Останнім часом багато розмов ведеться про так звану Сancel Culture, коли під тиском суспільства чи медіа людина піддається бойкоту та соціальному остракізму та стає персоною но-грата. Та мало хто усвідомлює, що «культура скасування», як і чимало інших негативних явищ сучасності, має марксистське підґрунтя.
Вперше термін «культура скасування» (або іншими словами бойкоту) була використана у 2014 р., як частина руху MeToo проти сексуальних домагань. Проте поширення вона набула у 2019 р. на хвилі расових протестів у США. Якщо ж подивитися у історію, то на офіційному рівні першими цю практику застосували творці Французької революції. Один з її ідеологів Робесп’єр пояснив це наступним чином: «Всі, хто думає не так, як я, мають бути усунені з міста»1. Цей напрям розвинули і зробили кривавішим більшовики у Радянській Росії, адже за власну думку, що суперечила лінії партії, можна було стати ворогом народу та у кращому випадку потрапити у табори, а у гіршому однієї ночі зникнути у невідомому напрямку. інакодумців за твердженням В. Леніна треба було ізолювати або знищувати. На думку Токвіля, французьку та російську революції об’єднували наявність при владі радикалів, які ототожнювали суспільство зі створеним ними «одноманітним і простим політичним та суспільним порядком, який ґрунтується на рівності суспільних верств»2. Тобто єдиним критерієм істини були не життєві реалії, суспільні чи природні закони, а їхнє власне світосприйняття, яке зводилося до рівня догми, утопії, яку можна було реалізувати шляхом встановлення революції. Тому будь-які погляди та ідеї сприймалися через призму їхнього власного бачення, а все, що суперечило цьому, піддавалося безжальному відкиненню або скасуванню. Як слушно зазначив Пайпс: «Таке мислення призвело до прогресуючого віддалення від життя»3. Насправді всі ліві є колективістами, які вважають людину плодом діяльності системи, і на їхню думку ідеальне середовище має створити ідеальну людину4. Тому старий суспільний устрій має бути неодмінно знищений у полум’ї революції, разом з усіма його представниками. Якщо висловлювання чи поведінка особи не відповідають цьому новому гармонійному устрою, то це ворог, і він становить перешкоду для створення «нового світу та нової людини», і його треба якомога скоріше усунути.
Одним з цих методів боротьби на сучасному етапі є Cancel Cultura. До таких тематичних пускових механізмів, які можуть запустити процес суспільного цькування та інформаційного остракізму на Заході слід віднести критику ЛГБТ, гендеру чи трансветизму, негативне ставлення до абортів та руху BLM, боротьбу проти евтаназії, ставлення під сумнів техногенних причин глобального потепління…. Цей список може постійно оновлюватися, головне, щоб посіяти серед людей почуття страху стати ізгоєм через свої відмінні погляди. Це можна порівняти хіба, що з біблійною проказою, адже кожний хто наважиться контактувати з скасованою персоною ризикує сам опинитися поза соціум та стати під підозрою ідеологічної нечистоти5. Пам’ятаєте «дітей ворогів народу»? І тепер, щоб не перетворитися на об’єкт суспільного скасування треба самим стати суб’єктом цькування, тобто підтримувати бойкот, щоб довести свою причетність та лояльність системі. Пам’ятаєте у радянські часи популярну практику доносів, щоби винагородити себе та опинитися поза підозрою системи. Тобто саме населення утверджує та підтримує тоталітаризм, навіть не усвідомлюючи цього, ще й називає це волевиявленням.
Тепер це виражається у тренді пошуків старих твітів та дописів, які не відповідають пануючому мейнстриму. Це стає приводом бойкотувати певну особу, як у випадку з автором “Гаррі Поттера” Джоан Роулінг чи з відомим еволюційним біологом та атеїстом Річардом Докінзом за їхню негативну позицію до транссексуалізму6. Вам це не нагадує «думкозлочин» з відомого твору Джорджа Орвелла «1984»? Адже марксисти, слідуючи принципу Р. Декарта «Cogito ergo sum», якщо людина не буде виявляти власних ідей та думок, то вона перестане існувати, а отже і не буде становити загрозу. Адже думати має лише партія або пануюча еліта.
Парадокс у тому, що нинішні тенденції на догоду дня можна буде легко використати проти тих же діячів завтра. У своїй новій книзі Cancel This Book: The Progressive Case Against Cancel Culture, юрист з прав людини і прихильник свободи слова Ден Ковалік стверджує, що «культура скасування» є продуктом прогресивної семантики, яка змушує лівих самих себе пожирати7, адже вчорашній ліберал сьогодні може комусь видатися консерватором або навіть традиціоналістом. Вже сьогодні непоодинокими є випадки словесної перепалки в інтернеті між колишніми союзниками – представниками феміністичних рухів та ЛГБТ чи Queer спільноти. Звичайно, думка суспільства завжди стоїть на стороні більш прогресивніших, адже колесо революції ніколи не повинно зупинятися, у іншому випадку вона просто втратить свій сенс.
Вже нині багато психологів б’є на сполох, бо студенти західних вузів так бояться піддатися осуду натовпу у мережі Twitter, що вдаються до самоцензури8. Будь-що написане вами, може бути колись використане проти вас. Що найстрашніше: цей процес немає часових обмежень і будь-який твір чи історичний персонаж, навіть Ісус Христос, може бути підданий скасуванню, якщо якась сказана фраза чи здійснена у минулому дія комусь буде вважатися неполіткоректною. Це аж ніяк не перебільшення, адже вже були випадки, коли пам’ятник Наполеону у французькому Роуені9 мали замінити на більш прогресивну діячку.
Тобто цензурі або забуттю може піддатися все, що комусь здаватиметься не відповідним сучасному світогляду.
На думку професора Гданської політехніки Яна Крефа, культура бойкоту була ініційована у соціальних платформах з метою позбавити конкретних осіб їхнього впливу або значення, щоб зробити публічний дискурс більш поширеним і менш монополізованим особами, які займають привілейовані позиції»10. Але на жаль бачимо зворотній ефект, коли ідеї одних монополізують інформаційне поле. І якщо у класичному чи навіть культурному марксизмі мова йде про певні соціальні чи маргінальні групи, то Cancel Culture – це прояв діалектики ідей, коли певна думка стає гнобителем і не важливо, які заслуги має перед пануючим ліберальним естаблішментом її автор. Головне – це займатися пошуком ворогів, навіть у власних лавах, щоб тримати напругу, а отже і контролювати у своїх руках владу та ситуацію.
Іншими словами «культура скасування» перетворилася на метод боротьби і не лише у політиці, але і у Церкві. Таким проявом «Cancel culture” слід вважати заяви деяких німецьких теологів та ієрархів про відкинення богословської спадщини Бенедикта XVI після публікації Мюнхенського рапорту про сексуальні зловживання щодо неповнолітніх. Одна технічна помилка співпрацівників колишнього Папи стала приводом для знищення репутації самого Бенедикта та дискредитації його спадщини. Хоча причина тут глибша – це прагнення компрометації його бачення Церкви та світу, які він послідовно викладав та захищав протягом всього життя11. Адже для багатьох, незалежно від їхньої позиції, Папа-емерит залишається тим кахетоном, який стає на заваді революційної перебудови католицизму та його радикальної лібералізації. Зруйнування його авторитету має допомогти поховати Католицьку Церкву, у тому вигляді, яку він представляє, щоб збудувати «Нову Церкву» і створити нових християн, які втім мало, що будуть мати спільного з Христовим вченням. Як написано у Євангелії: «Вдарю пастиря, і вівці розбіжаться» (Мк. 14, 27), так і нині, атакуючи немічного Понтифіка, прагнуть відсунути на маргінес або принаймні змусити замовчати його учнів та всіх, хто асоціює себе з поколінням і думкою Ратцінгера. Така доля спіткала декількох ортодоксійних єпископів, які хоча й були визнанні правосуддям невинними, стали публічними вигнанцями, і ніколи не дочекалися офіційних вибачень від преси. Подібний механізм застосували і до критика Синодального Шляху у Німецькій Церкві кардинал Р. Вьолькі. Цитуючи або поділяючи його погляди у доктринальній сфері, ризикуєш стати прибічником педофілії чи противником захисту неповнолітніх. Недарма Папа Франциск назвав «культуру скасування» «формою ідеологічної колонізації, яка не залишає місця для свободи вираження»12, та заперечує будь-яке почуття ідентичності. Адже може комусь заважати моя тотожність та факт існування, а отже і я сам стану «ворожим елементом», що не пасує до чийогось світобачення. Сьогодні ми стаємо свідками встановлення нової форми диктатури, яка прикриваючись політкоректністю, скасовує культуру свободи слова та демократії.
По суті, «культура скасування» – це відмова від звичайної логіки та раціонального мислення та зведення всіх дій до стадного інстинкту, коли, образно кажучи, один гавкіт собаки на вулиці може призвести до атаки всієї зграї і тоді вже ані правда, ані справедливість, ані здоровий глузд не матимуть жодного значення. І ніхто не застрахований від загрози стати об’єктом скасування. Навіть ви…
