Виставка картин, майстер-класи з писанкарства, майстер-класи з хімії для дітей, дитячий англомовний табір, концерти класичної музики, виїзди до Львова на культурну програму – і це ще не весь перелік просвітницьких заходів, які проводять на парафіях у с. Ладанці та с. Пнятин, які знаходяться у Перемишлянському районі Львівської області. Духовним наставником і настоятелем двох храмів у цих громадах є отець Іван Городицький.
Підписуйтеся на Родину в телеграмі https://t.me/rodyna_cath
Завдяки йому у с. Ладанці активно проводиться реставрація 200-літнього храму, який багатий своєю історією. Мешканці цих двох сіл дуже щиро і тепло відгукуються про отця Івана, завдяки якому їхня громада по-справжньому змінилася. З вишуканого Парижу отець Іван переїхав назад в Україну. З священником, який ламає стереотипи, який у селі і за пароха, і за диригента, і за кравця, поспілкувалися і ми.
Отче, розкажіть історію свого покликання до священства?
Мабуть, одним словом я не зможу це все описати, але скажу, що почалося все з моєї матері, яка з дитинства завжди брала мене з собою до храму. Не скажу, що я розумів все те, що відбувається там, не скажу, що до кінця був чемною дитиною під час Богослужінь у храмі, але мені завжди хотілося йти туди. Храм чимось притягував мене. Моя мама була і є побожною людиною, і саме це дало свій результат. Вона зуміла розпалити у мені любов до Церкви. Моя мама зуміла зробити це навіть попри те, що я не завжди розумів, що відбувається у Церкві, що я не розумів того, що Церква собою представляє, що вона проповідує. Але, не зважаючи на це, було щось таке, що тягнуло тебе до Церкви. І, мабуть, завдяки своїй матері я обрав цю дорогу, якою мандрую, як священник.
Отче, хто був духовним порадником, з якого Ви брали приклад?
Прикладом такого доброго священника-інтелігента для мене був наш парох у селі Держів, у якому я виріс. Довголітній парох у храмі Положення Пояса Пресвятої Богородиці отець Богдан Щур вірно прослужив на парафії понад 60 років. Чимало людей дуже приємно відгукувалися про нього. Коли він відійшов до вічності, то люди довго згадували про нього. Отця Богдана люди добре знали у Львові, у Миколаївському районі і у навколишніх селах. Він вмів дуже гарно жартувати, неймовірно співав, добре володів німецькою мовою. Отець Богдан займався перекладами Євангелія на українську мову у той час, коли його читали церковнослов’янською мовою. Я мав нагоду бачити старе Євангеліє, яке мало вкладки з перекладами. Отець Богдан був не тільки глибоко духовною людиною, але і інтелектуально підкованою, саме тому він надихав мене. Будучи дитиною, я не до кінця розумів його роль, як священника, і вже згодом я почав дізнаватися про нього більше. І коли я почав роздумувати над тим, щоби навчатися у Духовній семінарії, то мені пощастило, що моя перша вчителька була моєю родичкою, син якої вже там навчався. Я доволі таки часто відвідував її у сусідньому селі, і, водночас, перетинався з її сином, який приїжджав додому. Він розповідав мені про життя у семінарії. І враховуючи приклад отця Богдана Щура, я почав більше цікавитися Духовною семінарією, як такою, і, відтак, можливим вступом до неї.
Ви є неодруженим священником. Наскільки важко було зробити такий вибір? Як ваші рідні сприйняли такий ваш вибір?
Для моєї сім’ї спочатку це було доволі таки дивно, оскільки у нашій традиції ми звикли бачити одружених священників, а якщо десь і є неодружені, то принаймні навколо нас таких не було. Для батька це було доволі дивно, для матері – частково дивно, а от сестри сприйняли мій вибір спокійно. Сестри стали для мене такою підтримкою на переломному етапі мого життя. А потім сталося навпаки, що вже батько сприйняв мій вибір, а мати почала не розуміти цього. Але коли ти любиш свою дитину, то продовжуватимеш робити це, не зважаючи на те, який крок вона зробить у своєму житті. І ця любов не має меж, тому для матері це перестало бути проблемою. Сьогодні з усмішкою на обличчі вона згадує пройдені етапи нашого життя. Так, були моменти, коли вони сумнівалися, коли вони не до кінця розуміли це. Найважливіше – вони поважали мій вибір, не намагаючись мене переконати чи переламати.
Знаємо також і про те, що певний проміжок часу Ви служили для української громади у Парижі. Чим особливий цей період Вашого служіння?
Протягом 2016-2018 р. я служив у Парижі, у кафедральному соборі святого Володимира Великого. Особливість цього періоду полягає у тому, що я мав нагоду побачити людей, які відчували спрагу Церкви, будучи на чужині, а з іншої сторони – мали бажання бути вдома, навіть не знаходячись у рідному селі чи місті. І українська Церква змогла запропонувати їм це, адже вони знаходили своїх, можливо, однодумців, а, можливо, сусідів з села чи міста, формуючи цю таку невеличку українську рідну хату в Парижі. Пропонуючи такі речі для людей, Церква притягувала їх. Це був гарний досвід. Ти цінуєш кожну людину за те, що вона є, намагаєшся ввійти у її ситуацію, стаєш частинкою її проблем, відчуваєш її дуже близько. В Україні, у більшому селі чи місті, ми дуже часто неспроможні до кінця пізнати цих парафіян, бути з ними. У нас воно все відбувається традиційно. Я б не сказав, що там всі люди з великим бажанням приходили на Богослужіння. Хтось приходив заради того, щоб зустрітися з друзями, щоб поспілкуватися з ними, щоб знайти роботу, але натомість були люди, які у Церкві шукали Бога. Священники, які знаходилися там, могли стати частинкою цієї такої невеличкої родини, будучи їхньою опорою та підтримкою. Друге – це можливість освоїти французьку дипломатію, якщо можна так сказати. У тому розумінні, як потрібно спілкуватися з людьми, як потрібно підходити до них, тому що ми розуміємо, що не всі з добра їхали туди, і, відповідно, нам потрібно дати людині духовну підтримку. Поміж тим спілкування з французами чи людьми, які приїжджали до Парижу, відкривало нові перспективи, розширювало світогляд в тому, що може бути не тільки так, а може бути по-іншому. Виникало дуже багато запитань: як ми повинні краще функціонувати, як Церква? Як ми повинні спілкуватися з людьми, які не вважають себе християнами, або ж ходять до іншого храму? І саме ці речі давали мені чимало, адже, повертаючись додому, я розумів, що певні речі у себе на парафії потрібно робити по-іншому.
Отче, розкажіть про храм, настоятелем якого Ви є? Чим він особливий?
Я маю в опіці дві громади, два села, і, відповідно два храми – храм св. Юрія Переможця в с. Ладанці і храм св. Архистратига Михаїла у с. Пнятин. Це два храми, які несуть в собі велику історію. Храм у с. Ладанці був збудований представником родини Потоцьких у 1824 році.
Стилістика храму схиляється до типової такої латинської традиції, тим не менше люди могли там молитися у відповідності до свого обряду чи традиції. Нещодавно нам вдалося відкрити у храмі розписи з періоду побудови храму. Тобто їм, як і самому храму, скоро виповниться 200 років.
Особливістю храму у с. Пнятин є те, що він зроблений цілісно з дуба, що насправді було рідкістю. Декілька років тому ми відкрили стіни храму, оскільки вони були забиті окремими дошками і всякими різними плитами. Коли Греко-католицька Церква вже була заборонена, то храм ще частково функціонував, а потім прийшла православна громада, яка зробила свій черговий ремонт у храмі, а розписи, які були приховані на стінах, також були закриті. Нещодавно ми їх відкрили і побачили дату 1760 р., але припускаємо, що храм є куди старішим. Частково і у с. Ладанці, і у с. Пнятин ми намагаємося відновлювати те, що є втраченим, але все ще не до кінця.
Ваша громада займається різними видами діяльності, зокрема гуртками. Розкажіть коротко про те, чим зараз займаєтеся?
Одним із таких важливих завдань парафії є відновлення цієї історії, яка була частково втрачена, – це реставрація храму. Через реставрацію храму нашим дітям, нашим нащадками ми можемо відкрити храм таким, яким він був первинно. Це історія, яку слід переповідати для того, щоби вона не зникла з пам’яті, тому реставрація має дуже важливе значення. Звісно, що коли ми говоримо про реставрацію, то не можемо відновити все так, як воно було, але принаймні ми можемо зберегти певні елементи, внести певні корективи, які дозволяють нам архітектори і історики. Тому потрібно реставрувати те, що нам вдається, щоби передати цю історію нащадкам. Важливим елементом кожної парафії є культурне життя. Бо що з того, що люди є у храмі, але у житті дуже часто не поводяться так, як слід, тому що немає цього рівня культури і виховання. Тому у міру наших можливостей ми намагаємося проводити різного роду просвітницькі заходи, серед яких може бути виставка картин, майстер-класи з писанкарства. Незабаром для дітей матимемо майстер-клас з хімії в одному із львівських розвиваючих центрів. Щороку ми проводимо дитячий англомовний табір, де діти у ігровій формі можуть краще ознайомитися з англійською мовою, відчути її смак. Ми робимо це для того, щоб у дітей було бажання і надалі вивчати англійську мову, яка зараз є необхідною у сучасному суспільстві.
Коли ми говоримо про культурне життя для трішечки старших, то це можуть бути концерти класичної музики, виїзди до Львова на культурну програму. Нещодавно ми мали нагоду їздити з нашими жителями села на фільм «Щедрик». Ми не можемо дати людям усе те, що вони могли б отримати, живучи у Львові, але тим не менше, у міру своїх можливостей, ми намагаємося не дозволити людям впасти у депресію, але продовжувати жити, бо заради цього наші воїни знаходяться на передовій. Пріоритетом мого служіння є духовний розвиток, коли ми говоримо про молитву у Церкві, про молитву у школі. Невід’ємним елементом життя Церкви є цей культурний аспект. Більше заходів проводяться у с. Ладанці, з огляду на кількість мешканців. Ми намагаємося об’єднувати дві парафії разом, виховуючи у них таку добру родинну атмосферу.
Отже, вже минає рік війни. Яким він був для Вас і для вашої парафії?
Я не приховуватиму того, що цей рік був болючим, шокуючим, важким. Хоча, можливо, якби не складалися наші обставини, ми всі звикаємо навіть до цього болю. Ми, як громада, дуже важко переживали цей рік. Ми не знали, що чекатиме на нас, що чекатиме на наших дітей. Щодня ми молилися. Свідомі парафіяни намагалися робити все необхідне для того, щоб допомогти нашим хлопцям, які знаходяться на передовій, щоб допомогти нашим переселенцям, яких у нашому селі маємо дев’ять сімей. Ми розмовляли з родинами, які могли би допомогти з будинками. Ми намагалися організовувати гуманітарну допомогу: одяг, продукти для тих, які прибували до нашого села, щоби замешкати у ньому. У такий спосіб ми намагалися переконати себе у тому, що все ж таки щось робимо. Можливо, що цього недостатньо, але ми робимо все, що в наших силах. Ми і надалі намагаємося допомагати чи то фінансово, чи то морально, підтримуючи сім’ї. Кожному з нас часами доводиться переживати якийсь такий етап сумніву, болю, депресії, але, водночас, ми розуміємо, що потрібно рухатися, адже хочемо чогось кращого. Для того, щоб це щось краще настало, – потрібно працювати.
Наближається період Великого посту. Як цей час провести гідно?
Потрібно почати з доброї молитви. Попри нашу заангажованість у різних сферах, маємо не забувати про цю молитву. Молитва є запорукою того, що людина не зламається так швидко. Це не мусить буде щось довге, а декілька слів і подяка Богові за те, що цей день настав. Потрібно також молитися і за тих, які, на жаль, відійшли до вічності. Інша річ – робити все можливе для того, щоби війна якомога швидше завершилася. Ми маємо допомагати, підтримувати, адже можна багато говорити, можна вдягати вишиванку, можна вдавати побожного християнина чи християнку, але в кінцевому результаті палець об палець не вдарити для того, щоби щось змінити. А можна починати з молитви, а, відтак, зробити принаймні декілька добрих вчинків протягом Великого посту. Навіть невеличкі добрі вчинки зможуть змінити життя людей, яких, можливо, ви і не знаєте.
Підготувала Юліана Лавриш
