Чи можливо підготувати до сімейного життя на передшлюбних зустрічах в церкві? Чи можеш звертати увагу на гріх іншому, якщо сам не святий? Що робити, коли дитина обирає гріх? Про християнське напоумлення між чоловіком та жінкою, батьками та дітьми розповів Gosc.pl отець Пшемислав Цесельський OP, душпастир родин, відповідальний за передшлюбні курси.
О. Адам Павлащик: Скільки людей ви підготували до шлюбу?
Отець Пшемислав Цесельський: Нікого. За десяток-другий годин людину неможливо підготувати до цього Таїнства. Так, ми надаємо учасникам передшлюбних зустрічей вчення Церкви про подружжя, яке може бути для них натхненням для роздумів і розмов, але на відразу зазначаємо, що ми нікого не зможемо підготувати, тому що готуватися мають вони самі – розмовляючи один з одним, шукаючи те, що найкраще для них, щоб побудувати справжні шлюбні стосунки. Я люблю на цих зустрічах порівнювати шлюб до альпінізму. Температура -50 градусів, вітер 200 км на годину і входження в зону смерті. Це не екскурсія містом і це не пляж на Гаваях. Якщо вони хочуть справжнього кохання, то повинні це почути.
Оскільки порівняння аж такі, то все ж запитаю, чи є якісь «претензії» до ваших курсів: «Отче, так не має бути».
Жодних нарікань. Але є учасники, які повертаються після весілля в нашу «клініку». Іноді через кілька місяців, іноді через роки. Виявляється, щось не виходить, що їм потрібна підтримка, допомога. На мій погляд, це дуже добре, що вони шукають, що намагаються, що не здаються.
А як щодо діла милосердя «напоумити грішників» — чи дружина, яка напоумляє свого чоловіка, просто «сварлива»?
Існує принципова різниця між напоумленням та бурчанням у шлюбі. Якщо ми знову і знову повторюємо те саме: «Та ти такий» або «Ти знову це робиш» — це не напоумлення, це коментування, і лише з вашої власної точки зору. Ми оцінюємо, робимо висновки, і меседж дуже критичний: «Ти нікудишній». Або принаймні: «Ти поганий». Це не має нічого спільного з християнським ділом милосердя, до якого заохочує слово Боже. Щоб напоумлення мало якесь значення, воно має відбуватися в просторі любові та бути її вираженням. Йдеться про те, щоб змогти донести: «Я борюся за тебе. І за нас теж». Звичайно, це стосується конкретної поведінки та ситуацій; коли є зло, ми повинні перемогти його разом. Заповідь любові є найважливішою, все інше має випливати з неї. Тому я вважаю, що якщо напоумлення не є наслідком того, що я намагаюся всім серцем любити Бога і ближнього, мабуть, краще взагалі не напоумлювати.
А якщо чоловік каже собі: «Я сам грішний, тому не маю права напоумляти свою дружину» — чи нехтує він ділом милосердя?
Тут ми торкаємося іншого боку медалі. Буває, що іноді ми не реагуємо, хоча повинні, тому що боїмось через власну недосконалість. Однак я не пригадую, щоб Господь Ісус десь казав, що тільки тоді, коли ти сам станеш досконалим, ти зможеш наставляти свого ближнього. У притчі про колоду в оці та сучок йдеться про лицемірство та вдавану побожність, але не про нехтування відповідальністю за іншу людину. Напоумляти грішників можуть звичайні грішні люди. Йдеться не про особисту святість того, хто напоумляє, а швидше про простір любові, в якому це має бути зроблено.
А як бути, якщо дружина налаштована так: «У тебе самого рильце в пушку, тому ти не маєш права читати мені лекції»?
Це сигнал про те, що, правдоподібно, між подружжям давно відбувається щось погане, діалог між ними кульгає. Коли це затягується, виникає все більше проблем і непорозумінь, які накопичуються, якщо їх замітати під килим замість того, щоб вирішувати. Ми торкаємося дуже делікатного питання: налагодження стосунків. Ніколи так не буває, що двоє ідеальних людей зустрілися, щоб створити ідеальний шлюб. Шлюб – це побудова стосунків любові, це живі люди з плоті та крові, які мають свої сильні та слабкі сторони, які согрішають. Справжня зустріч між ними може відбутися саме на рівні слабкості, тобто там, де ми найчастіше зустрічаємо Господа Ісуса: я відчуваю гріх і не шукаю виправдань, але знаю, що потребую прощення. На цьому рівні потрібна велика довіра.
Переходимо до стосунків, можливо, ще складніших: діти з батьками. Відомо, що на етапі бунту молода людина часто перестає довіряти батькам. Діти навіть із найбільш релігійних сімей іноді вирішують залишити Церкву – напоумляти їх чи ні?
Буває, що, коли це стається, реагувати вже трохи пізно. Краще запитати себе, чим нехтували в минулому. Сучасні батьки, коли самі були у підлітковому віці, безмовно слухали своїх батьків, коли вони казали їм йти до церкви. Вони йшли, хоча часто не знали для чого це, не розуміли, звідки цей родинний ритуал ходити на Службу Божу щонеділі. Їхні діти вже так не роблять. Тому вони задають таке запитання, ледь не б’ючись головою об стіну: що ми зробили не так?
Так, ідеальних батьків, як і ідеального подружжя, не існує. Однак це не проблема, що батьки роблять помилки; важливіше – чи побудували вони стосунки зі своїми дітьми. Підліток у період бунту шукатиме найчутливішу точку, куди можна вдарити, а оскільки для релігійних батьків найчутливіша віра… Я не кажу, що завжди, але досить часто, мені здається, це не суто релігійна проблема. Це проблема стосунків між батьками та дітьми: чи є у батьків час для дітей, чи вони їх слухають, чи панує вдома атмосфера директив, наказів, чи все ж слухання один одного.
Одного разу 12-річний син мого друга прийшов додому зі школи і розповів батькові, що сталося на уроці інформатики. Коли вчителька вийшла з кабінету, однокласники показали один одному якісь сайти еротичного змісту. Мій знайомий замість того, щоб жахнутися, зрадів, що син йому довіряє так, що розповідає про ганебні речі, що він йому про це розповідає і радиться щодо цього. І відреагував належним чином – не тирадою про шкідливість і гріховність цих сайтів, а щирою розмовою. Суть у тому, щоб супроводжувати дитину під час її дорослішання, а не просто нав’язувати норми. Було б добре, щоб молода людина сама це все розпізнала, зрозуміла, чому це погано, чому в цьому не варто брати участь.
А як щодо дорослих дітей? Що робити батькові й матері, коли їхня донька, принцеса, збирається вийти заміж за розлученого? Чи повинні вони кричати: «Та ти грішниця»?
Якщо головною реакцією, яку вона отримує від свого батька, є така оцінка, це може означати кінець їхніх стосунків. Найчастіше ця дочка знає, що те, у що вона влізає, є неприйнятним з погляду Церкви, і їй не потрібна проповідь на цю тему.
Ви справді думаєте, що дівчина, яка бачить, як живе світ сьогодні, думає, що вона чинить гріх? Здається, що вона швидше починає повторювати за світом – що це зовсім не гріх?
Якщо вона виховувалась у релігійному домі, вона це знає. Питання в тому, чому вона робить такий вибір. Раніше вона могла бути хорошою дівчинкою, яка завжди слухала своїх батьків. Але треба запитати, чи батьки завжди слухали її. Ви повинні бути дуже обережними, коли говорите з дитиною про справжні цінності або про наслідки їхньої відсутності. Я думаю, що ми все ще не даємо молодим людям достатньо можливостей зрозуміти цінність стандартів, яких ми їх навчаємо. Можливо, навчаючи цінностям, ми занадто наголошуємо на злі, яке трапляється, коли від них відмовляються. Ми занадто мало говоримо про перспективу Божого дару, бо це ті цінності, які Бог дав людині, а не нав’язав їй.
Готуючи в родині дітей до Першого Святого Причастя, дуже наголошуємо на тому. Треба допомогти людям знайти простір добра в собі. Така собі типова шкільна модель: виховувати учня так, щоб він за будь-яку ціну уникав помилок. Але ж не помилка, і навіть не зло чи слабкість є головною характеристикою. Якщо раніше не було багато розмов про те хороше, що батьки бачать в дитині, якщо не було процесу, щоб це добро в дитині зміцнити, допомогти їй розвиватися, причому на всіх рівнях, то постійно говорити: «ось тут погано, оце виправ…» не працює. Пропорції дуже важливі. Якщо я бачу в людині хороше і скажу їй про це, а потім зверну її увагу на те, що не так, буде набагато більше шансів, що вона сприйме це зауваження зовсім по-іншому.
Тепер найважчий калібр: доросла дитина з релігійного дому має сумніви щодо аборту. Як батькам напоумити, вказати, що це гріх?
Звичайно, вони повинні сказати, що це гріх. Але знову ж таки: те, що було між ними раніше, дуже важливо. Якщо вже давно говориться, що мова йде про величезну цінність, яку не можна заперечувати, про людське життя, то вихована таким чином дитина у дорослому віці знатиме, що в разі аборту йдеться не лише про світогляд чи релігію, але об’єктивно: про людське життя.
Дітей треба змалечку вчити, що існує певна межа, яку не можна переступати. Треба – але належним чином. Перш за все, потрібно говорити в позитивному ключі, тобто звертати увагу на те, що зло завжди буде злом, але насправді воно з’являється там, де зловживають даром, який ми отримали від Бога. Йдеться про те, щоб показати хорошу перспективу. Що ми покликані до життя і до любові. Ось чому ми робимо все, що в наших силах, щоб уникнути того, що спотворить нашу любов та життя.
Якщо дитина вбере таку атмосферу, думаю, вона навчиться робити правильний вибір. Але що буде далі, ми не знаємо. Немає гарантії, що вона не зробить поганий вибір, і ви повинні це прийняти. Зло треба називати злом, але при цьому завжди любити свою дитину, як Бог любить кожну людину, навіть найбільшого грішника. Називаючи зло злом, однак треба вміти правильно розмовляти, пояснювати, чому цей вибір є вибором зла. Неймовірно важливий меседж: ти завжди будеш важливий для мене, я завжди буду любити тебе. Далі будеш в моєму житті, далі будемо зустрічатися.
Ось власне… чи будемо зустрічатись? Чи повинна мати йти на цивільне вінчання доньки, яка – маючи таку можливість – не хоче укладати сакраментальний шлюб?
І йти, і не йти може мати сенс. Для мене принципове питання – не розірвати зв’язок. Звісно, можна якось шантажувати дітей: «Якщо ти це зробиш, то я…» А що я тоді? Колись була сільська парафія, де люди жахливо пили. Парох, коли вже не мав аргументів викоренити пияцтво з села, казав: «Як не перестанеш пити, то я не поховаю тебе на парафіяльному цвинтарі!» Можливо, для декого це спрацювало, але чи для всіх?
*Отець Пшемислав Цесельський – монах-домініканець, капелан, катехит. Народився в 1963 році в Познані. Живе в Катовіце, де є настоятелем монастиря, душпастирем родин та спільноти «Baranki Katowice». Співавтор збірки «Домініканці про вісім блаженств».
Переклад: «Духовна велич Львова»
