Земна смерть, яка зараз особливо жорстоко присутня у житті українського та російського народів з причини загарбницької війни, що провадить Російська Федерація на чолі з Путіним проти України, приводить нас до роздумів про значення смерті для широкого загалу як українського, так і світового суспільства.
Підписуйтеся на Родину в телеграмі https://t.me/rodyna_cath
У цьому короткому зверненні хочу запропонувати вашій увазі нелегкі для людського простого сприйняття роздуми про значення смерті з погляду вічного життя. Водночас намагатимусь представити це бачення через призму понять отцівства (тобто батька-матері) у вимірі їх цілісного служіння у житті. Відразу прошу зауважити, що у цьому дискурсі, по-перше, маю на увазі не лише батьків родини, але також опосередковано: і лідерів громад, пресвітерів (як представників окремих спільнот чи парафій), командирів військових частин, учителів шкіл, вихователів молоді та інших суспільних лідерів. По-друге, так, ми з моєю дружиною Іванкою віддали сина Артемія (він загинув), але не тільки ми… Насильницька смерть кожного воїна за свободу нашої Батьківщини є спільною раною для всіх тих, які творять одну родину під іменем «Україна», і в цьому ми особисто зараз переконані.
У процесі висвітлення моєї теми пропоную лаконічно зупинитися на трьох основних пунктах, а саме:
1. Авраам, який був готовий (на клич Господа) принести свого сина Ісаака в жертву;
2. Жертва Бога-Отця у хресній смерті Сина як приклад батьківського християнського служіння;
3. Таїнство Пресвятої Євхаристії, в анамнезі якого Христос повторює свою хресну жертву на престолі, освячуючи наші недосконалі жертви.
Зараз коротко зупинимося над біблійною подією про випробування у вірі Авраама.
1. У книзі Буття читаємо, що «Бог сказав [Авраамові]: “Візьми сина твого, твого єдиного, якого любиш, Ісаака, і піди в Морія-край та й принеси його там у всепалення…”» (пор. Бут. 22: 2). Бог не тільки Авраамові свого часу дав імператив, щоб приніс свою жертву, а проте в історії людства Господь це також пропонує кожній людині, бо всі люди покликані у своєму служінні в особливий спосіб приносити власну жертву.
Саме поняття жертви у нашому християнському світогляді не повинно, однак, сприйматися як щось віддалене, щось одноразове у своєму виконанні, тобто дати чи зробити щось і «мати своєрідний спокій». Жертва – це найперше щось особисте, яке втягує цілісну людину і залишає подальший слід у її житті; і саме в такому ключі ми також повинні розуміти запрошення Бога, дане Авраамові. Бог-Отець хоче нам (не тільки особисто, приватно, але і як своєму народу) передати заклик до особливої жертви. При цьому не варто обманювати себе, що це легко жертвувати найдорожче у своєму житті, бо кожна велика ціль вимагає від нас відповідної особливої жертви. На прикладі біблійного опису про патріарха Авраама бачимо, що він був готовий віддати Богові все (в особі свого сина) найважливіше для нього. Господь прийняв його жертву в духовний спосіб, оскільки, як знаємо, у фізичний – він приніс барана, що був позаду нього, заплутаний рогами у кущах (пор. Бут. 22: 13).
Шукаючи особистої зустрічі з Богом, особливо у святих місцях (в українських реаліях сьогодення йдеться також про місця, де людей катують, де вони гинуть), будьмо готовими приносити власну жертву разом з іншими, нашими ближніми. Коли будемо жертовними (а водночас пам’ятатимемо про дари Святого Духа, які ми отримали для цього служіння у Святих Таїнствах), – зможемо з Божою поміччю ставати батьками і матерями багатьох поколінь шляхетного людського роду. У місцях Господньої присутності смерть перетворюється у життя через воскресіння, адже воскресіння Христове є запорукою й нашого воскресіння: «Як Христос не воскрес, то марна віра ваша – ви ще у гріхах ваших…» (пор. 1 Кор. 15: 17-18).
Віддати у жертву свого сина в такому випадку – це віддати не тільки частину себе, бо це навіть не себе (лише особисто), а водночас більше від себе. Ти віддаєш не тільки минуле, не тільки сучасне, але реальне і омріяне майбутнє своє життя.
2. Продовжуючи наші міркування стосовно служіння батьків у питанні смерті та вічності, застановімося над другим прикладом (паралельно догматом) із всієї християнської традиції, де для нас є взірець Бог-Отець, який приносить свою жертву у хресній смерті Сина. Власне Він (наш Небесний Отець) із своєї безмежної (кенотичної) любові заради спасіння упалої людської природи бере участь у хресній жертві свого Сина. В Євангелії від Йоана читаємо: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3: 16). Водночас це не лише зразок безмежної (та незбагненної цілковито для нашого розуму) Божої любові до людських осіб, але й основний догмат нашої християнської віри («Символу віри»). Як зазначає Катехизм Української Греко-Католицької Церкви «Христос – Наша Пасха», віра у воскресіння Христове веде нас до віри в Бога – Отця, Сина і Святого Духа, бо Христос – Син Божий, «один у Святій Тройці», у Святому Дусі відкрив нам Бога Отця. Цю віру апостолів Церква урочисто сповідує в Нікейсько-Царгородському Символі віри.
У духовному вимірі наше батьківське служіння має відображати Бога-Отця як люблячого Батька, який є свідком і учасником рішення Ісуса Христа «віддати своє життя за багатьох». Як зазначає сам апостол Павло: «Дякуйте Отцеві, який зробив нас гідними мати участь у долі святих у світлі. Він вирвав нас із влади тьми й переніс у царство Свого улюбленого Сина, в якому ми маємо відкуплення, прощення гріхів» (Кол. 1: 12-14).
Якщо ми (на основі тексту Євангелій та догматичного вчення Церкви) дивимося на Бога-Отця, то наше батьківське (материнське) призначення полягає найперше у тому, щоб: сіяти, жити, свідчити і водночас залишати місце Святому Духові у преображенні наших добрих намірів та жертовного служіння.
3. У третьому пункті цього дискурсу пропоную дуже стисло застановитися над таїнством Святого Причастя, яке Христос звершив на Тайній Вечері, явив у Пасхальному таїнстві й звершує його в богослужіннях Церкви «нині, і повсякчас, і на віки вічні». В анамнезі Пресвятої Євхаристії Христос повторює свою хресну жертву на престолі, освячуючи наші недосконалі жертви. У контексті нашого спасіння ми також отримуємо завдаток вічного життя, причащаючись Господнього Тіла і Крові: «Хто тіло Моє їсть і кров Мою п’є, той живе життям вічним, і Я воскрешу його останнього дня» (Йо. 6: 54). У такому розумінні: Спільна Трапеза – Євхаристія робить її учасників «братами і сестрами у Христі», відкриваючи при цьому участь для глибшого пізнання та діалогу з нашим Божественним Спасителем, особливо у випадках нашого болю, смерті, великого руйнування, спричиненого війною.
Участь у Євхаристійній Жертві готує людей до витривалості в особистому терпінні, як і через практику жертовного служіння у повсякденному вирі життя. Водночас для людей, які цілковито довіряють Господу, це відбувається і в надії – що за наслідки відповідає сам Господь; і які б вони не були (ці наслідки), вони провадять до Життя Вічного. Своєю чергою для нас стає відчутним той факт, що Господнє Провидіння щодо нашого майбутнього (зокрема у плані нашого спасіння) може бути кращим і яснішим, аніж ми це собі плануємо чи уявляємо!
У нашому віддаванні рідних (синів, дочок, друзів… «на вівтар своєї Батьківщини») зустрічаємо з одного боку – містерію болю за мученицьку смерть сина (дочки), а з іншого – внутрішню впевненість, що це той випадок, коли цю смерть вже не можна назвати смертю (у властивому лише земному її вимірі), бо вона втратила властивості руйнації, а перетворилася у «перемогу духа над тілом». Через призму нашої християнської віри це служить реальним повторенням «хресної тайни смерті, похованням Ісуса Христа», які згодом ведуть нас до Воскресіння. З цього приводу Євхаристії як таїнству відповідає також євхаристія як духовність, коли духовна свідомість людської особи виражається у її жертовному служінні, про що йдеться також і у нашому випадку самопосвяти батьків у воєнних обставинах сьогодення та їхньої готовності віддавати найдорожче (чи найрідніших осіб) у своєму житті.
Підсумовуючи розуміння ролі та служіння батьків у питанні смерті та вічності (навіть після Бучі та Ізюму в Україні), ми переконані, що життя перемагає смерть. У духовному ключі наших воєнних реалій ми теж досвідчуємо, що наша християнська віра виражається насамперед через наші діла. Одним із дієвих та сильних методів боротьби зі злом у масштабному вимірі є молитва. Молитва тримає Україну у боротьбі! Без Божої підтримки така героїчна боротьба, яку веде більшість українського народу проти російської окупації України в ХХІ столітті, є неможливою! Людська логіка не може вповні пояснити спротиву та витримки України перед руїною, яку ворог завдає щоденно по різних фронтах антиукраїнської війни.
На прикладі вищенаведених думок дозвольте теж поставити риторичне запитання стосовно християнського служіння кожному із нас: якою є моя власна боротьба? Конкретно, персонально, особисто яка моя перемога у цій масштабній боротьбі зі злом? На «яку передову» я виходжу; із усвідомленням того, чи маю відповідні інструменти, відповідну силу волі, відповідний вишкіл, інформацію, друзів? Незалежно від мого (нашого) теперішнього стану та професії, кожен із нас покликаний до того, щоб: «виходити на власну передову відважно у своєму християнському протистоянні злу, а не перечекати десь в тилу». Іншими словами: якими є цілі, вартості для кожного із нас особисто, для родини, Церкви, громади, спільноти, держави, англійської чи української нації (в цілому), Європи, світу?
