Тема Пекла сьогодні не дуже популярна, навіть серед християн. У цьому світі стільки проблем, що приділяти час світові потойбічному стало моветоном. Однак коли близька нам людина помирає, ми не думаємо в цей час про екологію чи мігрантів. Якщо ми християни, наші думки про те, хто і коли молитиметься за упокій близької нам людини.
Підписуйтеся на Родину в телеграмі https://t.me/rodyna_cath
Окрім того, не марно говориться в Писанні, що «ліпше йти у дім, де плачуть, ніж у дім, де бенкетують, бо такий кінець кожного чоловіка» (Еккл.7, 2). Ба більше: «Серце мудрого у домі смутку, серце ж дурня в домі радости». (Еккл.7, 4). Це не заповідь, але принцип – смерть іншого нагадує нам, що людина смертна, і досить часто «несподівано смертна». В час війни, коли смерть стає для суспільства статистикою, наша психіка дещо пристосовується до неї, однак, коли ми втрачаємо близьку нам або просто знайому людину – ми реагуємо по-іншому.
А що після смерті? В процесі еволюції (а вона була?) людина не звикла до припинення свого фізичного життя. І навіть ті, хто помирає стоїчно, вимушені готуватись до цієї миті.
Чому так? Згідно тисячолітнього досвіду людства, смерть – не кінець. А згідно Божественного одкровення, яке міститься в Переданні Церкви, ми знаємо, що нас чекає після смерті. Звісно, не в дрібних деталях, але достатньо, щоб мати чітке уявлення (якщо хтось запитає, чому я написав лише про Передання Церкви, але не згадав про Святе Письмо, поясню: Свята Біблія є частиною Святого Передання, і ніколи не мислилися Святою Церквою окремо від нього).
Ця тема людині не до вподоби
Попри те, що християни завжди вірили в життя після смерті, зокрема в Пекло (якщо не брати до уваги погляди окремих сект*) – та й у Святому Письмі про це сказано чимало – ця тема людині не до вподоби, бо ж кому приємно припускати існування вічних мук? Хоча для Путіна, Гітлера чи Сталіна – без проблем, але для себе – то вже зась. Тому «добрі люди» час від часу намагаються робити наголос на тому, що Бог є Любов, а, отже, вічних мук бути не може. І вони по-своєму праві: мені також важко уявити, що людина, яка свідомо відкинула Божу любов, буде вічно відділена від неї. Але окрім того, що Бог дав людині свобідну волю, Він ще й справедливий, і Його праведність є також виявом Його люблячої природи. Однак ця тема доволі важлива та велика, щоб заглиблюватись в неї в одному дописі. До речі, зробіть це якось.
Тож через нелюбов людей до Пекла (якщо це стосується, звісно, їх, а не ворогів), Бог з любові до людини нагадує їй про таку перспективу саме через святих. Він не просто дає теорію, «Урок №1: Пекло» – ще живучи на землі, святі не лише могли бачити Пекло, але й смакували його у власних переживаннях. Святі? Так, святі. Не знаю, чи колись ви читали ці слова з Біблії, але апостол Петро все ж написав їх: «І коли праведник ледве спасеться, то грішник і безбожник де з’явиться» (1 Петра 4, 18).
Тому, навіть, якщо ти праведник, то спастись тобі буде непросто. Отже, читай далі.
Пекло – не горор
Свята Фаустина Ковальська (1905 – 1938), яка була Апостолкою Божого Милосердя та мала багато містичних переживань, у своєму «Щоденнику» залишила нам також опис пекельних одкровень. Не бійтеся, це не був «горор», все набагато серйозніше.
Кожен з нас вже переживав Пекло
Сестра Фаустина кілька разів мала відчуття того, що переживає людина в пеклі. Якщо Рай – це переживання Бога та Його близькості, то Пекло – це присмак Диявола та стан людини без Бога. Можливо, ви здивуєтесь, але кожен з нас також мав тою чи іншою мірою переживання Пекла. Так, наприклад, Пекло в собі людина подекуди починає гасити алкоголем, або намагається втекти від нього невпорядкованим сексуальним життям, а якщо ти не «блудниця», то, мабуть, «митар»: гроші для тебе – все. А може ти «Анна» (Анан, єврейською) або «Кайяфа», первосвященник, руками якого Пилат вбив Христа, бо Його Світло було нестерпним для тебе – іншими словами, воно добряче пеклО твою совість, виявляло твоє нутро, а на додачу загрожувало твоїй стабільності? Можливо, ти Ірод, який упивається не алкоголем, але владою, бо ж людство не винайшло кращого наркотику над владу. Але коли чадіння минає, у твоїй душі відкривається воно… Пекло – не в повноті, лише язички полум’я. А може ти – Понтій Пилат, який добре все розуміє, але кожного разу, коли потрібно приймати рішення, «вмиває руки»? І з часом ці руки на себе накладає (якщо ти копт, вибач).
Як вам такий іспит совісті? Але не впадайте у відчай, бо він – найпевніша дорога до Пекла.
Повернімося до святої Фаустини
Якщо ви не знаєте про цю сестру-монахиню, або чули про неї зовсім мало, Ґуґл допоможе. Хоча найкращим способом знайомства буде ознайомлення з її «Щоденником», бо тут я наведу лише кілька цитат з нього (в Україні «Щоденник» видає видавництво «Місіонер», здається вже було п’ять видань, бачу, ще є в наявності). Якщо ти сьогодні не придбав безпілотник, то купи цю книгу.
Передпокій Пекла і Раю
Одного дня сестра Фаустина написала: «Тепер душу огортає страшна темрява. Душа бачить у собі тільки гріхи. Її стан страшний. Бачить, що Господь її покинув, відчуває, що вона ніби є предметом Його ненависті, і лише один крок до розпачу. Захищається, як може, пробує розбудити віру, але молитва є для неї ще більшою мукою, їй здається, що спонукає Бога до ще більшого гніву, стоїть на вершині, що сягає неба, над прірвою», далі вона продовжує:
«Душа рветься до Бога, а почуває себе відкинутою. Усі муки і катування світу є нічим в порівнянні з тим почуттям, в якому вона тоне, – тобто відкинення від Бога. Ніхто не може принести їй полегшення. Бачить, що вона залишилась одна, немає нікого, хто б її захистив. Зводить очі до неба, але знає, що це не для неї, – вона вже все втратила. З темряви падає в ще більшу темряву, їй здається, що втратила Бога назавжди, того Бога, якого так любила. Ця думка завдає їй невимовної муки. Однак вона не мириться з цим, пробує глянути на небо, але марно – це завдає їй ще більшої муки».
Це може видатись парадоксальним, але в цьому уривку ми бачимо щось неймовірне: одне з найбільших випробувань святих є чимось, дуже подібним до Пекла. Саме тому наш підзаголовок такий дивний «Передпокій Пекла і Раю», іншими словами, з цього передпокою існує два виходи, але оминути його неможливо.
Як так, запитаєте ви? Звичайно, не у кожного описане вище переживання усвідомлення власної гріховності буде таким драматичним та глибоким, як у сестри Фаустини, (мабуть, тому ми ще не святі). Водночас відомо, що вічне життя в Царстві Божому є виключно даром Божої благодаті, і хоча участь людини в її спасінні конче потрібна, в Раю вона може опинитись лише завдяки Божому Милосердю та заслугам Ісуса Христа.
То навіщо тоді переживання гніву Божого та залишеності Богом? Відповідь проста: без переживання жалю за свої гріхи та хоч в малій мірі відчуття залишеності Богом через них людина не зможе пережити Боже Милосердя по-справжньому. Саме тому сьогодні так багато поверхневих християн – вони стрибали в ріку Божого Милосердя з мосту самоправедності чи самовпевненості, не підозрюючи, що попали в потічок самообману. Через це важливо читати зі «Щоденника» сестри Фаустини не тільки окремі уривки – її записи мають виняткову цінність лише в повноті.
Сестра Фаустина також пише: «Ісусе, Ти один знаєш, як душа стогне у цих муках, сповита темрявою, а однак прагне і бажає Бога, як спраглі уста – води. Умирає і сохне, умирає смертю без смерті, бо вмерти не може. Її зусилля марні, вона перебуває під владною рукою. Тепер її душа входить у силу Справедливого. Зникають усі зовнішні спокуси, замовкає все, що її оточує, так, як вмираючий втрачає все, що є зовні, – уся її душа зосереджується під силою Справедливого Тричі Святого Бога. – Навік відкинена. – Це найбільший момент і тільки Бог може таким чином випробувати, бо Він один знає, що душа може це витримати».
Далі свята Фаустина продовжує: «Коли душу навиліт пройняв цей пекельний вогонь, {вона} впадає в розпач….».
А тепер про самі Пекло та Рай
Точніше про дорогу туди. Ось яке видіння про них отримала сестра Фаустина: «Одного дня я побачила дві дороги: одну широку, посипану піском і квітами, повну радості, і музики, і різних приємних речей. Люди ідуть цією дорогою, танцюючи і радіючи, – доходили до її кінця, не помічаючи, що це кінець. А на кінці цієї дороги була страшна прірва, тобто пекло. Ці душі зопалу падали у цю прірву – як ішли, так і падали. А було їх так багато, що не можна було полічити.
І бачила іншу дорогу, вірніше, стежку, бо була вузька і заслана терням і камінням, а люди, які йшли нею, – зі сльозами на очах, і різні хвороби були їм суджені. Деякі падали на те каміння, але відразу підводилися і йшли далі. А в кінці дороги був прекрасний сад, переповнений усіма видами щастя, і туди входили ці всі душі. І відразу забували про свої страждання» (153).
Я виділив те, що торкнулось мого серця сьогодні. Ви ж знайдіть у цих уривках свої слова.
І наостанок дуже важлива інформація – сестра Фаустина мала привілей від Бога побувати в безоднях самого Пекла:
«Сьогодні я була у безоднях пекла, туди завів мене Ангел. Це місце великої муки, яка страшно велика його площа. Види мук, які я бачила:
перша мука пекла – це втрата Бога;
друга – постійні докори сумління;
третя – [думка про те, що] вже ніколи цей стан не зміниться;
четверта мука – вогонь, який пройматиме душу, це вогонь чисто духовний, його запалив Божий гнів;
п’ята мука – це постійна темрява, страшний удушливий запах, і хоч темно, сатана і осуджені душі бачать одне одного і бачать усе зло – й інших, і своє;
шоста мука – це постійне товариство сатани;
сьома мука – це страшний розпач, ненависть до Бога, матірщина, прокляття, блюзнірства.
Це муки, які усі осуджені терплять разом, але це ще не кінець мук, є окремі муки для душ, – це муки відчуттів: чим кожна душа грішила, тим її дратують страшним і несказанним способом.
Є страшні льохи, безодні мук, де одна мука відрізняється від другої, я умерла б, бачачи ці страшні муки, якщо б мене не підтримувала Божа всемогутність.
Хай грішник знає: яким відчуттям грішить, таким його будуть дратувати протягом усієї вічності, пишу про це з Божого наказу, щоб жодна душа не відмовлялася тим, що пекла нема, або тим, що ніхто там не був і не знає, як там є».
Мені немає чого додати чи відняти.
«Пекло є»
Для чого, а точніше, для кого було це об’явлення? Для нас.
Апостолка Божого Милосердя говорить: «Я, Сестра Фаустина, з Божого наказу була в безоднях пекла, щоб говорити душам і свідчити, що пекло є. Про це зараз говорити не можу, маю наказ від Бога залишити згадку про це на письмі. Сатана палав до мене великою ненавистю, але з Божого наказу мусив слухатися мене. Те, що я написала, є лише слабою тінню того, що я бачила.
Одне я зауважила, що там найбільше тих душ, які не вірили, що пекло є. Коли я прийшла до себе, не могла позбутися переляку, як страшно там страждають душі, тому ще гарячіше молюся за навернення грішників, постійно взиваю для них Божого милосердя. О мій Ісусе, волію до кінця світу вмирати у найбільших муках, аніж мала б Тебе образити найменшим гріхом».
Амінь.
P.S. Фізична спека лише нагадує нам Пекло. Ви, мабуть, звернули увагу, що основним стражданням там будуть не фізичні муки, не вони викликатимуть «плач та скрегіт зубів». Навіть те, що описала сестра Фаустина, було «слабою тінню». Є можливість дізнатися, якою буде дійсність. Але чи варто?
*словом “секти” не хочу нікого образити, секта – це частина, частинка від чогось великого. Впродовж історії християнства завжди знаходився чоловік або група людей, яким здавалось, що вони найрозумніші, тому саме вони (або саме він чи вона) розуміють Біблію правильно. Інколи це були щирі люди, інколи – пройдисвіти, але результат був той самий – утворювалась ще одна секта, вчення якої тою чи іншою мірою було пошкодженим, а, отже, з’являлась єресь. З-поміж таких єресей було заперечення безсмертної душі людини та вічних мук. До речі, апостол Павло відносить єресі до вчинків плоті (впалої гріховної природи людини) і запевняє, що ті, хто їх сповідує, Царство Боже не успадкують.
Андрій Паломник
для сайту «Духовна велич Львова»
