Своїм досвідом усиновлення дітей, чудом зцілення за заступництвом слуги Божого о. Франциска Бляхніцького та будивництвом реколекційного дому Св. Йосипа поділилися регіональна пара Домашньої Церкви Києво-Житомирської дієцезії Олег та Валентина Кулик.
– Як прийшли до рішення, щоб усиновили двох прийомних дітей?
Валентина: Коли одружилися, то разом вирішили, що будемо приймати кожне життя, яке Господь нам подарує. Що будемо жити відкрито. Також домовилися, що не будемо співжити, якщо хтось з нас вип’є хоча б трохи алкоголю, щоб не зашкодити зачатому життю. Але через проблеми зі здоров’ям, нам ледве вдалося зачати дитину. Народився хлопчик Валентин, якого ми дуже чекали. Після цього на жаль всі подальші намагання зачати ще дитину не вдавалися. У 2008 році разом помолилися про Духовне Усиновлення. Одного разу при розмові виникла думка, щоб усиновити дитя.
Олег: Ідея була моя, але Валя боялася того, що коли дитина виросте, то не буде робити так, як її виховували. Але приклад багатьох знайомих родин показав, що і рідні діти часто не завжди роблять так, як їх навчали батьки. Тому коли дружина погодилася, то почали збирати необхідні документи. Спочатку хотіли вдочерити малесеньку дівчинку, але на жаль зіткнулися з непростою бюрократією, за якою неможливо було взагалі знайти дитину на всиновлення. Просили Бога, щоб допоміг нам у цих пошуках. І одного разу нам зателефонували і повідомили, що є хлопчик. Порадившись між собою, вирішили погодитися, бо коли вагітнієш не обираєш хлопчик чи дівчинка. Проте коли приїхали у службу до справ дітей, виявилося, що є два хлопчика-близнюки Вадим і Максим, яких не можна було розділяти. Хлопцям тоді було неповних 2 рочки. Переглянувшись з Валею вирішили, що погоджуємося. Цікавим було те, що хлопці були 2008 року народження, саме тоді коли разом молилися про Духовне Усиновлення. Можливо тому Господь нам їх і подарував.
– Як складаються відносини між ними та вашим старшим сином?
Олег- Старший син дуже добре їх прийняв і відразу подорослішав, став відповідальним, бо ж перетворився на старшого брата. Коли Валя вкладала хлопців ввечері спати, а мене не було вдома, то Валентин мене заміняв і вкладав одного з братиків. Він їх переодягав, годував, грався, навчав. На запитання чи не жаліє, що ми усиновили хлопців, бо ж було б все йому, а тепер потрібно ділити все на трьох. То відповідав: «А з ким би я грався?». Ми навіть самі часто від нього вчилися любові і терпеливості.
– Які з свого досвіду дали поради родинам, які хочуть зважитися на цей крок?
– Олег: Було не легко. Відразу двоє дітей, такі маленькі, безпорадні. Багато чого не вміли, як на свій вік. Але з Божою допомогою все пережилося. Нам не раз хтось говорив, що хлопці щасливі, що потрапили у таку сім’ю. У відповідь завжди казали, що це ми щасливі, що ще два сердечка нас люблять. Валя мріяла, як кожна жінка, про дівчинку, дочку. Але зараз, коли бачить своїх синів, то ними дуже пишається. А для мене зараз це не абияка допомога і підтримка. Що можна сказати сім’ям, які хочуть усиновити дитину? Так можливо це не легко. Буває навіть дуже важко, але запитайте кожну родину, де є діти, чи там легко? Але та любов, якою вони тебе люблять компенсує все те, що є важким.
– Як формація у Домашній Церкві допомагає вам переживати сімейне та християнське життя?
– Валентина: Після одруження шукали якусь спільноту, рух де могли б духовно розвиватися спільно, як подружжя. Спочатку належали до Руху Подружніх Зустрічей, але коли з’явилися діти, то важко було їх залишати, бо на зустрічі потрібно було приходити без дітей. Прагнули знайти спільноту, де можна було б формуватися разом ними. Поїхали на реколекції Домашньої Церкви і побачивши ті родини, які там були, чуючи їхні свідчення, запалилися цим Рухом і вже майже 11 років ми в цій спільноті. Що нам це дало? Програма Домашньої Церкви спрямована на подружню духовність. Коли ми повінчалися нас не навчили, як користатися з Таїнства Подружжя. А це Таїнство, так як і інші, дає свої благодаті, які можна розвивати або навпаки занепастити. Саме програма Домашньої Церкви вчить як жити Таїнством Подружжя, як його розвивати, як черпати з нього благодаті і сили. Це сприяє кожному розвивати свої особисті стосунки з Богом і цим самим наближатися одне до одного у шлюбі. Зміцнювати єдність і любов в подружжі, бо вони формуються на духовності. А ця подружня єдність і любов допомагає приймати, любити і по-християнські виховувати всіх своїх дітей. Наші діти теж формуються в цьому Русі. Раніше вони належали до Дітей Божих, а тепер до Оази Молоді. Рух Світло-Життя об’єднує різні вікові групи людей: діти, молодь, родини, дорослих, священників, богопосвяченних осіб. І всі вони формують на своєму рівні, але в одному напрямку. Я завжди говорю, що Рух Світло-Життя робить з нас нормальних християн. Хоч і вийшли ми з католицьких родин, але були більше симпатиками, ніж християнами.
– Як ви перенесли хворобу чоловіка? Як ця ситуація вплинула на Ваші стосунки у подружжі та з дітьми?
Валентина: 2020 рік був дуже важким для нашої родини. Олег захворів і потрапив в лікарню. Майже пройшов місяць і дві операції, поки встановили правильний діагноз: Панкреонекроз (гострий панкреатит) – відмирання підшлункової, яка почала знищувати навколо себе всі органи. Відразу не розуміли наскільки це серйозно. Лікарі нічого не говорили, бо самі навіть не знали чим все закінчиться. Примусивши хірурга хоч щось сказати, у відповідь почула, що з таким діагнозом в Америці, з їхнім рівнем медицини смертність становить 70%. Це мене шокувало, але у серці вірила, що мій чоловік належить до тих решти 30%. Разом з дітьми почали молитися дев’ятницю за заступництвом засновника Руху Світло-Життя Слуги Божого о. Ф. Бляхницького. Кожний день з нетерпінням очікувала повідомлення від чоловіка, що він живий, а ввечері дякували Богу за день, який могли разом провести.
Олег: Ми нічого не планували на завтра, на тиждень. Навчилися жити сьогоднішнім днем, який міг бути останнім. Лікарі пробували лікувати без оперативного втручання, але на жаль температура трималася і вирішили оперувати. Найскладніша операція відбулася 27 лютого в річницю смерті о. Бляхницького. Всі органи від легень до низького тазу були в гною, потрібно було все вичищати. Потім була наступна операція, потім ще одна… Тільки починав вставати і їсти, а тут треба було робити наступне хірургічне втручання і так разом 10 операцій. Остання відбулася 24 березня у річницю дня народження о. Бляхницького. Я тоді втратив 40 кг ваги, мав атрофовані м’язи, треба було наново вчитися ходити. Ми вірили, що о. Франциск супроводжував мене протягом всього лікування. Бог ставив на нашій дорозі чудових лікарів, які не те, що не вимагали гроші, навпаки уникали з нами зустрічі, щоб ніяких коштів їм не давати. 12 тижнів перебування у лікарнях – це був період справжніх реколекцій для нашого подружжя. Час переосмислення багатьох справ. Ми навчилися любити одне одного не за щось, а просто тому, що поруч є людина, яка тебе любить. Тому цінуєш кожну хвилину, яку можеш з нею провести. Діти тоді нас дуже підтримували і допомагали. Коли Валя поверталася ввечері з лікарні, то не пускали її в спальну, а спочатку просили, щоб з ними повечеряла. Бо знали, що така стомлена і вже не повернеться, щоб поїсти. Потім вони часто сиділи з нею про щось розповідаючи, або просто мовчки були поруч. Ми дуже вдячні Богу за той час випробовувань. Коли я повернувся з лікарні то розумів, що це Бог залишив мене тут на землі, але поставало питання навіщо?
– Розкажіть Дім Святого Йосипа, який нині будуєте? Як виникла ідея та яке буде його призначення?
Валентина: Зараз ми вже два роки виконуємо служіння Дієцезіяльної пари Домашньої Церкви. Опікуємося 7 районами, де є Спільноти: 2 в Києві, 2 в Житомирі, Бердичів, Новоград-Волинський і Хорошів. Це близько 50 груп Домашньої Церкви та 250 родин нашої дієцезії. Нашим завданням є турбота про духовне життя і розвиток цих сімей. Для цього служить щоденна праця кожної родини у власному гроні, щомісячні зустрічі у своїй групі, реколекції, дні спільноти і інші різні заходи. Ми також відповідаємо за організацію цих подій. Формаційні реколекції тривають 15 днів, згідно 15 таємниць Розарію.
Олег: Виїхати з родиною на такий період є не дешевим задоволенням. Тому виникла ідея побудови реколекційного дому, який не буде залежати від жодної організації чи парафії. Біля нашого будинку придбали ділянку з господарськими будівлями і в грудні минулого року розпочали їх перебудову. Так як в Україні був проголошений Рік Св. Йосифа, а ми завжди молилися до нього про заступництво, отже і цей будинок назвали Дім св. Йосифа. І це дійсно буде Його дім. Господь благословить і допомагає в цьому будівництві, так що вже у березні цього року на Свято св. Йосифа було його посвячення і відразу там почалися реколекції. Хоча насправді будівництво ще триває.
За три літніх місяці на реколекціях побувало 260 осіб. Ми не виставляємо кошт за проживання, у нас добровільна пожертва. Хтось привозить продукти, хтось дає гроші, а інші допомагають власною працею. Св. Йосиф дійсно веде і будує цей дім. Після літа майже кожні вихідні приїздять різні групи, щоб провести зустрічі чи короткі формаційні зустрічі. Багато наших односельців бачили, що влітку до нас приїздили різні групи і люди, тому коли їх питали, де ми живемо, то вони відразу відповідали: «Ви приїхали на реколекції? Дехто з односельчан приносить продукти чи навіть посуд. Люди цікавляться і позитивно були до цього налаштовані.
Розкажіть про євангелізації проекти у вашій місцевості?
Валентина: Ми вирішили зробити також і для мешканців нашого села Осиково, що неподілік Бердичева, різноманітні сімейні заходи. 14 листопада проведемо для всіх бажаючих Сімейний пікнік. Багато родин і так затягує праця і щоденна рутина, що перестають цінувати одне одного, час проведений разом. В нас в селі багато молодих родин. Кожна родина переживає свої кризи, випробовування і труднощі. Звісно легше все це пережити, коли поруч є такі самі родини як твоя, які так само переживають свої проблеми. Разом це звичайно легше. Можеш зачерпнути з чужого досвіду, отримати пораду або просто мати підтримку. Плануємо також відкрити сімейну порадню, де можна буде брати участь в різних зустрічах, тренінгах і заходах на сімейні, подружні і виховні теми. На Різдво хочемо зробити бал для діток з багатодітних і малозабезпечених родин. Як роботи вистачає, так і потреб є багато.
