Біблійний коментар о. Романа Лаби на Стрітення Господнє

Мал 3, 1 – 4; Пс 24 (23); Євр 2, 14 – 18; Лк 2, 22 – 40

В Єрусалимській святині має місце важлива зустріч: зустріч двох стареньких людей з очікуваним Месією. Вдивляючись в Симеона і Анну, важко уявити, чого їм ще бракувало до спасіння? Однак, не зважаючи на усі їхні праведні вчинки, на усе їхнє праведне життя, все ж таки бракувало Спасителя. Зустріч з Ісусом надає сенс усьому їхньому життю. Тепер можуть спокійно йти до Отця. Це була справді неймовірна зустріч: одні навпроти одних стояли двоє стареньких людей і молоде подружжя, яке передавало їм в руки свого Сина.

І як сповнилися дні очищення їхнього, за законом Мойсея, вони привели його в Єрусалим поставити його перед Господом, 23 як то написано в Господньому законі: “Кожний хлопець, первородний, буде посвячений Господеві”,- 24 і принести жертву, як то написано в Господньому законі: “Пару горлиць або двоє голубенят.” 25 А був в Єрусалимі чоловік на ім’я Симеон; чоловік той, праведний та побожний, очікував утіхи Ізраїля, і Дух Святий був на ньому. 26 Йому було відкрито Святим Духом, що не бачитиме смерти перш, ніж побачить Христа Господа. 27 Він прийшов Духом у храм. І як батьки вносили дитя-Ісуса, щоб учинити над ним за законним звичаєм, 28 він узяв його на руки, благословив Бога й мовив: 29. “Нині, Владико, можеш відпустити слугу твого за твоїм словом у мирі, 30 бо мої очі бачили твоє спасіння, 31 що ти приготував перед усіма народами; 32 світло на просвіту поганам, і славу твого люду – Ізраїля.” 33 Батько його і мати дивувалися тому, що говорилося про нього. 34 Симеон же благословив їх і сказав до його матері Марії: “Ось цей поставлений для падіння й підняття багатьох в Ізраїлі; він буде знаком протиріччя, 35 та й тобі самій меч прошиє душу, щоб відкрились думки багатьох сердець.” 36 Була також і Анна, пророчиця, дочка Фануїла з покоління Асера; вона була вельми похила віком і жила сім років з чоловіком від дівування свого; 37 зоставшися вдовою аж до вісімдесят четвертого року, вона не відходила від храму, служачи (Богові) вночі і вдень постом та молитвою. 38 І надійшла вона тієї самої години й почала прославляти Бога та говорити про нього всім, що чекали визволення Єрусалиму. 39 І як вони виконали все згідно з законом Господнім, повернулися в Галилею, до Назарету, свого міста. 40 Хлоп’я ж; росло й міцніло, сповнюючись мудрістю, і Божа благодать була на ньому.

Того дня святиня була наповнена багатьма паломниками. Від Дану до Версавії сходилися коліна Ізраїля, щоб вшанувати Ім’я Господнє, принести жертву, викупити своїх первенців, очиститися і прославити Святого Ізраїля. Серед цього натовпу була Родина з Назарету, яка нічим не відрізнялася від інших, і самим звичайнісіньким способом стояла у черзі грішників, які мали свої зобов’язання перед Богом. Так відбувалося представлення Сина Божого. Жертва, яку принесли Йосиф і Марія – не була жертвою відкуплення первенця, лише жертвою очищення. Кожен Первородний мав бути принесений Господу, або викупленим. Тому в Ізраїлі існувало право викупу, про яке згадує Книга Вихід 13:

І промовив Господь до Мойсея, кажучи: 2 Посвяти мені всіх первенців; усе, що між синами Ізраїля вперше розкриває матірню утробу, в людини і в скотини, воно моє. 11 А як приведе тебе Господь у землю Ханаанську, як то клявся тобі й батькам твоїм, та й дасть її тобі, 12 відділиш усе, що вперше виходить із матірнього лона, Господеві; з усіх первістків твого скоту самці будуть Господеві. 13 Всяке осля-первісток викупиш ягням: коли ж не викупиш, скрутиш йому шию. Всякого людського первенця з-поміж синів твоїх маєш викупити. 14 І як спитає тебе син твій узавтра: Що воно таке? – скажеш йому: Могутньою рукою вивів нас Господь з Єгипту, з дому неволі. 15 А тому, що фараон уперся не відпустити нас, Господь побив усіх первенців у землі Єгипетській, від первенця людини до первістка скотини; тим і приношу в жертву Господеві всіх первістків самчиків, а всіх первенців із моїх синів викуповую.

Син Божий був принесений батьками у Єрусалимський Храм, щоб цілковито належати до Отця і до Його справ (Лк 2). Марія і Йосиф не присвоювали собі права над життям Ісуса. Тому в Латинській традиції Церкви дане свято носило назву Praesentatio Domini – Представлення Господнє. Своїм жестом Марія і Йосиф визнали, що Ісус належить Господу і Його життя в руках Отця Небесного, приймають Ісуса, як великий дар, але також повні свідомості, що лише в Божих руках Дар Божий є Даром. Яка прекрасна наука для багатьох батьків, щоб шукали Божої волі для своєї дитини, звершення Божих планів, а не власних амбіцій.
Марія і Йосиф були підпорядковані Божому Слову, яке було записане в Праві Мойсея – Торі: Кожний хлопець, первородний, буде посвячений Господеві… Коли батьки живуть, будучи слухняними Богу, то Божий план звершується також і в житті їхньої дитини. Згідно християнського передання, подібно вчинили батьки Богородиці Йоахим і Анна, по відношенню до своєї доньки. Присвячення дитини Богу, не обов’язково має означати покликання в монастир, або до духовного стану. Для батьків це перш за все вираз віри в те, що Бог є джерелом щастя для їхніх дітей, а не вони самі. А для дітей це перший крок для того, щоб батьків шанувати, а Бога – слухати. Як же важливо не переплутати першої і четвертої заповідей, а виконати і одну і другу.
Такою поставою Марії надихалися багато богоугодних батьків. Леонідас, батько Оригена, видатного богослова і коментатора Святого Писання, після народження свого сина, взяв і поцілував Його серце, кажучи: цілую храм Духа Святого. Блаженна Аллета, матір Святого Бернарда з Клерво, коли народився її син, перше, що вчинила, занесла його до храму і поклала на вівтар, кажучи: Це Твоя Дитина, чини з нею згідно свого вподобання. Такий жест матері був віддячений покликанням сина. Через десяток років св. Бернард вступив до абацтва в Сіто (Citeaux) і став святим своєї епохи. Можемо пригадати тут батьків св. Оскара (св. Ансґара), майбутнього місіонера і архієпископа Скандинавії. Розпізнаючи покликання свого сина, батьки послали його у віці 7 років до бенедиктинської школи в Корбеї, де зовсім юний хлопчик залишився служити Господу.

Повернімось до єрусалимського храму. Серед натовпу паломників виділяються двоє. Може слово «виділяються» не зовсім вдале, бо, здається, вони на паломників не робили жодного враження – двоє старих людей, які не могли заспокоїтися, поки не зустрінуть Спасителя. Хто буде звертати увагу на стареньких бабусь, які мовчки перебирають зернята Розарію, щось шепочи устами, або на стареньких дідусів, які достойно стоять на Літургії? Не часто такі особи потрапляють на сторінки навіть християнських часописів.
Ці двоє, Симеон і Анна були праведниками, і майже все своє життя проводили в служінні у Єрусалимському Храмі. Однак Євангеліє зазначає, що не зважаючи на такий спосіб життя, Симеон не мав спокою, поки не зустрів Месії. Тільки ця зустріч наповнила Його життя сенсом. Анна, яка була донькою Фануїла, ім’я якого перекладається обличчя Бога, сповнилась радістю тоді, коли узріла істинне обличчя Бога в малій дитині. Не залежно як багато релігійних практик, добрих вчинків, відносин, служіння, є в нашому послужному списку, лише особисті відносини з Богом, особиста зустріч з Ним наповнить наше серце миром. Навіть моральне життя, безліч добрих вчинків, не може замінити зустрічі.
Зустріч старця Симеона з Ісусом особливим чином зворушує. Адже страх перед смертю і неспокій, який відчуває людина в такий період свого життя, є, мабуть одним з важчих життєвий переживань. Як проходила зустріч з Немовлям, що Симеон був готовий після неї спокійно померти: Нині, Владико, можеш відпустити слугу твого за твоїм словом у мирі…

Смерть людини, в якісь мірі представляє її життя. Момент смерті – це як барометр життя, як лакмусовий папірець, адже тоді виходять на яв і справжні цінності і віра, одним словом усе стає на свої місця. Згадую зі зворушенням одні із останніх днів мого друга. Коли я прибув до шпиталю, де він лежав, то перше, про що попросив, пишучи на папері, була Сповідь і Святе Причастя.
На завершення цього розважання прагну подати коментар одного з давньохристиянських авторів – Оригена: Якщо торкаючись краю Ісусового плаща, жінка була зціленна від кровотечі, то що говорити про Симеона, який у свої обійми взяв Дитятко і радів, дивлячись на Нього, знаючи, що ніхто, окрім цього Дитяти, котре тримає в руках, не зможе визволити Його з в’язниці тіла з надією на вічне життя!