Підписуйтеся на Родину в телеграмі https://t.me/rodyna_cath
Отче, рівно рік тому, за кілька днів до повномасштабного вторгнення ми робили з Вами інтерв’ю. Тоді у повітрі витала певна напруга та неспокій. Йшла мова про Ваш рецепт спокою. Ви сказали про інтенсивне запрошення Бога у своє життя та Божий мир, який стоїть над вашим страхом. Що би Ви сказали на це сьогодні?
Через буремні події цього року в мені ще більше утвердилась довіра до Бога. Дійсно, попри всі людські розрахунки та методи неможливо здобути внутрішню силу і неможливо її випрацювати. Це є виключно Божий дар – дар Бога, котрий похиляється. Я за цей рік багато досвідчив того, як Господь зміцнює всередині. Хоча є фізична, психологічна втома. Наші організм та психіка працюють на збереження життя, але є дуже важливий внутрішній духовний стан. Навіть тоді, коли сильно «підпалює» фізичне здоров’я, чи маєш велике психологічне навантаження, то все-таки повертаєшся до зустрічі з Господом. Це важливо, бо Він дає внутрішню рівновагу, а якщо її немає – падаємо. Це дає сили, щоб бути знаком також Божої присутності.
Чи за цей рік були у Вас ситуації, коли Ви думали: ось це моя остання хвилина тут на землі. Можливо, колись відчули смертельну загрозу?
Говориться так, що своєї кулі не почуєш і ракети теж. Коли там прилітало і чув, то розумів, що це я ще живий. Але були такі моменти, коли мав недобрі відчуття, а потрібно було їхати до хлопців чи капеланів. І там дуже небезпечно було. Це відчуття насторожувало і потрібно було приймати рішення: їхати чи ні. І все говорило, що не їдь, але ж треба було, бо домовилися. Ні, поїду. Цей момент був важким. Одного разу, ми в дорозі побачили асфальт засипаний землею від вибуху і хлопці, які стояли на блокпостах, з ямок коло блокпосту махали рукою, що швидко проїжджай, бо обстріл. Ми проїхали, а після нас знову «накрили». Повертаємося – ще більше землі. Тоді командир сказав, що нас точно ангел охоронець береже. Тобто я мав відчуття такі гострі, але потрібно розумно перемагати страх. Не можна бути таким наївним, думати, що ми всесильні. Ми все таки смертні. Страх є, але приймається рішення і долається страх, йдеться вперед.
Як це бути єпископом дієцезії, яка кровоточить?
Важко. Тому що це болить і відчуваєш безпорадність, коли бачиш як дієцезія помирає через відтік вірних. Дякую Богу, що більшість священників залишилися, лише декілька мусили виїхати зі своїх місць. В цьому всьому є певна така благодать тому, що ще більше розумієш, наскільки все залежить від Бога і треба більше доручати це Йому. Недавно, читав роздуми для Хресної дорогисвятої пам’яті о. Броніслава Мокшицького, єзуїта, він між іншим говорить про таку безрадність, залежність від Господа. Коли Ісус висів на хресті, Його руки і ноги були прибиті, Він також був обмежений. Я зрозумів, що досвідчую багато обмеженості. Мої руки і ноги ніби прибиті через ситуацію, брак священників, брак місіонерів, брак таких осіб, котрі би проповідували, катехизували. Ми бачимо, що на багатьох ділянках потрібно багато що робити, але немає кому. Відчуваєш безрадність в багатьох справах. Це може знищити, може повалити. Але у ранах Ісуса Христа, в тому, що Він висів на хресті, я приймаю свої страждання, погоджуюсь з цим, і долучаю їх до Його страждань. Господь бачить, що я не гасну, а палаю. Я переконаний, що саме те, що є це бажання, яке не затихає, яке я переживаю зі стражданням, це вже якась потрібна дія, з якої Господь потім зробить щось більше. І напевно це буде більше, ніж я би зробив виключно своїми силами. Тому це мене спонукає ще більше довіряти Богу та, якщо можна так сказати, з радістю прийняти свою безпорадність, своє безсилля. Аби ще більше довіритись і дозволити Йому діяти.
Як на Вашу думку українці змінились як народ за цей час?
Ця ситуація, яку ми переживаємо як країна, сприяла тому, що люди відчули свою відповідальність за країну, стали відповідальнішими. Ті, хто жертовно стали на захист і збереження нашої країни, запалили це в інших людях. Я думаю, що це дуже важливо, бо любов до своєї країни проявляється у відповідальності за неї. Друге – те, що дуже важливе – українці зрозуміли, що свою країну треба захищати та будувати. Ніхто за нас цього не зробить. Але ця ситуація показала також і слабкі сторони. Ми побачили, хто є хто. Дехто використовує війну задля своїх власних інтересів, а деякі, які мали добре серце, ще більше квітнуть добром. На мою думку, дай Бог, ми використаємо цей час добре. Не можна сказати, що війна дала щось добре. Ні, вона принесла біль та страждання, але ми добре використовуємо цей час.
У перші місяці війни ви спускались у харківський метрополітен, були там серед людей. Що Вас туди покликало?
Це ж нормально. Там були люди, тому я туди пішов. Там було важко, потрібно було спілкуватись, бути там. Це для мене нормально. Те, що я єпископ, то я навіть перший повинен йти, бо я є пастир. Я люблю Господа і люблю людей, знаю, що їм важко, а вони є там. То чого мені десь сидіти? Важливо побути, поспілкуватись, побачити, чого люди потребують, розпізнати чим можу допомогти. Для мене це щось дуже нормальне.
Як вас люди приймали? Не завжди можна побачити когось, хто може для когось досить дивно вдягнений як єпископ…
Якщо обстріли,то люди можуть вдягатись будь-як і ніхто з цього не дивується (сміється – прим. ред.). Може це з переляку. Звичайно, мій єпископський одяг був для людей знаком. Я завжди йшов до них в сутані, з хрестом та у піусці. Можливо цей знак спонукатиме звернутись до Бога, це також відкриє можливість, щоби люди до мене підійшли. Я не мав проблем з тим, щоби спілкуватись, розмовляти. Тоді була така ситуація, що всі були рівні і такі близькі. Ми підходили до багатьох, багато хто плакав довший час, в істериці, потрібно було просто людину обійняти, притулити і так стояти. Десь треба було сказати кілька слів. Навіть часом питання «як ти», «чи чогось потребуєте» підносило людей на духу, давало відчути що вони не самі. Коли священник йде між людей у сутані, то є таким сильним знаком. Ми навіть не можемо собі усвідомити чи уявити, як Бог використає цей знак. Цей знак може для когось бути таким доленосним. На жаль, сьогодні трохи є небезпека, що священники ховаються, точніше соромляться вийти в сутані. Звичайно ж, не завжди треба йти в сутані… Іноді навіть треба піти у сутані на Нову Пошту, не боятися, пройтися просто по вулиці. Коли наші священники у Харкові роздають допомогу, то вони також намагаються бути в сутані. Ми повинні бути знаком Божої присутності. Маємо турбуватись про те, щоби бути у глибокій єдності з Богом, до себе ставити великі вимагання та бути готовим піти туди, де є люди, щоби бути з ними. Священник не повинен приховувати що він священник. Він має йти, бо Господь Його до цього кличе. Має бути тою голкою, яка тягне нитку Божого діяння у країні. Ця нитка, ця Божа присутність, створює прекрасний вишитий орнамент на тканині суспільства.
Відчувається вже певне призвичаєння до війни. Може вже й наша молитва не така ревна, як у перші місяці. Що Ви на це можете сказати?
Знаєте, на мою думку, у молитві важлива витривалість. Мірило емоційного забарвлення у молитві – не вірне, маємо дбати про витривалість. Ісус Христос сказав до учнів: чувайте й моліться. Будьте чуйні, не будьте байдужі. Перше це – не бути байдужим. Якщо я кожен день звертаю своє серце до Бога і прошу про мир, перемогу, то це значить, що молитва горить. Головне, щоби цей вогник не згас. Натомість, емоційні складові часто залежать від того, як близько буде постріл чи вибух. Тому я ставлю акцент на вірність у закликах у молитві вірних, Літургії Годин. Щоби ми, як священники та богопосвячені особи у своїх ранкових та вечірніх молитвах додавали заклики за захисників та захисниць. Думаю багато людей молиться, можливо не з такою інтенсивністю, але моляться. Головне, щоби це не згасло.
