І це лише орієнтовні цифри, зважаючи на те, що коїться на непідконтрольних окупованих територіях, пояснює колишній уповноважений президента з прав дитини Микола Кулеба.
Одна з чотирма онуками
Шкарабурі Ніні Володимирівні – 63 роки, на початку квітня вона потрапила до Одеси з чотирма онуками, вирвавшись з блокадного Маріуполя.
Мати дітей померла від коронавірусу півтора роки тому під час народження дочки Мії. Батька застрелили окупанти в Маріуполі наприкінці березня.
У Маріуполі жінка з зятем Русланом та онуками жили в мікрорайоні “Східний”, який ще в 2015 році піддавався російським обстрілам. Через тиждень після початку повномасштабного вторгнення Росії їхня квартира згоріла під час обстрілів та бомбардувань. Пані Ніна розказує, що спочатку всі вони переховувалась у квартирі двоюрідної сестри, потім перейшли у підвал одного з будинків.
“Одного дня зять Руслан із кумом вийшли з підвалу і не повернулися. За 20 метрів від нього їх застрелили. Тіла побачив старший син, точніше пасинок. Меншим дітям ми нічого не сказали”, – з болем згадує пані Ніна.
Перебуваючи на межі виживання, жінка з дітьми наважилась на евакуацію. Щоб донести півторарічну онуку до місця збору людей, їй довелось вкрасти трьохколісний велосипед в одному з розбитих магазинів.
За її словами, спочатку їх вивезли до Нікольського райцентру, де селили в школах та спортивних залах, там доводилось спати на лавах та стільцях. Коли з’явилась можливість зв’язатись з племінницею з Одеси, почали планувати переїзд туди.
“У Маріуполі я була зібрана, знала, що мені треба дрова знайти, води дістати, що треба їсти приготувати, дітей нагодувати. В Одесі я розклеїлась, не зовсім розуміла, що мені треба робити та як. Мені дуже допомогли люди, підтримали, вдячна їм за це”, – пояснює жінка.
Спочатку в місцевій Службі захисту дітей жінка написала заяву на тимчасове влаштування дітей в її сім’ю, а потім уже стала збирати необхідні документи для опіки.
“Із документів у мене попросили копію паспорта, довідку про доходи, висновок про стан здоров’я, і довідки від лікарів: нарколога, психіатра і венеролога, заяву на опікунство і довідку з поліції”, – розказує пані Ніна.
Жінка говорить, що головна затримка була через відсутність довідки від судмедексперта про смерть батька дітей. Тож, щоб процес зрушив з місця, довелось йти в поліцію та писати заяву на батька дітей як зниклого безвісти.
“Я намагалася дізнатись, до якого моргу потрапило тіло мого зятя і чи потрапило взагалі, зважаючи, що рашисти ховали по 300-500 людей в одну яму, щоб приховати свої злочини. Але з’ясувати мені так нічого і не вдалось”, – пояснює жінка.
Коли всі документи були зібрані, справу про опіку розглянули на засіданні виконкому Таїровської селищної ради Одеського району, де пані Ніна зареєструвалася з онуками після приїзду з Маріуполя.
Загалом процес збору та розгляду документів тривав близько місяця і завершився наприкінці червня, пояснює жінка.
“У листопаді через суд мені нададуть документ про смерть батька дітей. Отримати його в такий спосіб можна лише через пів року після встановлення людини безвісти зниклою. Сам документ не впливає на статус опікунства, але мати його не завадить”, – додає пані Ніна.
Не дали дитину, бо не мала українського громадянства
Яна Циммерманн народилася у Кривому Розі, проте більшість життя прожила в Німеччині, одружилася там, отримала німецьке громадянство.
Вони з чоловіком уже мають двох доньок, але мріяли про третю дитину.
Сьогодні тему усиновлення в родині Циммерманн більше не піднімають, надто болючим був досвід, який подружжя отримало п’ять місяців тому.
“У нас з чоловіком уже є дві доньки, їм 13 та 16 років. Третю дитину хотіли мати завжди. І коли почалася війна, зрозуміли, чому нам не вдавалось завагітніти самим – ми мали стати батьками дитини, якій потрібні”, – розказує пані Яна.
“Свою” дитину жінка вперше побачила у центрі первинної реєстрації біженців у Німеччині, де вона допомогла українцям як перекладачка.
Пані Яна з чоловіком від початку повномасштабного вторгнення стали допомагали українцям. Маючи власний медичний заклад, вони організовували гуманітарні вантажі в Україну, а на зворотному шляху забирали сім’ї, які намагались врятуватись від війни.
“У березні в центрі первинної реєстрації біженців я зустріла жінку з маленькою дитиною на руках та двома підлітками. Підлітки шуміли, постійно дратували жінку, а малюк не припиняв плакати. Я запропонувала їй допомогу, взяла дитину на руки. Хлопчик, якому від сили було пів року, притискався до мене, а потім заспокоївся. Жінка скаржиться, що в дитини немає одягу та памперсів. Я все це знайшла для нього та пішла переодягати маля, дитина в цей момент навіть не заплакала”, – ділиться історією пані Яна.
Жінка з немовлям почала розказувати, що дитина не має батьків, що мати, її подруга, померла від коронавірусу, а батько віддав дитину їй, щоб для маля знайшлась нова сім’я. Пані Яна взяла контакти жінки і з надією на усиновлення повідомила чоловікові, що знайшлась дитина, яку б вони могли взяти в свою родину. Вона розказує, що зв’язалася з місцевою службою опіки, в якій теж працювала перекладачкою, щоб зробити все офіційно. Але виявилось, офіційно отримати опіку над українською дитиною в Німеччині було неможливо.
“Українську дитину могли віддати лише в сім’ю, де щонайменше одна людина громадянин України. А в мене, як і в чоловіка, німецьке громадянство”, – пояснює Яна.
Після останньої розмови з жінкою-біженкою Яна Циммерманн зрозуміла, що та поїхала з центру первинної реєстрації, покинувши там малюка у візочку, взявши з собою лише власних дітей.
“Я відразу зателефонувала в аварійну службу опіки, яка виїхала до центру, також туди під’їхали поліція і дитячий лікар. Малюка забрали в дитячий будинок. Неодноразово говорила зі службою опіки, щоб взяти дитину, вони відмовляли, відповідали, що для малюка і так надто багато випробувань та стресу, і що він залишиться в дитячому будинку. Час від часу я телефонувала в службу опіки, щоб поцікавитись, як хлопчик. Чоловік сказав мені більше так не робити та відпустити ситуацію”, – говорить українська німкеня.
Як окупанти забирають українських дітей
В умовах війни частими є випадки кіднепінгу, коли дітей викрадають у батьків, потім незаконно вивозять, розповідає колишній уповноважений президента з прав дитини та засновник благодійної організації “Спасемо Україну” Микола Кулеба.
Зокрема, його команда намагалася розібратись із ситуацією матері, яка перебуває на території Польщі, а її дитину вивезли російські окупанти.
За словами Кулеби, російські джерела ще влітку повідомляли, що вивезли в Білорусь та на окуповані Луганську та Донецьку області 1,9 млн українців, із них більше 300 тис. – це діти, серед них і діти без батьків. Для дітей без батьків там запускають спрощену процедуру усиновлення.
Голова правління “Української мережі за права дитини” та програмна директорка міжнародної благодійної організації СОС Дитячі містечка Україна Дар’я Касьянова також згадує випадок неправомірного вивезення дитини.
“Дитину з Маріуполя доправили на окуповану територію і сказали, що батьки загинули. Згодом виявилося, що вони живі і розшукують свою дитину”, – зазначає правозахисниця.
Деякі батьки з дітьми, яких вивезли окупанти, за можливості тікають. Намагаються втікати українці і з окупованих територій.
“Якось допомогли виїхати сім’ї з дітьми з Генічеська. Там створюють всі умови, щоб змусити людей приймати російське громадянство. Дітей, яким 20 днів від народження, вимагають реєструвати як росіян. Українські РАГСИ, які там ще працюють, видають українські свідоцтва про народження “з-під столу”. У сім’ї саме була маленька дитина і вони не хотіли давати їй громадянство окупантів. А старшому сину паспорт скоро отримувати, теж видають російські”, – розповідає Микола Кулеба.
Благодійна організація “Спасемо Україну” займається евакуацією людей з окупованих територій від початку повномасштабного вторгнення.
Є серед них і діти, які втратили батьків. Їх у центрі відразу передають під контроль державних органів і надалі вже там шукають рідних, які б могли взяти дитину до себе.
Усиновлення під час війни
На початку повномасштабного вторгнення в Україні усиновлення призупинили, оскільки не завжди була можливість отримати достовірну інформацію про статус батьків. Крім того, деякі суди, які мали ухвалювати рішення щодо усиновлення дитини за місцем її проживання, не мали змогу це робити, пояснює Дар’я Касьянова.
Зараз усиновлення можливе на територіях України, де не ведуться бойові дії. Діти, які перебувають на тимчасово окупованій території, братимуться на облік з усиновлення після відновлення діяльності місцевих органів влади
Крім того, в уряді працюють, щоб спростити його процедуру в умовах війни, розказує радниця-уповноважена президента з прав дитини Дар’я Герасимчук. Зокрема, цей процес цифровізовують.
Через портал “Дія” уже можна отримати консультацію з усиновлення. У вересні нараховували 724 заяви, подані на первинну консультацію через портал, 568 осіб вже отримали її онлайн, а 156 виявили бажання спілкуватись з цього питання офлайн.
Крім того, з 9 вересня на порталі стартувала онлайн-опція: “Усиновлення: реєстрація кандидатом”. Завдяки їй 156 людей змогли подаnи заявку на кандидата в усиновлювачі. Щоб оформити цю послугу, необхідно завантажити онлайн документи, зокрема, довідку про стан здоров’я чи довідку про несудимість. Останню тепер можна згенерувати через “Дію”.
Як повідомляє Дар’я Герасимчук, 12 заяв на усиновлення наразі передані до служби у справах дітей.
Усиновити дитину можна, якщо:
- вона має статус сироти,
- позбавлена батьківського піклування,
- якщо батьки дали нотаріальну згоду на усиновлення, при цьому дитина має знаходитись на обліку з усиновлення, який ведуть служби у справах дітей і Національна соціальна сервісна служба.
Діти, що втрачають батьків через воєнні дії, не завжди швидко можуть потрапити у такий облік через складнощі зі встановленням статусу батьків.
Іноземні громадяни від початку повномасштабної війни в Україні не мають право на усиновлення чи опіку українських дітей. Координаційний штаб з питань захисту прав дітей спільно з МЗС повідомили про це уряди держав, до яких масово евакуювалися українські діти, пояснює Дар’я Герасимчук.
Як оформити опікунство в Україні в умовах війни
За словами радниці-уповноваженої президента з прав дитини Дар’ї Герасимчук, з початком повномасштабної війни спростили процедуру опіки, але тільки для рідних і для найближчих з кола сім’ї дитини.
Для того, щоб українська родина отримала опіку над дитиною, необхідно звернутися до місцевої Служби захисту дітей та зібрати необхідні документи, чия кількість стала меншою.
Зокрема, людина з кола родичів, яка бажає взяти дитину під опіку, але не має змогу надати довідку про несудимість, могла написати заяву про те, що вона не судима.
Заява засвідчуватиме, що особа несе відповідальність за надану інформацію про себе.
Таке спрощення ввели, оскільки в умовах війни не завжди є доступ до відповідних реєстрів.
На час воєнного стану стандартний пакет документів, щоб взяти дитину під опіку, виглядає так:
- заява;
- копія паспорта;
- документи, що засвідчують родинні зв’язки з дитиною, зокрема підійде і свідоцтво про хрещення;
- довідка від нарколога та психіатра про дієздатність людини;
- довідка/заява про відсутність судимості.
Із розширенням опцій порталу “Дія” довідку про несудимість можна отримати онлайн.
Після збору всіх документів справу щодо опіки розглядають у виконавчому комітеті або районній державній адміністрації, або адміністрації району Києва залежно від місця реєстрації.
Що варто знати про тимчасовий прихисток дитини
Тимчасовий прихисток – це коли родина свідомо погоджується взяти до себе на тимчасове утримання дитину, яка залишилась без батьківського піклування. Як пояснює Дарія Герасимчук, тимчасово можуть бути влаштовані діти:
- які не мають статусу дитини-сироти чи дитини;
- позбавленої батьківського піклування, тобто в них є батьки, але наразі вони не мають змоги займатися їхнім вихованням, наприклад – воюють;
- діти, знайдені під час військових дій на території України, якщо інформація про наявність їхніх батьків відсутня.
Знайти дитину, яка потребує тимчасового прихистку можна через чат-бот “Дитина не сама”, який в уряді запустили ще в березні.
Через чат-бот сім’я отримує всю роз’яснювальну інформацію й остаточно вирішує, чи готова взяти дитину.
Зокрема, слід розуміти, що з такою дитиною не можна виїжджати за кордон, що за неї держава не надаватиме грошову допомогу і всі фінансові зобов’язання щодо дитини родина добровільно має взяти на себе.
Коли сім’я погоджується з умовами, вона заповнює розширену заявку, яка передається фахівцям зі Служби у справах дітей у регіонах, і як тільки з’явиться дитина, що потребує тимчасового прихистку саме на території, де мешкає родина, з ними зв’яжуться, пояснює Дар’я Герасимчук.
Зауважимо, що за кожною родиною, яка готова взяти дитину до себе, закріплюється соціальний працівник, який консультуватиме сім’ю, перевірятиме умови проживання, чи не порушуються права дитини.
За словами радниці президента, за час повномасштабного вторгнення багато сімей виявили бажання взяти дитину до себе тимчасово.
Станом на 26 вересня до чат-боту “Дитина не сама” надійшло 23449 звернень. Розширені анкети заповнило – 8852 громадян, вступний вебінар переглянули – 5423 осіб, а повністю завершили навчання та підтвердили своє бажання прихистити дитину – 1898 сімей.
“Багато людей, які подали заявку через бот, уже через тиждень писали “Чому нам досі ніхто не подзвонив? Чому мені ще не дали дитину, адже у нас і до війни було багато сиріт?” На це я можу відповісти, що в Україні на початок 2022 року дійсно проживало майже 69 тисяч дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Але з них 92% дітей виховувалися в сімейних формах виховання. І так, під час війни, з’являється значна кількість дітей, що втратили батьків, але переважно вони не потребують тимчасового прихистку, тому що їх беруть під опіку рідні та близькі”, – пояснює Дар’я Герасимчук.
Також Дар’я Касьянова додає, що сім’я, яка взяла дитину тимчасово, може подати папери на опікунство, усиновлення, якщо рідні дитини не знаходяться.
“Неодноразово були випадки, коли сім’ї виїздили з Маріуполя та забирала дітей, які втратили батьків. Так одне подружжя, коли покидало місто, взяло з собою 9-річного хлопчика, який сидів з ними місяць у підвалі під обстрілами. Батько дитини пішов за водою й не повернувся, через якийсь час його пішла шукати мати і теж не повернулась. Коли родина приїхала у Дніпро, звернулась у поліцію щодо дитини та у службу в справах дитини. Подружжя повідомило, що хлопчик тимчасово поживе з ними, доки служби знайдуть рідних та вирішать, як бути далі”, – пояснює пані Дар’я.
Рідних хлопчика так і не знайшли. Зараз сім’я, в якої він жив, оформила над ним опіку. Сама дитина погодилась на це.
Правозахисниця розповідає, що здебільшого дітей забирають рідні: бабусі, дідусі, тітки. Про інциденти, щоб дитину влаштовували в інтернат або спецзаклади їй не відомо.
При цьому для охочих взяти дітей, які втратили батьків, до себе, будь-то тимчасового чи на все життя є спеціальні курси онлайн, що допомагають зрозуміти наскільки вони готові впоратись з новим батьківством.
Важливо надавати психосоціальний супровід родини, яка бере до себе дитину, пояснює Дар’я Касьянова.
На її погляд, це не менш необхідно, ніж матеріальна підтримка, тим більше через пережиті події війни, діти часто втрачають мотивацію хоча б щось робити.
Усиновлення як усвідомлений крок
Про важливість усвідомленого рішення та готовності взяти дитину, яка нещодавно втратила батьків, до себе, розказує практична психологиня та спеціаліст по роботі з підлітками і родинами Катерина Тищенко.
“Для початку кожен із потенційних усиновлювачів має чітко і чесно для себе дати відповідь на запитання: а яка моя/наша мотивація? Адже, якщо раптом, ви для себе зрозумієте, що ви в такий спосіб хочете вирішити власні проблеми або шукаєте способу загоїти власні рани внаслідок війни, то це лише зашкодить дитині.
Діти, які втратили батьків, мають свою специфіку у поведінці і той травмуючий досвід, який потрібно крок за кроком опрацьовувати поруч із кваліфікованими спеціалістами. Це щоденна праця і кожен потенційний усиновлювач має оцінити свої ресурси та можливості тверезо” – пояснює фахівчиня.
Вона додає, що діти, які втратили батьків – це не ідеальні діти з кіно про усиновлення.
Вони мають свою історію, яка сформувалась ще до війни: систему виховання, способи взаємодії зі світом, спадкові фактори, хронічні хвороби та досвід, який міг бути жорстоким – насилля, свідки смерті чи нещасних випадків.
Велику роль відіграє і вік, адже підлітки через свої вікові особливості можуть поводити себе протестно і не кожна людина готова витримати та пройти через це.
“Часто трапляється, що прийомні діти перевіряють батьків на міцність. Вони можуть провокувати, навмисно створювати неприємні ситуації, щоб батьки від них відмовилися. І в цей період потрібна витримка та стійкість.
Про ці та інші особливості потенційним батькам потрібно дізнаватися від установ та організацій, які працюють з дітьми, що втратили батьків, та з батьками, які вже взяли дітей під опіку, мають досвід та готові ним поділитись. Це центри соціальних служб, які знаходяться у кожному місті, а у місті Києві у кожному районі. Там же можна пройти курси підготовки кандидатів в усиновлювачів, опікунів та прийомних батьків” – продовжує Катерина Тищенко.
Дар’я Касьянова додає, що усиновлена дитина прирівнюється до біологічної. Так, батьки самі приймають рішення чи виїжджати з дитиною за кордон під час війни чи залишатись в країні.
Все ж дитині краще адаптуватись до нових умов у знайомому середовищі, пояснює правозахисниця.
Якщо проходити через це новій країні, може виникнути багато проблем, через які дитину потім схочуть повернути.
Тетяна Редько, спеціально для УП.Життя
