Бородянка, що розташована у бік білоруського кордону, лежала на головному шляху наступу російських військ на Київ. Вона зазнала масованих обстрілів, пише bbc.com.
Судячи з масштабів руйнувань, місто бомбардували цілеспрямовано.
Декілька свідків розповіли ВВС, що російські військові не давали місцевим розбирати завали житлових будівель, щоб знайти тих, хто міг вижити. Тим, хто намагався це зробити, погрожували зброєю.
Українська влада каже, що звірства російських солдатів у Бородянці, можливо, були навіть страшнішими, ніж у Бучі. Там, у Бучі, після відходу армії РФ на вулицях знайшли трупи розстріляних впритул людей зі зв’язаними за спиною руками. Там також знайшли братські могили, де лежали сотні тіл.
Зараз з’являються лише перші свідчення того, що пережили жителі Бородянки під час російської окупації. Тому робити висновки про масштаби того, що там відбувалося, поки що складно.
Переважно й тому, що рятувальникам ще потрібно розчистити завали розбомблених будівель. Мешканці Бородянки вважають, що під уламками лежать тіла їхніх сусідів. Але скільки їх там – невідомо.
Найбільше людей могло загинути, коли в Бородянці обвалилися кілька великих багатоквартирних будинків. Ці будівлі кремового кольору просто зрівняли з землею.
Тонни бетону й сталі впали на підвали. Мешканці Бородянки впевнені, що під завалами лежать десятки цивільних. Поліція вважає, що їх можуть бути сотні. Щоб дізнатись всю правду, необхідно дочекатись, поки крани та інша важка техніка розчистять завали.
Дмитру Сташевському, чоловіку середнього віку, пощастило залишитись живим. Я познайомився з ним, коли він прибирав у розгромленому й розграбованому приміщенні, яке у мирному житті здавав під аптеку.
Його родина виїхала з Бородянки 24 лютого, у день, коли почалося російське вторгнення в Україну. Дмитро залишився наглядати за будинком та аптекою. Російські війська перекидали через місто танки і військових, тому разом зі своїми сусідами він проводив більшу частину часу у підвалі під своїм будинком – як вдень, так і вночі.
1 березня він вирішив, що треба перебратися до якогось більш віддаленого від російських військових місця, тому вирушив до іншого сховища на околиці міста.
Коли наступного ранку він повернувся, будинок був у руїнах, а підвал, де він ховався з друзями та сусідами, був завалений уламками бетону й сталі.
“Я повернувся о 08:30 ранку, а квартира вже була зруйнована. За мене молилися мама, дружина і донька. До того, як все це сталося, я чув розмови, що російські танкові колони їздять містом і стріляють по всьому підряд. Спочатку я у це не вірив, а потім побачив, як вони обстрілюють будинки мирних мешканців”, – каже Дмитро.
Дружина Дмитра Світлана, яка повернулася у місто, намагалася розібрати завали у зруйнованій квартирі матері Дмитра у сусідньому будинку. Сама будівля вціліла. Вона розповіла мені, що російські військові не дозволяли рятувати тих, хто вижив.
“Це були наші сусіди, – каже вона. – Після обстрілів люди чули голоси з-під завалів, але російські солдати не дозволяли когось відкопувати. Погрожували почати стріляти, якщо спробують”.
“Під завалами лишилося багато людей”, – каже ще одна місцева на ім’я Марія. Вона намагається сортувати речі, які ще можуть стати в пригоді, і відносить сміття в контейнер за будинком.
“У мене душа болить. Я знала усіх цих людей. Ми знали, що вони там, з першого дня, але вони не давали нам їх витягнути”, – розповідає вона.
Марія та багато інших розповіли мені, що російські війська займалися мародерством. За її словами, росіяни “вкрали все, що блищало”.
“У мене навіть спідню білизну забрали. Все розтрощили, все випатрали… все зруйновано”, – каже Марія.
Багато місцевих виїхали з Бородянки ще 24 лютого, коли почалося вторгнення. Ті, що повернулися, наразі блукають руїнами свого міста, приголомшені й невтішні.
Світлана Гонтар, яка щойно повернулася до міста, розплакалася, побачивши, на що перетворився її будинок.
“Тут було так зелено. Було дуже гарно. Тут навчалися діти. У нас було три школи, технікум і музичне училище. Зараз у нас нічого не залишилося. Діти втратили своє дитинство, свої спогади, все”, – зі сльозами каже вона.
Біля українського православного храму місцевий священник отець Дмитро слідкує за роздачею хліба. Він каже, що бачив, як російські снайпери вбивали мирних жителів.
“Це було 2 березня біля АЗС. Ми їхали, а за нами ще дві цивільні машини. Їх просто розстріляли”, – каже Дмитро.
“Після того, як росіяни пішли, ми намагаємось надавати гуманітарну допомогу, це переважно постачання з Західної України. Але це має бути їжа, яка довго зберігається. Більшість людей досі не мають ні електрики, ні тепла”, – розповідає священник.
Найбільш масштабні руйнування у Бородянці могли стати результатом лише авіанальотів чи влучення балістичних ракет. Закони війни захищають цивільних, а їхнє вбивство є злочином, якщо вони не беруть участі у бойових діях.
Якщо не з’являться докази того, що багатоквартирні будинки були військовими об’єктами, їхня руйнація й загибель сотень людей, тіла яких, за даними поліції, досі лежать під завалами, можуть прирівняти до воєнного злочину.
Свідчень про дії російських військових в Україні, які можуть бути воєнними злочинами, стає дедалі більше. Одне з питань полягає в тому, на яке відшкодування можуть чекати постраждалі та їхні сім’ї.
Найкращим прикладом останнього часу був трибунал у Гаазі, перед яким постали винні у злочинах під час війни у колишній Югославії у 1990-х роках. Він діяв на основі рішення Ради безпеки ООН.
Але Росія є постійним членом Радбезу ООН з правом вето, тому цей шлях, найімовірніше, для України буде закритий.
Отець Дмитро не сумнівається у тому, як описати дії Росії в його країні.
“[Росіяни] зробили все можливе, щоб знищити Україну. Це не була війна між арміями – ця війна велася проти всієї України”, – каже він.
Джеремі Бовен
Джерело: bbc.com
