Перша книга Царів розпочинає своє оповідання за досить дивних обставин, які відкривають її перший розділ. Цар Давид постарівся, зійшов до похилих днів, але все ще не встановив спадкоємця свого перстолу. На цьому фоні на сцену виходить Адонія, четвериий син Давида та Хаггіти, брат Авесалома, котрий “запишавшися, почав говорити: «Я буду царювати!» Завів він собі колісниці, коні і п’ятдесят чоловік, що бігли поперед ним. Батько ж його поки жив, ніколи не картав його, запитувавши: «Навіщо ти так чиниш?»” (1 Цар 1, 5-6). Вжите в цьому тексті єврейське слово ацаб перекладено як картати, також може означати засмучувати, завдавати болю, обмежувати. Зважаючи на ці значення, на думку спадає образ батька, котрий ніколи не засмучував свого сина, ніколи не ставив йому меж, боявся завдати йому болю. Невже це не дивна поведінка для батька? Адже і про Бога, від Котрого походить усяке батьківство, читаємо в Писанні: “Кого Бог любить, того й картає, як батько улюбленого сина” (Прип 3, 12), а також: “Мій сину, не легковаж Господнім каранням і не падай духом, коли він тебе картає, бо кого Господь любить, того карає, і б’є кожного сина, якого приймає” (Євр 12, 5-6). Боже картання є проявом Його батьківської любові, тому що Йому залежить на тому, кого Він любить. Залежить не тільки на тому, що з ним або з нею буде в цьому житті, а особливо – у вічності.
Однак Давид не картав. У атмосфері цього незрозумілого мовчання зі сторони царя події розвивалися досить швидко. Адонія входить у змову з Йоавом, начальником царського війська, та священиком Евіятаром. Одного разу закликав своїх братів та мужів юдейських і влаштував для них бенкет, нарізавши овець, волів і годованих телят. Якби не відвага та мудрість пророка Натана – того, що свого часу скартав Давида за його гріх, – та материнська ревність Ветсавії, матері Соломона, все могло би закінчитися досить непередбачувано. Не знаю, можливо ми б мали іншу історію в Біблії…
Однак сьогодні хочу роздумувати не про відвагу Натана чи материнське втручання Ветсавії, подібної до Ревеки або Естер у своїх діях на обставини часу, а про мовчання царя. Чому Давид, як каже Писання, ніколи не картав свого сина, поки жив? Чому не міг сказати йому “ні”? Чому боявся завдати йому болю? І якби ж це був єдиний випадок за його життя, то все можна було б списати на його похилі літа, погане самопочуття та несвідомість того, що відбувалося в країні. Спробуймо зібрати дещо ширшу мозаїку із відносин Давида та його синів, звертаючись до подій ІІ книги Самуїла.
Так, наприклад, у 13-му розділі читаємо про досить негожий вчинок первородного сина Давида, Амнона, по відношенню до його сестри за батьком, Тамар: “По тому ж сталось таке. Була в Авесалома, сина Давида, сестра вродлива, на ім’я Тамар, і закохався в неї Амнон, син Давида. І мучивсь Амнон, що аж занедужав через свою сестру Тамар, бо вона була дівицею, й Амнонові здавалось неможливим зробити їй будь-що” (ІІ Сам 13, 1-2). Юнак закохався у свою сестру та забажав нею заволодіти. При нагоді згадаємо лише про те, що входити до своєї сестри, рідної чи зведеної, було гріхом в Ізраїлі та огидою в очах Бога (Лев 18). Чи Амнон про це не знав? Однак острах Божий його не зупинив. За намовою свого друга юнак маніпулює батьком, вдаючи хворого, так, що Давид власноруч відправляє Тамар до дому свого сина. Використавши ситуацію, Амнон збезчестив свою сестру, а потім зненавидів її та вигнав. Здається, бачимо тут дорослого чоловіка, що, наче мале дитя, не може поставити собі межі: репетує всією своєю поведінкою, доки не отримає свого, а, здобувши те, чого прагнув, не здатне взяти відповідальності за свій учинок. Чому він так чинить? Можливо, тому що батько і його ніколи за життя не картав, ніколи не обмежував. Не досвідчивши межі батьківського слова, Амнон не навчився, що значить межа слова Бога. Взагалі не навчився жодних меж. Що ж на це батько цього отого дитяти? “Коли дізнався цар Давид про всю ту справу, то закипів гнівом, але він не докорив своєму синові Амнонові, якого він любив, бо то був його перворідень” (ІІ Сам 13, 21).
Цього разу не можемо сказати, що Давид не відав, що відбулося. Його пережиття вчинку Амнона було досить свідомим, так що він аж скипів гнівом, але… не докорив. Тому що любив свого сина. І ця його любов виражалася в тому, що він змовчав… Побачивши реакцію батька на вчинок Амнона, Авесалом вирішив помститися братові за свою сестру. Затаївши образу, він чекав два роки. А після того, також зманіпулювавши батьком, влаштував бенкет, щоб убити Амнона (ІІ Сам 13, 23-33). Здається, що мовчання Давида на вчинок сина, позначилося не лише на Амнонові, котрий залишився безкарним, розбещеним малим дитям, але й на його другому синові, Авесаломові, що два роки виношував план помсти й довершив її. Мовчання батька призвело до того, що брат вбиває свого брата. Про те ж, що сталося з Тамар, можемо лише здогадуватися. А якби Давид все ж таки скартав Амнона?…
Наступні два розділи ІІ книги Самуїла розповідають про долю Авесалома. Після вбиства брата той змушений тікати та переховуватись від власного батька. Дочекавшись же, як втихне його гнів, Авесалом повертається й не тільки до свого дому в Єрусалимі, але й перед обличчя царя. І знову Писання нічого не говорить про те, чи розмовляв Давид з Авесаломом про те, що сталося, чи докорив йому за його вчинок – за вбивство. Події, що слідують у книзі далі дають привід думати, що жодної розмови все ж таки не відбулося. Вже у 15-му розділі читаємо про те, що Авесалом повстає проти царя Давида: “Після того справив собі Авесалом колісницю та коней, і п’ятдесять чоловік мали бігти перед ним. … Тим часом порозсилав Авесалом таємних посланців по всіх колінах ізраїльських оповістити: “Як почуєте звук сурми, то кличте: Авесалом став царем у Хевроні!”… Прийшов посланець до Давида і сказав йому: “Серце ізраїльтян за Авесалома!” І каже Давид усім своїм слугам, що були з ним у Єрусалимі: “Готуйтесь, і тікаймо, бо не буде нам рятунку від Авесалома…” (ІІ Сам 15, 1.10.13-14). Все це відбувається за життя рідного батька. І змушений був цар Ізраїля тікати від власного сина, терпіти зневагу від своїх ворогів та переховуватись зі своїми дітьми, шукати спільників у власному палаці, аби уникнути смерти. А згодом навіть вислати війська, аби воювати проти власного сина.
І навіть після цього цар просив своїх хоробрих вважати на юнака Авесалом: “Поводьтеся заради мене обережно з молодим чоловіком, з Авесаломом!” (ІІ Сам 18, 5). На цьому місці автор тексту вживає слово наар, що можна перекласти як хлопчина, юнак, молодий чоловік, слуга, раб. І знову перед читачем постає … дитя, котрому цього разу заманулося посунути батька і побути царем. Це дитя також не знає меж, бо відкидає авторитет власного батька. Якщо згадати історію Давида та Саула, то на думку спадає не один випадок, коли Давид, отримавши помазання від Самуїла, так і не посмів підняти своєї руки на царя, маючи при цьому відповідну нагоду. Він не дозволив собі замахнутися на Божого помазаника, хоча на той час усім довкола було відомо, що Дух Господній відійшов від Саула і Господь його відкинув. До кінця днів Саула Давид мав до нього пошану як до того, кого помазав Бог. Чому ж цієї пошани не було в дітей Давида?
Через відсутність такої пошани царське військо було змушене воювати проти царського сина. Коли ж Давидові воїни виграли битву та вигубили тих, хто повстав проти нього, Давид лементував так, щоб хоробрі Ізраїля соромилися того, що виконали свій обовʼязок і врятували життя свого пана (ІІ Сам 19). Давид оплакував сина. Це було безмірно велике горе, бо вже за своїх днів батько змушений був поховати двох дітей, і не тому, що в битві з ворогами вони відважно полягли, а тому що ворогували між собою. А що ж батько?… Батько мовчав.
І ось після всіх цих подій розпочинається І книга Царів саме з того моменту, як Адонія, буквально повторює поведінку свого брата Авесалома. Чи вчинок Адонії не вказує на те, щоб він був майже впевнений, що залишиться безкарним? Він уже бачив щось подібне в історії своєї родини, пережив таку ж ситуацію. Але тоді Давид був ще при силах, йому було за що воювати. І на той час Йоав, сину Церуї, був з Давидом, мудрий та відважний полководець, начальник усього війська царя. А за днів виступу Адонії цар став настільки слабким, що не здатен уже був і зігрітися. Своїм лементуванням по Авесалому він знецінив вірність та відвагу Йоава, тому не міг більше розраховувати на підтримку з його боку. Цар залишися сам і слабкий. І можливо історія пішла би зовсім іншим шляхом, якби не Божа обітниця та Боже втручання.
Споглядаючи історію царя Давида з цієї точки зору, а саме його відносин із дітьми, в моєму серці постає запитання: чому так сталося? Чому цар, котрий від юності вигравав великі битви, перемагав багатьох сильних та мудрих, був пастирем для усього народу, згромадивши разом Ізраїля та Юду, не міг поставити межі своїм синам? Не знаю, чи не буде тут відповіддю сама історія юнака Давида та його батька Єссея? Про це небагато сказано, але один випадок, гадаю, все ж таки був досить показним. А саме день, коли в дім Єссея прийшов пророк Самуїл:
“Господь сказав до Самуїла: «Докіль ти будеш вболівати над Саулом, що я його відкинув, щоб він не царював над Ізраїлем? Налий ріг твій олією та йди в дорогу. Я пошлю тебе до Єссея, вифлеємця, бо я наглянув собі царя між його синами.» Самуїл сказав: «Як мені туди йти? Таж як Саул про це почує, вб’є мене!» Господь же мовив: «Візьмеш телицю з собою й скажеш: Я прийшов принести жертву Господеві. Закличеш Єссея до жертви, й я вкажу тобі, що ти маєш робити: помажеш мені того, що я тобі вкажу.» І вчинив Самуїл, що Господь велів. … І він очистив Єссея і його синів та й закликав їх до жертви. Коли ж прийшли, й він побачив Еліява, подумав сам у собі: це певне перед Господом його помазаник! Але Господь сказав до Самуїла: «Не вважай на його вид та на його високий стан, я його відкинув. Господь бо не дивиться так, як чоловік: чоловік дивиться на лице, Господь же дивиться на серце.» Тоді Єссей прикликав Авінадава й привів його перед Самуїла, та цей сказав: «І цього не вибрав Господь.» Потім Єссей привів Шамму, та він сказав: «І цього не вибрав Господь.» Отак Єссей привів сім своїх синів до Самуїла, та Самуїл сказав до Єссея: «І цих Господь не вибрав.» Тоді Самуїл спитав Єссея: «Чи це всі твої хлопці?» Той відповів: «Є ще найменший, та він пасе вівці.» І велів Самуїл Єссеєві: «Пошли за ним, бо ми не сядемо, поки не прийде сюди.» Послав він за ним, і привели його. Був же він русявий, гарноокий, уродливий з виду. І повелів Господь: «Устань, помаж, це він.» Узяв Самуїл ріг з олією й помазав його посеред його братів. І дух Господній зійшов на Давида з того дня й на майбутнє” (І Сам 16, 1-13).
Коли Самуїл прийшов у Вифлеєм скласти жертву Господу разом із домом Єссея, то батько покликав на свято всіх своїх синів, окрім … Давида. Можливо на його думку той був ще недостойний, незрілий, замалий, дитина. Можливо, ще й 13 років не мав, бо саме в цьому віці хлопці в Ізраїлі проходили обряд Бар Міцва (Син Заповіді), вперше в житті публічно читали Тору й від того часу вважалися мужами. Єссей обминув свого сина, тому Давид хотів це несвідомо надолужити у своїх синах, дозволяючи їм усе, чого лише бажали, мовчазно приймаючи будь-які їхні рішення та дії, несвідомо залишаючи їх на рівні дитини. Надолужуюче батьківство Давида, що мало запевнити синам усе те, чого він не отримав від свого батька та братів, а навіть більше – затерти межі того, що дійсно на благо дитині, а що ні.
У контексті всієї історії життя Давида у мене виникає ще одне запитаня: чому жодного разу не згадується, що Давид розмовляв з Богом про своїх синів чи запитував Бога, як йому з ними чинити? Адже ситуації, в яких вони опинялися, здається, були досить складними. Нерідко йшла мова про життя та смерть. Чому Давид ніколи не представляв ситуації з його дітьми Богові? Адже вся його історія сходження на трон, ведення воєн, прийняття різних рішень у будь-яких інших ситаціях завжди спроводжувалася тим, що Давив питав Господа, як і що має робити (І Сам 22, 10; 23, 1-13; 30, 8; ІІ Сам 2, 1; 5, 19-23), а Господь йому відповідав і був з ним у всіх його ділах та рішеннях. Чи може на цю ситуацію пролити світло інша подія з життя Давида, описана у ІІ книзі Самуїла 12-му розділі. Господь посилає до царя все того ж пророка Натана, аби докорити йому за його гріх. Бог картає Давида, як улюбленого сина, дає йому можливість покаятися та спокутувати свій гріх. Цей урок Давид, здається, не засвоїв, бо не так чинив зі своїми синами.
Отже, Натан приходить до Давида та розповідає йому притчу (ІІ Сам 12, 1-4), завершення якої викликає у царя надзвичайно сильне обурення: “Тоді Давид скипів великим гнівом на того чоловіка й скрикнув до Натана: “Як жив Господь! Чоловік, що зробив те заслужив смерть. А за овечку поверне вчетверо за те, що вчинив таке й не мав співчуття. Тоді Натан промовив до Давида: “Ти – той чоловік! … І сказав Давид до Натана. “Згрішив я проти Господа!” А Натан відповів Давидові: “Та Господь прощає тобі гріх твій: ти не вмреш. Тільки ж за те, що ти таким учинком тяжко образив Господа, дитина, що в тебе народилась, напевно вмре.” І Натан пішов додому. Господь же вразив дитину, що вродила Давидові жінка Урії, і вона тяжко захворіла. Давид благав Бога заради хлопця, постив, ходив у волосяниці, вночі ж лежав на долівці. Старші в палаці робили все, щоб підняти його з землі, та він не хотів і не їв нічого з ними. Сьомого дня дитина вмерла, але слуги Давида боялися йому сказати, що дитина вмерла, бо думали: “Коли, була жива дитина, ми вмовляли його, та він не слухав; як же тепер йому сказати, що дитина вмерла? Як уболіватиме він від цього?” Але Давид помітив, що слуги перешіптуються між собою, зрозумів, що дитина вмерла, й спитав слуг: “Чи дитина вмерла?” Вони відповіли: “Вмерла.” Встав тоді Давид із землі, помився, намастився, перемінив на собі одіж, пішов до Господнього дому та й поклонився. Потім прийшов додому й велів дати собі страву, і їв. Та його слуги спитали його: “Що має означати твоя поведінка? Коли дитя було живе, ти постив і плакав, коли ж дитя вмерло, ти встав і їв.” Він відповів: “Поки дитина була ще жива, я постив і плакав, бо я думав: хто знає, може Господь змилосердиться надо мною й залишить дитину живою? Та тепер же, коли воно вмерло, чому б мені постити? Хіба я можу ще його назад повернути? Я піду до нього, а воно вже не повернеться до мене” (ІІ Сам 12, 5-7а. 13-23).
Здається, був у житті царя один випадок, коли він просив Бога за свою дитину. Це був перший син, якого народила Давидові Ветсавія, жінка Урії, якого за наказом царя було убито. Коли Давив згрішив, Господь не стримав своє слово та руку, щоб його скартати і навіть завдати болю. Давив постив і молився за свого сина, однак і після того Господь не змінив свого рішення. Хтось може подумати, що це була жорстокість зі сторони Бога. Ні, тому що Бог не робив цього навмисно. У Бога не було наміру помститися на Давидові чи познущатися з нього. Події, що сталися, були наслідком вибору самого Давида, як вигнання з раю було наслідком гріха Адама та Єви (Бут 3, 22-24), а смерть є наслідком кожного гріха людини (Рим 6, 23а). І цар також добре усвідомлював, чому Господь його не вислухав. Це був величезний біль та неймовірна втрата. Своєю поведінкою Давид, здавалося б, показав, що прийняв рішення Бога, однак більше ніколи не звертався до Господа з молитвою про своїх синів. Принаймні у Писанні про це не згадується. Що тут керувало Давидом? Можливо, це був страх, що Господь його не вислухає? Чи страх перед тим, що Господь втрутиться і сам докорить його дітям? Насправді ці мотиви неможливо розпізнати. Однак слід визнати, що саме завдяки Божому втручанню царство Давида утвердилось саме через його сина, Соломона, та стало віковічним через царювання Ісуса Христа.
Незважаючи на всі гріхи та помилки царя Давида, Бог завжди залишався йому вірним з огляду на те, що він, незважаючи ні на що, завжди шукав Бога. І вершиною історії життя цього чоловіка, славного, мудрого, сильного, і слабкого, та грішного, було народження потомка його лона за тілом – Христа, Божого Сина. Бог завжди творить своє діло. Він бачить наші зусилля, навіть якщо вони присипані нашими слабкостями, як зелена трава в осінньому лісі під грудою опалого листя. Листя зотліє, а трава пробʼється і знову вкриє поверхню землі. Не зважаючи на всю мою історію, помилки, слабкості та гріхи, її вершиною може стати обʼявлення Христа саме в моєму житті, такому, яким воно є, яке склалося, якщо тільки шукатиму Його та віритиму Йому усім своїм серцем, усією своєю душею та з усім своїх сил.
Ці роздуми можуть привести мене сьогодні до молитви у декількох намірах:
- побачити проблеми у відносинах зі своїми дітьми, представити їх на молитві
Богові;
- віддати Богові, можливо вже й не вперше, але в світлі цього слова, свою історію
та рани мого серця;
- дивитися з Богом на своє життя та бачити Його вірність та присутність,
незважаючи на всі мої слабкості, рани та гріхи.
Автор: Ілона Соловей
