Підписуйтеся на Родину в телеграмі https://t.me/rodyna_cath
Психологиня й психотерапевтка Хабу ментального здоров’я «ДіяТи» Марія Тракало в інтерв`ю з Релігійно-інформаційною службою України розповіла про те, як перетинаються духовність і психотерапія, як зрозуміти, що пора звернутися за допомогою до фахівця і чому насправді зовсім не соромно потребувати підтримки, навіть якщо ви живете у відносно безпечному регіоні.
Хаб ментального здоров’я «ДіяТи» ― спільний проєкт Центру cтудентського капеланства, Української освітньої платформи та Центру опіки сиріт. Його місія ― відбудовувати гідність українців шляхом психотерапії та плекання духовних цінностей. За словами Марії Тракало (яка, до речі,теж є колишньою вихованкою ЦСК), для спеціалістів хабу вести терапію українців ― це як вигравати війну в голові кожної людини:
«Нам треба багато чого змінити в нашому мисленні. Це той фронт, який ми визначаємо для себе в хабі. Війна куль закінчиться швидше, ніж війна у головах. І наша робота ― це забіг на довгу дистанцію і вклад в реконструкцію нашої країни».
— Як почалася робота хабу ментального здоров’я? Як зрозуміли, хто ваша цільова аудиторія, чим можете допомогти?
— Почалася повномасштабна війна і я хотіла бути корисною. Отець Роман Прокопець вирішив, що в Центрі опіки сиріт прийматимуть вимушено переміщених осіб і шукав волонтерів, які можуть надавати психологічну допомогу. Я й сестра Катерина Молочій могли приступити до роботи одразу, поки було багато потреби. Згодом ми зрозуміли, що запит росте й ми не дамо ради. Тоді виникла ідея, як можна систематизувати цю роботу. Порадилися з о. Юрком Остапюком і о. Романом Прокопцем ― так зародилася ідея хабу як простору, який би допомагав людям систематично. Я тривожилася, чи знайдемо кваліфікованих фахівців, які будуть поділяти християнські цінності та зможуть працювати на такому зламі. На щастя, вдалося зібрали фахову класну команду. З першого червня ми почали працювати. Відразу була велика кількість звернень. До середини серпня ми надали послуги понад 150-ом особам.
— Як відбуваються розмови на цьому зламі християнства та психотерапії? Деяким людям треба поговорити з духівником, комусь ― допомога психолога, психотерапевта, інколи й психіатра. Як ви розумієте, що саме потрібно людині в цей момент?
— Людина має три виміри: тіло, душу й дух. Є такі проблеми, які стосуються трьох сфер, наприклад, сексуальне насильство. Якщо особа зазнала насилля, то постраждала її психіка, бо це психотравма. Постраждало її тіло й потребує гінекологічної або хірургічної допомоги. Часто це впливає на духовне життя ― люди питають: «Де Бог? Чому Він мене не вберіг? Де Він був, коли мені було боляче?» Тоді має працювати команда фахівців: лікар, психолог/психотерапевт і духівник.
Буває, депресія, спричинена труднощами, буде впливати на духовне життя, психологічний і фізичний стан. Важливо, слухаючи людину, зрозуміти, у яких площинах є зранення. Інколи людина може плутати певні поняття, наприклад, занижену самооцінку й покору, або не розуміє, що таке адекватне вираження емоцій, а що вже є гріхом. Треба вміти проводити чітку межу.
Нашим завданням як психологів є зрозуміти, з чим ми можемо допомогти душі. Якщо бачимо, що людина страждає соматично, то скеровуємо її до лікаря: психіатра, невролога, гастроентеролога, кардіолога тощо. Інколи захворювання мають психогенний характер і нам треба працювати в команді. Коли бачимо, що проблема не в нашій компетенції, а йдеться про духовність, то скеровуємо до духівника.
— До вас може звернутися будь-хто?
— Так. Ми маємо дитячо-юнацьких психотерапевтів, фахівців, які працюють з дорослими, з парами. Хтось має досвід співпраці з військовими або з їхніми родичами, хтось більше працює з депресією, тривожними розладами, хтось ― з темою стосунків, самооцінки, батьківсько-дитячих відносин.
— Де Бог у психотерапії? Як діяти, якщо психотерапевт чи психолог працює з людиною, у якої виникають питання щодо віри, але яка ще не готова говорити про це з духівником?
— Завдання психотерапії ― знайти форму: як людині жити, давати собі раду з емоціями, будувати стосунки, виражати почуття. Тобто це про те, як, для чого, який сенс, куди я рухаюся ― ці питання більше стосуються теми духовності. Вони визначають цінності. Психотерапевти дбають про форму, а духовність дбає про зміст.
— Розкажіть, з якими труднощами ви мали справу в часі своєї роботи?
— Найперше ― в Україні немає культури дбати про ментальне здоров’я. Якщо я йду до фахівця з приставкою «психо» ― отже, я ненормальний. Це найбільший стереотип і найбільший міф, який заважає отримувати якісну психологічну допомогу. Лікар-психіатр працює з людьми, які мають розлади. Їхні захворювання входять у міжнародний класифікатор. Психологи та психотерапевти працюють зі здоровими людьми. Ми маємо справу зі стражданням людини, з її болем. Занижена самооцінка, труднощі в стосунках ― це не хвороба. Людина, яка розлучається, не хвора, але страждає. Якщо в психіатра основним інструментом допомоги є ліки, то в психотерапії це діалог і форма перебудови мислення. Тобто завдяки психотерапії ми вчимося мислити й діяти по-іншому, аналізувати, досліджувати, спостерігати за собою та своєю реакцією. Інколи ми співпрацюємо з психіатрами. Медикаменти дозволяють виграти час, щоб людина могла перебудувати своє життя. Наприклад, у депресії ліки допоможуть людині почуватися добре, спати, ходити на роботу, але вони не ліквідують причини депресії. Важливо перебудувати життя на новий лад.
— Чи є щось спільне в запитах різних людей?
— Війна загострила ті проблеми, які в людей були до того. Якщо сім’я мала труднощі в стосунках, вони посилилися. Дружина могла виїхати з дітьми за кордон, а чоловік залишитися тут; переїхали до родичів і живуть дуже щільно, почалися проблеми з роботою, безгрошів’я, вимушене переміщення в іншу локацію… Багато звернень з приводу тривоги, депресивних настроїв. Немало запитів, які націлені на допомогу адаптуватися в новому середовищі. Хтось мусив змінити роботу, місце проживання, у когось близькі на фронті й у новій реальності треба перекроїти обов’язки, навчитися функціонувати.
— Багато людей звертаються до психологів уже після того, як пережили окупацію, насильство, втрату когось з рідних, приїхали з територій, де тривають активні бойові дії. А є люди, які мешкають у тилу й на відносно безпечній території. Їм потрібна допомога, але вони соромляться про це сказати. Що робити в таких випадках?
— Точно нема чого соромитися. В Україні не залишилося людини, яка б не постраждала від війни. Немає більш чи менш важливих проблем, є проблеми та виклики конкретної особи. Це наче б ми були пацієнтами різних відділень великої лікарні: не можна сказати, що людина з кардіовідділення страждає більше, ніж людина з гастроентерологічного. Так само й тут: комусь треба адаптуватися за кордоном, комусь ― в іншій частині України, комусь ― до того, що його домівка знищена. Це три різні виклики, але всі вони є складними та потребують підтримки. Знецінювати їх не варто. Якщо ви будете думати, що не можна їсти, бо є хтось більш голодний, то ви ні іншому не допоможете, ні собі. Маєте потребу ― звертайтеся.
— Психотерапія може тривати роками, навіть якщо, здавалося б, у людини немає видимих проблем. А скільки часу потрібно для психотерапії людям, які, до прикладу, потерпали від воєнних злочинів, стали їхніми свідками?
— Тривалість психотерапії дуже індивідуальна. Усе залежить від того, чи вмотивована людина працювати, чи добрий вона мала перед тим ресурсний стан, середовище, стосунки, оточення, чи готова говорити про свій досвід. Психотерапевт завжди рухається в темпі клієнта, ми не можемо форсувати рух і не можемо його сповільнити.
Дуже часто травма ― це технічна, нескладна робота. Є чіткий алгоритм дій, який направлений на нормалізацію роботи мозку. Але набагато важливіше утворити безпечний простір, терапевтичний стосунок з людиною, побачити, чи травма ― це один запит, чи один з багатьох, бо кожен наступний запит це додаткова тривалість. Хто ресурсний, то може оговтатися дуже швидко, а хто мав труднощі й раніше, той стабілізуватиметься довше.
Добра новина: немає ран, які не заживають. Немає травм, які не можна опрацювати й пережити. Просто на певні виклики потрібно більше часу та зусиль.
— Як людині зрозуміти, що їй потрібна психологічна допомога? Коли з’являються «тривожні дзвіночки» та як їх вчасно помітити?
— Насамперед допомога потрібна, коли я не можу нормально функціонувати та виконувати свої обов’язки, маю проблеми зі сном, посилену тривожність, яка заважає мені працювати, труднощі з концентрацією уваги, зниження працездатності, емоційну нестабільність, яка мені заважає, можу зриватися на дітей чи колег. Друге: я бачу, що щось заважає мені рухатися вперед і жити максимально добре. Я хотіла б змінити роботу, але мені дуже страшно зробити цей крок. Хотіла б створити добру сім’ю, але боюся будувати стосунки. Постійно страждаю через стосунки з батьками й це не змінюється. Третій тип клієнтів ― це найусвідомленіші люди. Вони кажуть, що почувають себе добре без психотерапевта, але з психотерапевтом ― краще. Це так звана терапія росту. Люди не набивають ґулі об кожну проблему, а превентивно працюють над собою, аби зустрічі з новими викликам не вибивали їх з нормального ритму життя.
— Як тримати свій психологічний стан в нормі, коли відбуваються кризи (не тільки війна)?
— Добре психологічне самопочуття не падає нам з неба. Для цього треба щось робити. У нас є витратна частина ресурсів, наприклад, обов’язки, праця, великі стреси… А ще є дохідна частина. Для мене, наприклад, це зустрічі з близькими, перебування на природі, фізична активність, добрий сон, здорова їжа, плекання духовного життя, відвідини нових місць, турбота про здоров’я. У кожного свій пакет. Якщо я не маю часу на свої ресурси, а витратна частина велика, то одного дня я вже не матиму що витрачати. Щоб добре почуватися, треба поповнювати свої ресурси регулярно та систематично.
Зазвичай українці занедбують ментальне здоров’я, це тридцять п’ятий пункт у списку задач. А потім дивуємося, що нам погано. Невиспана людина дивиться на світ крізь призму чорних окулярів, а хронічно невиспана людина ― недієздатна. Українці багато перепрацьовують, але це ілюзія працездатності. З часом кількість завдань росте, а наша ефективність знижується. Ходити у відпустку ― це не забаганка, а закон, який допомагає нам почуватися добре. Якщо я дбаю про своє середовище, плекаю добрі стосунки, відвідую фахівців, які допомагають мені піклуватися про себе, буваю на природі, то автоматично добре почуватимуся. Важливо, щоб кожна людина знайшла свої джерела ресурсів.
— Як відновлюються психотерапевти?
— Кожен добрий психотерапевт має свого психотерапевта. Контактуючи постійно з людським болем і стражданням, можна отримати пасивну травму. Це означає, що я не є учасником подій, але слухаючи перебираю напругу і чіпляю вторинну травму.. Важливо підтримувати свою психогігієну. Ми маємо спільноту, у якій допомагаємо один одному у форматі супервізії, інтервізії, даємо багато взаємопідтримки. Психотерапевти регулярно ходять у відпустку. Мій ритм ― раз у квартал. Також нас підтримує все те, що роблять й інші люди: добрий сон, стосунки, подорожі, вивчення нового ― те, що дає ресурс. Зазвичай психотерапевти усвідомлюють свої стани і що з ними відбувається, тому відновлюються швидше. Є техніки самодопомоги, які дозволяють нам допомогти собі самим на початкових етапах.
— На початку повномасштабної війни багато людей «втікали» у волонтерство. Вони тижнями не могли дозволити собі відпочити, дехто так живе досі. Чим це може бути небезпечно?
— Ті, хто так кинувся волонтерити, через місяць-два припинили це, тому що вигоріли. Зріле волонтерство націлене на довгострокову перспективу. Щоб могти волонтерити довго, треба грамотно розділяти навантаження. На початку війни ми всі кидалися з головою, бо це була реакція на страх і стрес: так було легше. Страх запускає три реакції: бийся, тікай, прикинься мертвим. Є люди, які кидалися на кордон ― «втікали». Інші йшли у військкомати та волонтери ― це реакція «бийся». А ще хтось завмер і не знав, що робити. З часом стрес знижується. Психіка, на щастя, суперадаптивний механізм. Важливо розділити навантаження, визначити, скільки часу я можу йому присвятити. Ривкове волонтерство швидко спалахує і швидко згасає. Систематична праця вимагає поміркованості та чіткого розрахунку.
— Часто виникають питання: чи достатньо я зробив? чи не зашвидко здався? Такі запити теж доводиться опрацьовувати?
— Токсичне відчуття провини дуже шкідливе. Ми маємо розуміти, що винні у війні тільки путін і росіяни. Усі інші люди роблять те, що в їхніх силах. Для когось забрати дітей і виїхати за кордон ― це був найбільший вклад у перемогу, бо жінка врятувала двох маленьких українців, тобто майбутнє країни.
Провина є реалістична і токсична. Реалістична ― це коли я знаю, що красти ― погано, але свідомо йду красти гаманець. Росіяни знають, що запускати бомби в мирне населення ― погано, і все одно це роблять. Це реалістична провина, яка мала б у них виникнути (але, на жаль, не виникає). Токсична провина ― це коли я тут і тепер зі своїми знаннями та досвідом робила стільки, скільки могла. З часом може з’ясуватися, що це помилка, що були інші можливості тощо. Але я ж не хотіла нашкодити свідомо. І чутися за це винним ― абсурд.
Люди з токсичною провиною не мають стелі, у них немає «досить». Скільки б ми не годували внутрішнього монстра, йому ніколи не вистачить. Токсичну провину треба викинути, як сміття з хати. Те ж стосується провини вцілілого. Не ми є володарями життя або смерті. Точно ніхто б не хотів, щоб загинув його побратим. Але чутися винним ― ні до чого. Провина вцілілого дуже сильна, часто вона паралізує життя людини. Тоді питання: чи справді заради цього загинули ті побратими? Точно ні.
Інколи ми безсилі: перед втратами, великими викликами, загрозами. Щоб не відчувати цього безсилля, ми чуємося винними. Нашим завданням є запитати себе: чи справді я хотіла комусь нашкодити, чи свідомо вибрала працювати у пів сили, бути байдужою? Зазвичай, ні. Тоді важливо дати собі спокій.
— Ми не могли б стільки часу жити в постійному стресі й страху, які були у перші тижні. Але чи не виникає звикання до війни та її наслідків?
— Я не думаю, що ми звикли. Ми адаптувалися. Це не зрада, а нормальна реакція психіки. Інакше люди не вижили б у концтаборах, засланнях у Сибірі, інших складних обставинах. Ми не звикли, бо війна в кожного з нас живе на периферії головного мозку. Ми просто навчилися функціонувати в цьому. Адаптація є швидшою та простішою для психіки, ніж реадаптація. Тобто, щоб повернутися до мирного способу життя, нам треба буде пройти набагато довший і складніший шлях.
— Ми не знаємо, коли закінчиться війна, який буде підсумок втрат, бойових дій. Скільки часу суспільству може знадобитися на те, аби почати функціонувати на тому рівні, який був до початку війни?
— Усе буде залежати від того, як ми будемо поводитися. Адаптації до мирного часу сприяє перемога, тому вона нам дуже потрібна. Коли ми переможемо ― це тільки питання часу. Далі важливо, щоб ми не боялися говорити про війну, втрати, постраждалих.
У психотерапії є поняття трансгенераційної травми ― це травма, яка передається з покоління в покоління. Такою є, наприклад, Голодомор. Це була дуже масштабна травматична подія, про яку, ― увага!― було заборонено говорити. Якщо ми будемо оплакувати померлих, дбати про їхню шану, їхні сім’ї, про те, щоб цей подвиг не був затертим, тоді наше прожиття буде набагато легшим. Важливо, не забути досвід, який отримуємо у війні, не знецінити героїзм наших військових, облаштувати суспільний уклад так, аби ті люди, які постраждали від війни, були під опікою суспільства. І тоді кожен з нас віднайде своє місце в цій перемозі.
— Як психотерапія відбувається у дітей? Як їм пояснювати, що відбувається, як мають комунікувати батьки, вихователі, опікуни?
— У психотерапії дітей і підлітків залучені батьки чи опікуни. Зазвичай спочатку дитячий психолог бачиться з родичами та розпитує про проблему. Далі починає працювати безпосередньо з дитиною. Важливо залучати сім’ю, бо сім’я ― це завжди система, а дитина є її відбитком. Тому під час психотерапії дітей і підлітків відбувається кілька зустрічей з дитиною, а тоді ― зустріч з дорослими. Розмови з дорослими потрібні, щоб синхронізувати з ними працю психолога та пояснити, як їм по-іншому взаємодіяти з дитиною. Дуже часто буває так, що труднощі є в батьків, а не в дітей, і тут потрібен психотерапевт для дорослих.
Окрім цього, дитячо-юнацька терапія відбувається у різних форматах: гри, бо це один з найшвидших способів стабілізувати дитину та вивільнити стрес, казки, праці з піском, арт-технік тощо. Психотерапевти використовують вправи, відповідно до віку і особливостей дитини, мають розроблені добрі методики. Самостійно батьки зазвичай не можуть зробити того, що робить фахівець, але вони мають співпрацювати.
— Чи багато зараз у хабі звернень від дітей, батьків?
— Близько 20-25% клієнтів хабу ― діти та підлітки. Це діти, які є внутрішньо переміщеними, діти військових, з дитячих будинків сімейного типу, з інтернатів, зі звичайних сімей, діти, яких скеровують учителі.
— Терапія та консультації відбуваються безкоштовно чи є платними?
— Кризова психологічна допомога завжди безкоштовна. Звичайна психотерапія мусить бути платною, інакше людина не відчуває цінності змін і не втілює їх. Ми в хабі маємо встановлену ціну, але в разі потреби коригуємо її так, аби вона була посильною для клієнта. Нікому не відмовляємо через фінанси. Зараз 65% клієнтів нашого хабу отримують соціальні ціни.
— Окрім хабу ментального здоров’я, Центр студентського капеланства спільно з програмою «Лідерство і служіння» Української освітньої платформи запустили ще онлайн-курс. Розкажіть детальніше, про що в ньому йдеться.
— Курс вже доступний на ютуб-каналі. Він складається з шести коротких серій про психотерапію та духовність. Я як християнка часто помічала, що люди приходять до духівників з психологічними проблемами, а до психологів ― з духовними. Наша основна мета ― підвищити рівень освіченості у сфері духовності та ментального здоров’я. У коротких серіях ми розповідаємо, коли варто йти до психолога/психотерапевта, а коли ― до духівника та як його знайти. Говоримо про емоційне життя і чи не є воно гріхом, про відмінність між самооцінкою та покорою, про духовні кризи й депресію, про цінності та побудову стосунків з людиною, яка має інші погляди. Ми вирішили, що цей курс буде коротким навігатором, який допоможе розрізняти всі ці поняття. Плануємо створити ще один поглиблений курс, який добре розкриватиме кожну тему.
— Чим хаб займатиметься після перемоги?
— На наступних пів століття всі психотерапевти забезпечені роботою, тому ми точно продовжуватимемо працювати. І без повномасштабної війни психотерапія в Україні набирала обертів. Думаю, після перемоги звернутися до психолога буде так само звично, як піти до стоматолога. Запит дуже великий, адже в Україні катастрофічна ситуація зі статистикою розлучень, у нас багато людей, які страждають через депресію, тривожність, вчиняли суїцидальні спроби. Тому працюватимемо ще довго для нашої країни.
Контакти хабу ментального здоров’я «ДіяТи»:
м. Львів, вул. Тараса Бобанича “Хамера” (кол. Короленка), 7. Психотерапія наживо і онлайн, +380 63 056 1803
