Чому деякі християни не йдуть до Сповіді? Для цього може бути багато причин. Звісно, Таїнство Покаяння (або Сповідь) є невід’ємною частиною духовного життя православних і католиків, але рано чи пізно перед людиною може виникнути запитання: чи варто мені йти сповідатись?
Ми розглянемо 10 найбільш поширених причин, чому люди не йдуть до Сповіді:
- Я не відчуваю себе великим грішником
Тут варто зауважити, що справді в наш час людям намагаються навіяти думку, наче саме поняття гріха – це щось архаїчне. Тож для того, щоб визнати себе грішником, людині потрібно мати:
- Відвагу повірити в те, що вона є вільною, навіть у найскладніших життєвих ситуаціях. Той, хто сповідається, визнає, що грішив з власної волі.
- Вірити в існування Закону (Права), який Бог дав нам як заповіді. Хто сповідається, той визнає, що не завжди виконував заповіді щодо любові до Бога і ближнього.
Отже, варто пам’ятати, що кожна людина несе відповідальність за свої вчинки перед Богом, і що Творець дав людям заповіді, порушення яких руйнує стосунки з Ним та приносить у світ зло.
- Я повторюю ті самі гріхи, з яких сповідаюсь
Це справді може дуже знеохотити, бо в такому випадку здається, що Сповідь не має сенсу. Однак кожного разу, коли ми сповідаємось, то продовжуємо боротися: жаліємо за вчинений гріх, шкодуємо, що образили Господа Бога, піддали свою душу небезпеці та робимо постанову протистояти спокусам на майбутнє. Як наслідок, ми отримуємо відпущення своїх гріхів та необхідну благодать для нашого освячення.
Звичайно, навіть сповідаючись, ми можемо усвідомлювати, що, ймовірно, повторимо цей гріх знову, бо знаємо свої слабкості. Але це не причина не йти до Сповіді. Чому? Бо на Сповіді ми не робимо постанову, що більше ніколи не будемо сповідатися, тому що ніхто не може бути впевнений у тому, що більше ніколи не згрішить. Ми залишимося грішниками до самої смерті і будемо все ще потребувати прощення наших гріхів і проступків. У будь-якому разі блаженний Августин сказав: «Поки ти борешся — ти переможець», тому борись до останнього подиху життя, і найсильнішою зброєю у цій боротьбі є Сповідь.
- Я не знаю, що говорити на Сповіді
Для того, щоб підготуватись до Сповіді, потрібно зробити «іспит совісті» на основі Десяти Заповідей Божих і п’яти Заповідей церковних; зверни також увагу на Сім головних гріхів та Гріхи, які кличуть про помсту з Неба. Всі вони є в катехизмі, а також в багатьох молитовниках (а ще є ґуґл). Це важливо, бо якщо людина не знає, що є гріхом, то як буде в ньому каятись? Отже, помолись власними словами, попроси Святого Духа і свого Ангела-Хранителя (він все бачив) допомогти тобі перевірити своє сумління. Після цього читай кожну заповідь і роздумуй, чи ти її не порушив — якщо так, то з цього і потрібно сповідатись. Наприклад, ти не був у неділю на Службі Божій, а, отже, порушив Божу Заповідь про Святий день, який належить Богові — це гріх, про це треба сказати священнику. Є добрі книжечки, які можуть допомогти тобі в цьому, вони недорогі і невеликі, тому придбай і використовуй, особливо на початках, коли готуєшся до Сповіді. Ми грішимо думкою, словом, вчинком і недбальством — особисто і спільно з іншими. Тому ти обов’язково знайдеш, що сказати на Сповіді.
- Я не відчуваю потреби сповідатися
Нічого дивного – багато речей є в нашому житті, які ми не робимо або не хочемо робити, а вони є дуже потрібними. Мало хто отримує задоволення, коли йде на операцію. Тому ми не можемо будувати своє християнське на життя на тій основі, що робитимемо лише те, що нам хочеться. Інакше ми просто перестанемо жити християнським життям взагалі. Бо нам не завжди хочеться молитися, йти до церкви, допомогти ближньому… І хто би що не казав, Сповідь потрібна навіть нашій психіці. Нам потрібно комусь відкритися і отримати благодать внутрішнього звільнення від Бога через людину. І саме священник є такою людиною, тому що він має владу від Бога відпускати нам наші гріхи, молиться за нас і до того ж зберігає таємницю Сповіді.
- Сповідь принижує мене
Сповідь — це не покарання і не покута. Вона не принижує людину. Можливо, тобі допоможуть такі думки:
- Священник є також грішником і також повинен сповідатися;
- Смиренність і простота, з якою той, хто сповідається, визнає свої гріхи, зазвичай навпаки викликають у священника почуття подиву зрілості людини;
- Щирість визнання гріхів справляє на священника більше враження, ніж самі гріхи, тому повір, тобі буде важко чимось здивувати сповідника, він чув ще й не таке;
- Те, що ми говоримо Богові в присутності священника – це не просто список наших гріхів, але покірне визнання того, що ми є грішниками і хочемо вийти з того стану.
- Я сповідаюсь безпосередньо Богові, як протестанти
Не так все просто, як тобі здається. Чимало де в протестантських громадах існує сповідь, інколи ще й набагато в складніших умовах — віч на віч з одним чи більше служителями, та подекуди з більш серйозними наслідками, навіть такими, як виключення з громади; окреме питання — таємниця Сповіді. До того ж мало хто знає, що Мартин Лютер не лише не відкидав потребу в Сповіді, але й вбачав у ній незамінну допомогу в духовній боротьбі. Він так і писав в 1522 році, що «не замінив би її на жодні скарби світу».
Однак сама по собі сповідь ще не є Таїнством Покаяння, в якому людина отримує відпущення своїх гріхів. Лише апостолам та їхнім наступникам — єпископам і священникам – Бог надав владу звершувати це Таїнство в законний спосіб. Звичайно, людина не лише може, але й повинна просити в Бога прощення за кожен свій гріх безпосередньо, і Господь чує її, особливо, якщо у неї немає можливості посповідатися. Зрештою, про це ми просимо кожного разу, коли молимося «Отче наш». Але коли мова йде про смертні гріхи, то за першої можливості обов’язково йди до Сповіді.
Сповідь у теперішньому вигляді формувалася впродовж багатьох віків і є органічним та практичним способом здійснення Таїнства Покаяння — найбільш відповідним для нашого часу. Можливо інколи варто змінити сповідника, але не сам спосіб Сповіді. Тому різні модерністські ідеї про «повернення до джерел» в практиці Сповіді або до так званої «практики ранніх християн» – це те ж саме, що дорослу людину одягати в пелюшки, нехай навіть вони будуть її розміру — голим не будеш, але й щасливим теж.
- Сповідальниця мене пригнічує (відштовхує)
Можливо, тобі було би комфортніше сповідатися не швиденько в конфесіоналі, а поспілкуватися з духівником у кімнаті. Святий священник XIX ст. Жан Марі Віаней так і робив — кликав чоловіків сповідатися в захристію. З іншої сторони, багатьом людям дуже комфортно сповідатися саме в сповідальниці. Хай там що, місце сповіді не має бути причиною відмови від Таїнства Покаяння — «хто хоче – шукає можливості».
- Священники є досить зайнятими, щоб витрачати час на Сповідь
Служіння духовного зцілення і турботи про духовне життя людей є для священника дуже важливою частиною його діяльності. Хтось колись сказав, «що позбавлення грішників можливості чи доступності для Сповіді є позбавленням їхнього права на особисту зустріч з Ісусом, а те, що Ісус над усе хотів зустрічатися з грішниками, ми бачимо на кожній сторінці Євангелія. Він ніколи не здійснив жодного фізичного чи морального уздоровлення без особистого покладання рук на того, хто просив, або не запитуючи його про віру і про те, чого конкретно бажає».
- Я надаю перевагу спільним покаянним богослужінням (практикам)
Звичайно, покаянні богослужіння та практики мають гарні плоди. І це добре, коли людина разом з іншими кається, просить прощення за свої та чужі гріхи. Однак ані покаянні молитви, ані покаянні поклони чи набожества не заміняють собою індивідуальну Сповідь.
- Бог не вимагає від мене так багато, щоб мені прощати
Бог є нашим Небесним Батьком і зауважує кожен наш найменший рух в напрямку покаяння. І тому може здатись, що Сповідь – це якась зайва формальність у стосунках дитини з Батьком. Звісно, Богу не потрібні формальності і Його Милосердя подібне до океану. Однак Він постановив, що саме в Церкві людина може отримати прощення своїх гріхів. На одній монастирській стелі XII ст. написано:
«Церква нічого не може пробачити без Христа, водночас Христос не хоче нічого пробачити без Церкви… Будь обережним, щоб не відділяти Голову від тіла; не перешкоджай функціонувати цілому Христові; і як Христос ніде не є цілим поза Церквою, так і Церква не є цілісністю поза Христом».
Це є великою таємницею нерозірваної єдності Христа і Його Церкви в ділі спасіння всіх людей, і щасливі ті християни, які можуть переживати цей аспект своєї віри в Таїнстві поєднання. Тим самим вони проголошують, що Христос через Церкву завжди уділяє очищувальну силу Духа Святого. Діє Він також в серцях тих, хто став на коліна біля віконця сповідальниці або в покорі та скрусі серця нахилив свою голову під єпитрахиль сповідника.
