Нещодавно світ побачив український переклад книги о. Джона Ф. Гарві «Гомосексуальність і Католицька Церква», яке підготувало видавництво «Мандрівець». Ми вирішили поспілкуватися з науковим редактором українського видання кандидатом філософських наук, Ph.D. Петром Гусаком, який відверто та без політкоректності відповів на непрості питання про гомосексуальний потяг та допомогу людям з такими схильностями, які, на жаль, повністю оминаються увагою у сучасних ЗМІ.
Як виникла ідея видання книги о. Дж. Гарві та чи можна це вважати початком нової епохи душпастирства Католицької Церкви в Україні для осіб з гомосексуальними тенденціями?
Почну з другої частини запитання: Я сподіваюся, що ця книжка може стати початком нової епохи душпастирства Католицької Церкви в Україні для осіб з гомосексуальними тенденціями, якщо духовенство обидвох Католицьких Церков в Україні на неї належно відреагує й візьме за основу для душпастирської діяльності таких осіб.
Ініціатива видати цю книжкуу українською мовою вийшла не від духовенства в Україні і не від ієрархій. Історія її появи українською мовою така: два роки після її появи в оригіналі, тобто у 2009 році, її привіз із собою один американський священик (у зв’язку з виданням книжки він побажав залишитися інкогніто), і відтоді я мав її текст. Але вже останніми роками, бачачи тенденції поширення гомосексуальної ідеології в суспільстві, політиці і, на жаль, у Церкві, включно з призначеннями на поважні церковні посади симпатиків ЛГБТ-руху, котрі навіть бажали б змінити моральне вчення Католицької Церкви (наприклад, кардинал Джозеф Тобін CSSR), чи й на практиці почали його міняти (наприклад, “Синодальний шлях” Німецької Католицької Церкви), не чуючи адекватної реакції особливо від ієрархії УГКЦ, а з іншого боку, розуміючи, що не всі люди з одностатевими схильностями є агресивними “ґеями” чи “лесбійками”, а радше зраненими, котрі бажали б жити морально добре – у чистоті, але за відсутності відповідного душпастирства їх затягує агресивний ЛГБТ-рух, я зрозумів, що саме зараз в Україні настав час для появи такої книжки. Я сконтактувався з тим священиком, він захопився ідеєю, звернувся до своїх приятелів у США, і так ми змогли здійснити переклад і редакцію тексту.
В її бібліографії можна прочитати: “Висловлюємо щиру подяку Ґреґові і Мері Гоббс, Терезі Вессельс та Святотроїцькій парохії Української Греко-Католицької Церкви (Карнеґі, Пенсильванія) за допомогу у виданні українського перекладу цієї книжки”. Тоді я звернувся до видавництва “Мандрівець” у Тернополі, з яким я віддавна співпрацюю, і яке вже не вперше видає добру наукову і християнську літературу (“Еволюція: критичний підручник”, три книжки Ґабріели Кубі: “Глобальна сексуальна революція: руйнування свободи в ім’я свободи”, “Ґендер: виклики і загрози”, “Ґендер: нова ідеологія руйнує сім’ю”), і так книжка змогла побачити світ. Отож, ще раз: я сподіваюся, що ієрархії та духовенство обидвох Католицьких Церков її позитивно приймуть та застосовуватимуть у викладанні морального богослов’я і в душпастирській практиці.
Думаю, питання яке хвилює багатьох: гомосексуалістами народжуються чи стають?
Я б спершу уточнив терміни. Слово “гомосексуаліст” має суфікс “-іст”, що вказує на його походження від слова “гомосексуалізм”: воно має суфікс “-ізм”, який вказує на те, що це – ідеологія, рух, політичний напрям (як і всі “-ізми”). Тому “гомосексуалістами” однозначно стають, ставши адептами цього руху, учасниками ЛГБТ-груп та сповідуючи їхню ідеологію. Для всього цього потрібне вольове рішення стати таким чи такою.
Питання ж вродженості чи набутості гомосексуальності стосується одностатевої схильності та потягу, як таких, незалежно від того, чи особи, які їх відчувають, є адептами вищезгаданого руху та ідеології, чи ні. Тому я б називав їх “особами з гомосексуальною схильністю”.
Я стверджую що така гомосексуальна схильність є набутою властивістю: після десятків років пошуків так і не вдалося знайти “гомосексуальний ґен” чи виявити “гомосексуальний склад мозку”. Навіть адепти ЛГБТ-руху зрозуміли, що навіть якщо б таке щось було виявлено, то це б означало біологічний детермінізм, який принижував би їх, як осіб. Це показали, серед інших, згадана у книжці британська писхотерапевт Елізабет Моберлі, професор Техаського університету Марк Регнерус та британський психіатр індійського походження Правін Теватасан1.
Усі троє доводять, що гомосексуальна схильність є результатом неналежних, нездорових відносин у сім’ї, в якій виростала така особа та в середовищі, в якому відбувалося її особистісне становлення. Наприклад, це відсутність (фізична чи психологічна) одного з батьків, передовсім батька-чоловіка, його неналежна поведінка, залежності, подавленість особистості матері… Ризик набути гомосексуальну схильність зростає, якщо дитину всупереч її інтересам і природному праву віддали на “усиновлення” одностатевій парі2. Набуття такої схильності можливе, якщо підліток, відчуваючи збентеженість у своїй статевій ідентичності в часі статевого дозрівання, не отримав підтримки в утвердженні у такій ідентичності від компетентних дорослих. Ну і до брутальних чинників, які можуть вплинути на фіксацію гомосексуальної схильності, слід віднести гомосексуальне зваблення, розбещення і насильство.
Що треба зробити батькам, щоб їхні діти не виросли гомосексуалістами та хто перебуває у зоні підвищеної небезпеки?
Перш за все, батьки повинні плекати здорові стосунки любові і взаємоповаги у власному подружжі: діти завжди беруть приклад з батьків, але й на підсвідомому рівні формуються любов’ю батька і матері між собою, а на духовному рівні — освячуються їхньою любов’ю. Батьки повинні працювати над своїми знаннями в галузі статевості та психології підліткового розвитку, бути компетентними та спостережливими, щоби могти допомогти дитині, якщо у неї є збентеженість стосовно власної статевої ідентичності чи небезпека її фіксації. Огородити дитину від гомосексуальної пропаганди в наш час уже не вдасться, тому що нею переповнений інформаційний простір та ЗМІ, але вести з дітьми довірливі роз’яснювальні бесіди батьки можуть і повинні. Необхідною умовою для батьків і для тих, хто сам перебуває в “зоні ризику”, є знання чіткого, нерозмитого й незіпсованого католицького морального вчення щодо гомосексуальності. Вчення, яке дозволяє проводити розрізнення між гомосексуальною схильністю, гомосексуальним потягом та гомосексуальною активністю, та давати їм належну моральну оцінку. Ну і те, що батьки просто зобов’язані робити, це об’єднуватися в батьківські рухи та спілки, щоби не допускати в школи самозваних “експертів” — пропагандистів гомосексуалізму, й не допустити впровадження у шкільну програму розбещувальних змістів і предметів.
Чи пропаганда гомосексуалізму та ЛГБТ-культури має вплив на кількість осіб у суспільстві, що мають потяг до власної статі?
Так. Якщо раніше загальне суспільне переконання вважало таку орієнтацію, а тим паче дії негативним та сороміцьким явищем, то це все-таки спонукало молодих людей, які відчували у собі одностатеву схильність, задаватися питанням про її причини та шукати виходу з неї. Тепер, коли за технологією “вікна Овертона” такі явища стали буденними і “прийнятними” (в сенсі англійського сленгу: “You are OK. Just do it”), то це може спонукати приймати свою збентеженість у власній статевій ідентичності – доволі часте в періоді статевого дозрівання, але перехідне явище – за вже сформовану, сталу орієнтацію та діяти відповідно до неї. Тому гомо-пропаганда взяла на озброєння відомий вислів Йозефа Ґеббельса: “Брехня, повторена тисячу разів, стає правдою”.
У чому полягає терапія, запропонована групами «Courage», і наскільки вона ефективна?
Це не терапія. Групи «Courage» («Відвага») — це групи взаємної підтримки і взаємодопомоги осіб з одностатевою схильністю (на зразок груп АА — “Анонімних алкоголіків”), об’єднані з метою допомагати одне одному жити в чистоті: спершу принаймні стримуватися від гомосексуальних дій, які, на відміну від схильності, завжди є морально осудними, а далі — зростати в чистоті серця, осягнувши яку, особа вже не хотітиме чинити такі дії. Зміна сексуальної орієнтації на гетеросексуальну можлива, але не ставиться за мету таких груп. Групи «Courage» («Відвага») запозичили програму “12 кроків” від “Анонімних алкоголіків”, і перший крок звучить: «Ми визнаємо, що ми безсилі щодо гомосексуальності, і наше життя стало некерованим». А другий: “Тільки Бог — так, як ми Його розуміємо, — може нас звільнити”.
Чи можна пройти це самостійно, користуючись тільки цією книгою, чи все ж це треба робити під контролем досвідченого фахівця?
Книжка подає чітке моральне вчення Католицької Церкви щодо цієї проблеми та пропонує душпастирські підходи для праці з людьми з одностатевою схильністю. Прочитавши книжку, особи, яких це може стосуватися, отримають відповідну теоретичну основу і аргументацію для змін, а тоді можуть шукати відповідну групу «Courage» («Відвага»), а там, де її ще немає, — об’єднатися і створити її. Ті ж, хто усвідомлює такий свій стан, як психологічний розлад і проблему, можуть звернутися до фахівців — психотерапевтів і психіатрів, котрі мають фахову компетентність і дотримуються класифікації, у якій присутні такі діагнози, як “Розлади статевої ідентифікації” (F64), “Розлади сексуальної переваги” (F65) та “Психологічні і поведінкові розлади, пов’язані з сексуальним розвитком і орієнтацією” (F66), і зокрема “Его-дистонічна сексуальна орієнтація” (F66.1).
Як ви ставитеся до думки, що для таких людей варто одружитися і проблема зникне сама собою?
Поки не виявлені причини проблеми і не пропрацьована сама проблема, психологічно і духовно, цього в жодному випадку робити не можна. Інша особа — не засіб для сповнення чийогось потягу чи навіть зцілення. Якщо проблема не пропрацьована, то одностатевий потяг нікуди не зникне і вся затія обернеться руїною людських доль. Окрім того, наявність такого потягу, а тим більше його затаєння іншій стороні є перешкодою до правосильного укладення Таїнства Подружжя. Отож, укладення гетеросексуального подружжя можливе тільки після зцілення таких осіб, а не як “терапія”.
Чи можна мати надію, що у певний момент небажаний потяг до власної статі зникне повністю чи все ж це хрест на все життя?
Надію можна мати завжди, адже одностатевий потяг і гомосексуальна орієнтація не є сталими й фіксованими раз і назавжди. Якщо натяки на таку схильність чи орієнтацію проявляються в періоді статевого дозрівання, то це зазвичай проходить: молода людина це “переростає”. А якщо в пізнішому віці, то спершу особа мусить захотіти змінитися, а тоді попрацювати над причинами одностатевої схильності. Я особисто переконаний, що така зміна самими лише людськими силами без допомоги Божої благодаті неможлива, і я читав свідчення колишніх гомосексуалів про те, що їх від їхньої орієнтації звільнив і навернув Ісус Христос: і щойно після такого навернення вони змогли укласти гетеросексуальні подружжя, народити і виховувати дітей, або ж служити Богові, як священики-целебси – у чистоті.
У чому криється причина такого високого рівня самогубств серед представників ЛГБТ спільноти? Чи це пов’язано з дискримінацією та неприйняттям гомосексуалізму у суспільстві, як це стверджують ліберальні медіа?
Справа в тому, що через гомосексуальну активність вони неспроможні осягнути того сповнення сексуального, але передовсім сповнення в любові, якого вони так прагнуть: адже гомосексуальні дії за своєю суттю ніколи не можуть бути вираженням любові. Вони є тільки вираженням хтивості (“похоті”). А хто вже піддався динамізму хтивості, той уже не може зупинитися, адже хтивість ненаситна. (“Око не насититься баченням, а вухо — слуханням” (Екл 1, 8)). Тому серед них практикується такий проміскуїтет (безладні стосунки з багатьма партнерами), який лишає після себе екзистенційну порожнечу. І якби хтось не заглушував сумління, наприклад, одурманюючими речовинами чи гомосексуалістською індоктринацією, то “іскра синдерези” — найвища здатність людини розрізняти добро і зло — залишається в кожного, і вона не дає спокою. Тому щира несексуалізована дружба, а ще більше належне душпастирство таких осіб — це справжня милосердна рука, яка може допомогти їм урятувати життя і тут, і у Вічності.
Проте існують інші організації, які видають себе за католицькі, а навіть мають підтримку з боку частини церковної ієрархії, які виступають за прийняття гомосексуалізму та душпастирства активних геїв. Чи дійсно це є справжньою допомогою для таких осіб?
Відразу уточню: “душпастирство активних геїв” без спонукання їх змінити свою поведінку і жити у чистоті — це не душпастирство: це душезгубна пародія на душпастирство. І воно в жодному випадку не є для них допомогою, а навпаки — ще більшим зануренням у зло, з цьогосвітньою і вічною шкодою для них. А щодо згаданих організацій і частини ієрархії, котрі бунтуються проти Божого і природного закону, — відповім словами св. Йоана Богослова: “З-поміж нас вийшли, але з-між нас не були, — бо коли б з-між нас були, були б зосталися з нами, — лише щоб виявилося, що не всі вони від нас” (1 Йо 2, 19). І святого апостола Павла: “…сам бо сатана вдає з себе ангела світла” (2 Кор 11, 14). Також не забуваймо, що в церковні структури спеціально засилалася агентура з метою розтлити Церкву зісередини (Див. про це наприклад: Michael S. Rose. GOODBYE, GOOD MEN – How Liberals Brought Corruption into the Catholic Church. A Book Review. — http://christian-psychology.org.ua/bbloteka/logia/4822-michael-s-rose-goodbye-good-men-how-liberals-brought-corruption-into-the-catholic-church-a-book-review.html ). Детальніше про такі організації можна прочитати у самій книжці.
Статистики стверджують, що 97% ЛГБТ-спільноти мають сексуальну чи порнографічну залежність. Чи це може негативно впливати на перебіг терапії гомосексуальних схильностей, а навіть їй перешкоджати?
По-іншому й не може бути: якщо гомосексуальні дії за своєю суттю є вираженням хтивості й спрямовані на її задоволення, а “задовольнити” її власне неможливо (проміжним пунктом її “задоволення” є виснаження, а кінцевим — смерть), то особа, які піддалася динаміці хтивості, шукатиме все нових способів її задоволення, які теж не задовольняють, — і так виникає залежність сексуальна, тоді — від порнографії, яка дає можливість шукати все потужніші (бо вигадані, уявні, гіпертрофовані, перверсійні) зорові стимули, а залежність від порнографії тягне за собою залежність від мастурбації. До психологічної залежності додається залежність біохімічна: я читав, що при перегляді порнографії у мозку виділяються ті самі хімічні речовини, що й при вживанні ін’єкційних наркотиків. І так особа стає поневоленою й безсилою вирватися самотужки. Тому програма взаємодопомоги в усіх залежностях є та сама: 12 кроків Анонімних Алкоголіків, пристосованих до конкретної залежності (наркоманії, сексоголії…): «Ми визнаємо, що ми безсилі щодо … , і наше життя стало некерованим. Тільки Бог — так, як ми Його розуміємо, — може нас звільнити». І з людського боку — потрібно працювати над звільненням від усіх залежностей, а не тільки від якоїсь одної окремо взятої. Інакше процес звільнення буде безуспішним.
Куди звертатися людині, яка відкрила у себе гомосексуальні тенденції, адже не всі священники можуть її зрозуміти, а тим більш допомогти?
Тому власне й постає невідкладна потреба організації груп «Courage» («Відвага») на українському ґрунті. Душпастирі таких груп повинні знати чітке й незіпсоване католицьке моральне вчення (а у Церквах-сестрах: автентичне моральне вчення цих Церков), щоби могти духовно допомагати таким людям, і власне тому книжка “Гомосексуальність і Католицька Церква” є для них необхідною. Але вже зараз такі особи можуть звертатися до компетентних психотерапевтів і психіатрів, які працюють з цією проблемою. Наприклад, до психолога/психотерапевта Людмили Гридковець у Києві, яка з цього приводу зазнає постійних утисків. На здорових наукових позиціях стоїть і Асоціація українських сексологів: можна звертатися до них. Ну і вірю, що не всі душпастирі в обидвох Католицьких Церквах (чи також у ПЦУ, УПЦ КП, УПЦ та протестантських Церквах) зіпсовані модерними про-ЛГБТ-тенденціями та зможуть із душпастирською второпністю і чуйністю допомогти. І завжди є можливість сказати: “Ісусе, допоможи мені!” І Він допоможе.
Що б ви порадили батькам, які виявили, що їхній син чи донька має гомосексуальні схильності?
Перш за все — дати дитині зрозуміти і дієво відчути, що батьки її люблять, незважаючи на все. Але водночас дати зрозуміти, що такі схильності, а тим паче дії не є “ОК”, що вони є проблемою, над якою їхня дитина повинна замислитися й захотіти щось змінити. Навіть якщо в минулому самі батьки своєю невластивою поведінкою і неправильним вихованням доклалися до виникнення у їхньої дитини такої схильності). Батьки повинні шукати порад в компетентних душпастирів і фахівців та об’єднуватися в групи взаємопідтримки, тому в Україні теж є невідкладна потреба створення груп “Encourage” (“Заохота”) для батьків і рідних тих осіб, які відчувають одностатеві схильності чи заявляють про свою гомосексуальну орієнтацію. Про такі групи власне й розповідає ця книжка).
І головне — молитися за своїх дітей!
