Війна змінила життя українців, багатьох заставила переоцінити свої цінності, погляди, спосіб життя. Вбивства, знущання та застосування російськими окупантами тортур проти мирних мешканців нашої країни породжують гнів, ненависть та розчарування, і навіть прагнення помсти.
Як допомагає церква зберегти духовне здоров’я українців в умовах війни, на чиїй стороні Бог, а також чому це трапилося саме з Україною – в інтерв’ю для NTA розповів отець Леонід Григоренко, який є монахом-редемптористом УГКЦ.
– 24 лютого 2022 року Путін розпочав повномасштабну війну проти України. Як це позначилося на діяльності церкви?
– УГКЦ завжди була переплетена з долею свого народу. Всі долі, не долі, смутки, радості – наша інституція завжди їх розділяла. З родин, які виховувалися в цій церкві, виходила провідна еліта України, як, до прикладу, Степан Бандера.
Під час Помаранчевої революції та Революції Гідності наша церква була присутня. Коли почалася війна з вулиці Грушевського і треба було супроводжувати наших поранених по госпіталях, то з ними були і сестри монахині, і священники. Тоді ще капеланства як такого не було. Пізніше почалися виїзди на схід, в зону АТО. Їздили по різних місцях, батальйонах, дивізіонах для того, щоб наші воїни не були самі. Також відвідували і людей, які там проживають, госпіталі, де були наші поранені. І це триває аж до сьогодні.
Зараз для нас війна – це не було чимось новим, неочікуваним, незнаним. Ми до цього були завжди готові як церква. Широкомасштабного наступу очікували всі тверезодумаючі, свідомі патріоти України, християни. Бо дуже багато було симптомів, ознак зовнішніх того, що рано чи пізно ворог нападе.
Ми до цього духовно, морально, психологічно і професійно готувалися. І ми бачимо тепер цей високий рівень готовності, на який не сподівався ворог, бо розраховував за три-чотири дні забрати Київ, думаючи, що стан наш такий, як був колись за часів між Помаранчевою революцією і Революцією Гідності.
Наша церква широкомасштабно влилася в цю широкомасштабну потребу. Що найголовніше – наші ієрархи не залишили місць, де ворог завдавав ракетних ударів. Це наші єпископи – Блаженніший Святослав (Шевчук). Владика Степан Меньок – екзарх, який у Запоріжжі до сьогодні є. Це наш владика Василь Тучапець, який у Харкові. Ракети літали поруч з його помешканням, а він усміхнений давав інтерв’ю, щоб підбадьорити людей. Це наш владика Михайло Бубній – екзарх Одеський. Чи отець Макар, який тепер відповідає за Крим. І завдяки тому, що пастирі не залишали ці місця, люди не тікали. Як у Євангелії: «Добрий пастир, який життя віддає за своїх овець».
Мені дуже приємно, що Апостольський Нунцій в Україні архієпископ Вісвальдас Кульбокас сказав в одному інтерв’ю, що для нього великою благодаттю Божою бути якраз тепер там, де він є. Тобто всі єпископи відвідували гарячі місця. Наш Архієпископ Святослав відвідував Бучу. Він зайшов фактично на заміновану територію молитися першим. І його попередили, йому сказали: «Блаженніший, тепер ні кроку вправо, нікуди, стійте так, як ви є». Після того пішло відродження.
У нашій Стрийській єпархій владика Тарас Сеньків, який є єпископом, та його помічник владика Богдан Манишин дуже дбають за те, щоби командири різних батальйонів, які їдуть на схід мали капеланський супровід. Воїни просять духовної підтримки. Не може бути теоретичного Євангелія, не може бути теоретичного християнства.
– Як допомагаєте воїнам, які повернулися із зони бойових дій?
– У мене були різні формати допомоги: перший – звичайно, це участь та духовний супровід наших активістів на Майдані. Наступний – виїзди безпосередньо в АТО, близько до зон бойових дій, основне – по батальйонах, в шпиталі, госпіталі, терапії, хірургії, щоби опікуватися нашими воїнами. Але пізніше виявилося, що треба і тут допомогти.
Деякі українські захисники після повернення мали дуже сильні кризові стани. Вони мали розчарування. Коли українські захисники-Герої поверталися звідти сюди, додому, то відчували брак підтримки зі сторони людей, які тут жили, які спостерігали за їхніми діями десь там далеко на сході, як за якимось кінофільмом, думаючи, що тут такого ніколи не буде.
Тобто наші воїни не мали багато всебічної підтримки суспільства, через що було дуже багато самогубств серед наших воїнів, зокрема, на Волині. Ми думали тоді, що робити, як їм допомогти, щоб вони не почували себе самотніми. Організували різні арттерапії. Наприклад, в Луцьку малювали ікони на склі. Потім воїни мали розмову з священниками. Також паломництва до Меджугор’є – місто в Боснії, де 40 років тому, через маленьких дітей, Богородиця передала своє перше послання людству. Ми робили багато паломництв з нашими воїнами з усіх областей України. Я собі пригадую десь дві сотні таких хлопців, з якими доводилося працювати з різним їхнім станом духовно-психологічним.
– Чи потребували в умовах війни духовної підтримки батьки, матері, сестри українських Героїв-захисників?
– Насправді найбільше потребують допомоги, як виявилося, батьки воїнів, які віддали за нас своє життя, і батьки і матері воїнів, які є поранені, з інвалідністю.
Ми мали хлопців без половини щелепи, як наш пан Едуард Мальований, позивний «Краб». І відомий тепер мій приятель. Це наша світлої пам’яті Таня Цвіла, яка зупиняла на танку ешалон у Києві та загинула. Хочуть вулицю назвати на честь її імені. Це моя духовна дитина. Так само Ігорко Блінов, який нічого мені не сказав, і ще раз пішов на війну, і …нещодавно загинув. Він кіборг з Донецького аеропорту. Знайшов дівчину, одружився, вона йому народила дитину. Він спеціально мені не сказав, що їде, бо знав, що я йому категорично заборонив. Бо після повернення з Донецького аеропорту, йому більше не можна було йти, йому треба було тут бути, але душа його рвалася.
У нас тут на Жидачівщині є відомий воїн-Герой Тарас Матвіїв. Його батьки – мої великі друзі. Я став членом їхньої сім’ї уже як два роки, це постійне взаємне спілкування, постійні взаємні заходи. Має бути книга з його думками, уже є макет. Також є інші Герої, з якими ми, на жаль, не були особисто знайомі…
Об’єднані в молитві за Героїв-воїнів і за Україну
Наразі ми робимо такий захід, паломнцтво до Меджугор’є, для матерів, батьків, дружин, сестер, дітей, воїнів цілої України. Він почався ввечері 21 червня. Мають бути матері, батьки і сестри воїнів з Волині, а також з Маріуполя.
Скульптура Діви Марії на місці її явлення
До прикладу, участь в заході візьмуть дві сестри: одній 21 рік, іншій 13 років. Мама їхня в полоні російському. А тата розстріляли. Хату знесло в Маріуполі. Вони тепер живуть в Івано-Франківську у своїх родичів.
Має бути спільна Літургія, діти також готують музично-пісенний номер та майстер-класи по розмальовуванні уже виготовленого печива.
Церква загалом набагато ширше працює – вони мають центри при храмах, центри гуманітарної допомоги, вони дістають різні речі необхідні для людей. І, не зважаючи до якої конфесійної приналежності відноситься ця людина, вона йде і просить, і звертається, і їх обслуговують.
Таким людям потрібна увагу, потрібна максимальна увагу. Бо не тільки воїни, але – я чув з точних джерел – що і матері, маючи по троє дітей, десь мали суїцидальні нахили, і якось трагічно навіть закінчували своє життя.
– Як допомагаєте тимчасово переселеним людям?
– Церква відкликається й на людей тимчасово переселених, які приїжджають та пробують адаптуватися у нашому середовищі. Ми бачили різницю в ментальності, у вихованні, у національному наставлені, духовному, християнському рівні життя, і тому з розуміння до них ставимося. В Івано-Франківську ми мамо велику спільноту тимчасово переселених.
Наші священики є капеланами, які не покидають батальйони. Є також священики, які, будучу душпастерями в Європі, передають вантажі гуманітарної допомоги, і вже звідси ми розвозимо їх у гарячі точки, такі як, до прикладу, Чернігів. Отець Юрій Сас залишає нашу спільноту та їде до людей з більшою потребою. Треба нам бути там, де найважче, серед тих, кому найважче.
– Цілеспрямоване руйнування російськими окупантами міст та сіл, навмисне вбивство мирних людей, серед яких, на жаль, діти, грабування будинків та знущання над жінками, дітьми та старшими людьми… Як людям опанувати гнів в умовах війни та зберегти духовне здоров’я?
– Блаженніший Святослав в одному з інтерв’ю сказав, що це є питання ран, великих ран. Ми цього не пережили, що вони. Нас це безпосередньо не торкнулося. А наш посередній досвід супроводу тих людей духовно-психологічно, навіть якщо він нам дає певні елементи жертви в нашому часі, здоров’ї, самопочутті, то це не можна ніколи порівняти з тим величезним гетсиманським садом, душевними агоніями, які Ісус терпить в тих душах.
Завжди треба пам’ятати, що там у них терпить Ісус, він перший на себе бере цю всю страшну демонічну сатанічну дію, про яку можна говорити.
Дуже вдячний владику Вісвалдасу Кулбокасу, який казав, що для нього велика благодать бути і навіть вмерти за Україну, хоч він є литовець. Він сказав, що дуже хоче Папу привезти сюди, щоб він торкнувся Бучі, і тоді не буде слів взагалі. Це дуже тяжко про це говорити. Хтось може сказати, що це Бог винуватий, що це Бог залишив напризволяще.
– Дуже часто запитують – на чиїй стороні Бог?
– Це питання також ставили діти, коли Сирію бомбили. І вони написали тоді хресну дорогу. І Папа проводив її у Колізеї. І там було: «Боже, де Ти був тоді, як ті бомби падали на наших дітей?». І відповідь на це питання було також в цій стації, сформульоване від імені Бога: «Я був в тих дітях, на яких падали ці бомби».
Треба знати природу Бога, хто такий Бог. Може, ми по-іншому собі Його уявляємо, і тому ми розчаровуємося в такому Бозі, якого самі собі уявили по-своєму. А насправді Бог – в тій покривдженій, зґвалтованій дитині так жахливо, по-святотацьки. Це і є той розп’ятий Ісус в цих дітях, це з Ним це зроблено.
Діва Марія не є на троні в короні, на хмарі, чи десь на якійсь планеті, і не спостерігає звідти за дітьми, які тут страждають. Але Вона перша на себе бере ті кулі, бере ті міномети. Якби можна було зобразити її в новітній формі ікон, вони би були дуже цікаві.
Наші деякі воїни у Луцьку під час арттерапії малювали на склі ікони – Матінку Божу зобразили з парашутом над Дебальцівським котлом. Я їх запитав: «Чому ви так напалювали?». А вони мені кажуть: «Ви не уявляєте, в якому ми були пеклі, там ніяких шансів взагалі не було, що вийдемо живими. Але ми дуже кликали Богородицю, і, мабуть, тому ми їй допомогли нас захистити».
Розумієте, Бог не може нас насильно спасати. Як каже святий Августин: «Сотворив я тебе без тебе, але тебе без тебе я не спасу». Мусить людина допомогти Богові її врятувати. То ніби людина сама побігла на розтяжку на мінне поле і каже: «Боже, давай Ти мене тепер лови, щоби я не підірвався».
– Чому це трапилося саме з Україною?
– Не можна казати от так однобічно, що Україна аж така грішна, що вона собі заслужила. Але не можна недооцінювати також наших недопрацювань, які в нас були і є, на жаль, щодо нашої самоорганізованості, щодо нашого такого збільшення та зміцнення почуття власної гідності і честі, і зменшення комплексу меншовартості.
Тарас Матвіїв, воїн-Герой, вірний син України дуже вболівав за всім, що діялося навколо нього. Він вболівав, що буде з діточками. Він їм робив удеч-фести. Хотів зробити великий центр дозвілля. Дбав за патріотично-військові вишколи, які допомагали йому проводити щороку його побратими. Якісь бандити крали ліс, запакували уже у вагони, але Тарас з друзями змогли їх не пустити на один день. Однак на другий день їх кликав прокурор, в якого на столі стоїть гарна іконка Матері Божої, і за це сварив.
Тарас Матвіїв вболівав, яка народжуваність, яка смертність, а також чи не поширюється алкоголізм та наркоманія. Він спільно з однодумцями робив також елементарні речі – прибирали сміття. Він займався переведенням Жидачівщини, одного з депресивних районів Львівської області, в стан світлий, Божий. Вони як бджілки трудилися день і ніч над тим, тому Тарас залишив багато нічників, а не щоденників. Людина, яка тим всім горіла, оббивала ті кабінети, пробувала щось донести. Я завжди кажу, що якби Тарас не став мучеником від явного ворога сепаратистів, терористів з російської сторони, то він би став мучеником від тих, які працюють наперекір розвиткові України, бо він не давав їм спокійно жити. Може це від батька передалося, який займався явно не за гроші з боротьбою з організованою злочинністю і виховав сина такого мужнього воїна, справжнього чоловіка. Світоглядна позиція Тараса – вміння жити з Богом, любов до кожного українця, до кожної українки.
Він дуже просив не залишати землю України, не залишати села та міста України, не виїжджати. Бо тут проглядалося, як казав професор Микола Чубатий, така одна з патологій наших предків та нас – брак реакції на публічне зло. Гарне формулювання: «Моя хата з краю, ворога стрічаю». Тому, в такий час всі мають бути на місці, всі мають всім серцем молитися до Бога, допомагати одні одним, та надихати один одного на любов до України. Святий Іван Павло II, один з улюблених лідерів Тараса Матвієва, казав до молоді: «Свої таланти, свої обдарування, які Бог вам дав, вкладайте в країну в себе на землі. Не переходьте з рабства комунізму і атеїзму до рабства споживацтва». Нам дуже шкодить споживацький світогляд і егоїзм.
Ви питаєте, хто винний у війні, тут дві сторони винуваті. Вічний ворог Москва, агресор Росія століттями намагаються окупувати, знищити нашу землю. Але ми зі своєї сторони винні в тому, що, маючи такі великі уроки історії, яка, на жаль, повторюється, ми дуже часто можемо робити такі форми розслаблення, які не можна в ніякому разі робити.
У нас має бути в душі дуже жива чуйність на поняття безпеки і небезпеки. Треба просити Духа святого, щоб він нам оживив таку чуйність, щоб я знав, відчувала моя душа та серце. А для того треба жити покаянням, сповідями, мати чисте серце. Тільки чисте серце може бути наповнене любов’ю. Тільки Бог може відкривати.
– Що каже церква про зростання ненависті, про прагнення людей помститися за військові злочини окупантів. Чи є гріхом вбивати російських загарбників, захищаючи себе, свій народ?
– Ми працюємо також з воїнами, які брали участь не тільки у бойових діях відкритих, але і у рукопашних боях. Це є дуже велика біль душі того солдата, тих воїнів.
Ненависть, в значенні гніву з помстою, не може бути присутня. Ненависть, як почуття відвернення від зла – це нормально.
Прагнення відімстити, проклясти, знищити також не має нас супроводжувати. Казав Роман Шухевич, що «нас веде напереді любов до України, а заді уже інші певні справедливі вимоги, які ми не можемо не виконувати, мусимо захищатися». Це нормально, хоч і здається не по-християнськи. Але ми на справедливій стороні, ми на стороні правди, а значить ми на стороні Бога.
Ніхто з нас не може сказати, що він не стріляв, що він не причетний до вбивства своїх ворогів. Є таке в Євангеліє: «Любіть ворогів своїх». Якщо я не був тим пілотом над Києвом, то все одно я всім серцем за нього молився.
Чи у мене було злорадіння, що там падали ворожі літаки? Не було, я тим не тішився! Але мені на серці ставало легше, коли я знав, що ті літаки не полетять на наші садочки, на наші пологові будинки.
І казав наш Блаженніший Святослав: «У руках наших воїнів Бог поклав життя». Чому воно так – це велика таємниця Божа. Скільки ж Бог дає їм любові та благодаті своєї, ласки, щоби їхня психіка витримала такі неймовірні навантаження…
– Чи справді для важких часів та складних ситуацій існують спеціальні молитви. Які молитви мають бути у час війни?
– Літургія – є найбільшою молитвою. Літургію ми служили і в палатках, і в казармах, і навіть на Донеччині – перепрошую, у колишніх корівниках, свинарниках, бо їх перетворили на тимчасові місця перебування. Звичайно, що були різні молитвеники сформовані, з різними молитвами.
Але питання не в тому, яка молитва, а у тому – як молитися. І на це відповідає папа Бенедикт XVI: «Бог найбільше приймає молитву в тайні душі». Тобто, коли ти в таємниці свого серця, з свого серця, те, що у тебе назбиралося, вилив у Боже Серце. Це важливо. Бог не любить молитви на показ, пустослівної молитви, Він не слухає. Якщо Бог буде провадити нашим життям, і ми не будемо Йому заважати, наші руки будуть Його руками, наші ноги – Його ногами, серце – Серцем, очі – Очима, мова – мовою Його любові і милосердя, тоді повірте – не буде війн, не буде ворожнечі, не буде насилля людини над людиною, а буде повага, пошана, любов.
Ця війна нас кличе до навернення, до особистого переоцінення свого життя, до нашої духовної мобілізації, ми маємо ставати не зацикленими на собі, а відкритими для всіх. Усі мають право нас в будь-яку секунду покликати, і ми маємо служити, як Ісус служить постійно. Він через нас хоче служити, без нас він не хоче обійтися. Якщо Він довіряє нам щось – відродження України, відбудову України, – то якщо ти цього не зробиш, Він теж цього не зробить, бо Він від тебе узалежнює цю історію. Якщо щось в історії є не так, тут Бог не є винуватий, тут є просто людина, яка не так потрактувала його довір’я, тобто – не цей вибір робить, не так попровадила той процес, який вона попровадила.
Тому треба молитися, щоб ми ставали щоразу правдивішими людьми, правдивішими християнами, правдивішими українцями.
Лілія Чміль
