно і щасливо. Тут потрібно додати, що і в першому, і в другому шлюбі Мор був принциповим у тому, щоб наставляти своїх дітей в християнській вірі. Свого гувернера, під наглядом якого перебували його четверо дітей, народжених Джейн, і дочку Еліс від її першого шлюбу, він напучував так: «Перш за все, їх (дітей) треба вивчити благочестя стосовно Бога, милосердя – стосовно всіх людей, а стосовно самих себе – скромності і християнського смирення. В такому випадку Бог їх винагородить, і в очікуванні цього смерть їм буде не страшна; крім того, володіючи справжньою радістю, вони не стануть чванитися від порожніх людських похвал або падати духом від лихослів’я».
Будучи католиком, Томас Мор болісно сприйняв німецьку Реформацію на чолі з Мартіном Лютером. Справа погіршувалася ще й тим, що він був близьким другом Еразма Роттердамського, який був наставником його першої дружини Джейн і навіть жив деякий час в їхньому будинку (де, до речі, і написав свій знаменитий трактат «Похвала глупоті»). А Еразм з Лютером також знаходилися по різні боки барикад в богословських дискусіях. Загалом, з легкої руки Мора з’явився маніфест «На захист семи таїнств», відправлений німецькому реформатору від імені короля Генріха Восьмого. Твір не вирішив спору, зате монарху був від Папи Римського подарований титул «Захисник віри», і з того часу англійські королі гордо носять це почесне звання.
Останню главу життя Томаса Мора допомогла написати Анна Болейн, закохавшись в яку король Генріх Восьмий побажав розлучитися зі своєю законною дружиною – Катериною Арагонською. Заради того, щоб побратися з новою коханою, він просив Папу Римського дати дозвіл на розірвання свого шлюбу. Коли ж з Риму прийшла відмова, монарх вирішив діяти самостійно й оголосив себе главою церкви Англії. Оскільки з королями жарти погані, то всі дворяни і священники країни швидко прийняли присягу на вірність новому королю-«реформатору».
А що ж Томас Мор? Він, як колись Іван Хреститель, вирішив, що погоджуватися з царем, що порушує подружню вірність, є зрада стосовно Бога, в якого він вірить. А тому на наступний день після урочистого проголошення короля верховним главою англійської церкви, сер Томас відмовився від чину лорд-канцлера і навіть не прийшов на коронацію Анни Болейн, другої дружини Генріха Восьмого. Відмовившись визнати «Акт про верховенство» короля над церквою, Томас Мор був звинувачений у зраді батьківщині й кинутий в Тауер – лондонську в’язницю.
Як і всі люди, він хотів жити, але вірність Богу була для нього вище інстинкту самозбереження. Серед записів, зроблених ним під час ув’язнення, є слова: «Всякий, хто поставлений перед вибором: відректися від Бога або прийняти мученицьку кончину, може бути впевнений в тому, що перед цим вибором поставив його Сам Бог».
Молячись Богові та благаючи Його про мужність, Томас Мор провів у в’язниці понад рік. А вранці 6 липня 1535 року він зійшов на ешафот. Віра надавала йому сил не тільки поводитися сміливо і впевнено, але навіть жартувати. Останні слова у своєму житті він адресував катові: «Цілься добре, щоб не промахнутися, шия-то у мене коротка». Через мить його голова скотилася з плахи на поміст ешафота…
У 1966 р. про Томаса Мора було знято художній фільм «Людина на всі часи», який отримав шість Оскарів і кілька інших почесних премій. Здатність не тільки знайти віру, але і не втратити її, готовність бути вірним Богові не тільки зовні, але і внутрішньо, служіння не тільки тоді, коли це зручно і безпечно, але завжди і всюди, були відмінними в життя сера Томаса, і тому він дійсно – «Людина на всі часи».
Слово про слово
