Монашество – це не тільки християнське, а й загальнорелігійне явище. Ще до появи християнства на історичній арені чернецтво вже існувало в лоні східних релігійних культів. В іудаїзмі в епоху виникнення християнства теж побутували релігійні громади, такі як єссеї в Палестині або терапевти (цілителі) в Єгипті, які окрім аскези сформували певний спосіб життя, що нагадує чернечий. Однак, якщо східним релігіям, панівна тенденція яких – відхід від світу, аскеза і чернецтво притаманні від початку, то в іудаїзмі, як і в будь-який інший релігії з месіанським або пророчим характером, вони виникають як засоби вираження релігійного почуття. З іншої сторони, аскеза як особливий спосіб життя, який є обов’язковою умовою для відходу зі світу і розвитку чернецтва, була відома вже в елліністичному світі.
Християнський аскетизм
В ареалі поширення християнства аскетизм, на основі якого пізніше з’явилося чернецтво, виник не як необов’язковий придаток, але як основна складова християнської віри і як основний наслідок творіння нової у Христі людини. Зречення від усього, що становить основу аскетичного і чернечого життя в християнстві, було явлено самим Христом в якості обов’язкової умови для всіх, хто бажає слідувати за Ним: «Якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за Мною», «Так ото й кожен із вас, якщо не зречеться всього, що має, не може бути Моїм учнем».
Християнин покликаний жити в світі як «чужинець і захожий» в очікуванні Царства Божого. Крім того, вибір невинності і безшлюбності замість шлюбу в ім’я Царства Небесного прямо декларується в Новозавітних книгах. Апологет Іустин зазначає, що багато християн, як чоловіків, так і жінок, в перші десятиліття II століття і в 60 і в 70 років перебувають у дівоцтві. Апологет Афінагор Афінський трохи пізніше свідчить: «Можна знайти безліч чоловіків і жінок, які приходять до старості безшлюбними, сподіваючись тісніше з’єднатися з Богом». Нарешті, молитва, піст, смиренність і плекання в душі чесноти становлять основні елементи християнського життя з моменту її появи.
Крайнощі
Ідеї крайнього аскетизму поширилися в ІІ столітті в руслі релігійно-філософської течії гностицизму, в основі якої лежить метафізичний дуалізм і повне презирство до світу. Для гностиків світ і все, що пов’язано з ним, не володіє позитивною цінністю. «Єврейський Бог – Сатана», який є творцем світу, вважається гностиками нижчим Богом. Вищий і Благий Бог не брав участі у створенні світу. І тому вони проповідували тезу «удаваності» втілення Вищого Бога в особі Ісуса. Гностики, тобто ті, хто володіє іскрою блага, рятуються від творінь Бога-Деміурга через презирство до всього творіння.
Так виникли тенденції до крайнього аскетизму, що дійшли до повного заперечення інституту шлюбу, і одночасно на тих же підставах з’явився і протилежний рух – до крайньої етичної розкутості, до зняття всіх моральних заборон (так званий антиномизм).
У той же час на противагу ідеям гностиків, що були адресовані «тим хто має знання», тобто інтелектуальній еліті, Маркіон, створюючи свої релігійні громади, звернувся, перш за все, до нижчих соціальних верств. Дані громади мали не тільки яскраво виражену аскетичну спрямованість, але і подібну до чернечої організацію. Нарешті, Монтанизм, який своєю чергою отримав поширення серед бідноти Фрігії, а пізніше і Північної Африки, крім яскраво вираженого аскетизму характеризувався і прагненням до відходу від світу. Відомо, що Монтан хотів зібрати всіх своїх послідовників у фригійському місті Пепуза.
Аскеза і чернецтво
Знаменно, що протягом трьох перших століть історії Церкви, незважаючи на активний розвиток аскетизму, не існувало організованого чернецтва. Хоча багато християн жили як монахи в світі і хоча загальна орієнтація раннього християнства містила в собі всі передумови, що породили пізніше чернецтво, факти відходу від світу і життя в пустелі почали спостерігатися лише після середини III століття і оформилися в суспільний інститут в IV столітті. Таким чином, аскеза, яка від початку є однією з обов’язкових складових християнського способу життя, знайшла своє особливе вираження в чернецтві.
Постановка питання
Тут виникає питання: чому чернецтво виникло з такою затримкою в історії Церкви? Які чинники зумовили те, що аскеза, від початку властива християнському життю, вилилася в особливу форму чернецтва в цей період? Зрозуміло, що в даному випадку ми не розглядаємо чернецтво в богословському аспекті та не намагаємося пояснити його з точки зору покликання Божого, а також покликання людини, але намагаємося підійти до нього як до інституту Церкви. І тому постараємося пояснити факт його появи через події і зміни в суспільному житті.
Соціальні умови
Отже, основними змінами, що відбулися в цей період, були: посилення гонінь проти християн із середини ΙΙΙ століття, остаточне їх припинення в IV столітті, визнання християнства як державної релігії, пов’язане з масовим вступом язичників в християнську Церкву і посиленням церковної організації. Ці події, що проходили на тлі загального соціальної та економічної кризи, яка ознаменувала цей період, очевидно, пов’язані з появою чернецтва. І тому необхідно більш детально розглянути, яку роль міг зіграти кожен з цих чинників у виникненні чернецтва.
Гіпотеза перша
Перша гіпотеза, за допомогою якої ми спробуємо пояснити це явище, може бути сформульована таким чином: посилення гонінь проти християн з середини III століття призвело до втечі віруючих з населених районів у пустелі, куди не могла дістатися держава зі своїми каральними органами.
Історичні джерела повідомляють, що багато християн були змушені, групами або поодинці, покинути місце свого перебування і бігти в пустелю, щоб уникнути ув’язнення. Зокрема, історик Созомен повідомляє, що багато його сучасників вважали гоніння проти християн причиною виникнення чернецтва:
«Інші ж кажуть, що причиною його були гоніння за віру, які часом траплялися, і що це життя отримало початок, коли християни, тікаючи від переслідувань, робили собі житла в горах, пустелях і лісах».
Ця гіпотеза, однак, не дає повного пояснення феномену чернецтва. Гоніння, дійсно, могли стати причиною втечі християн в пустелю і таким чином зіграти свою роль в появі чернечого способу життя, однак вони не могли привести до його збереження та подальшого оформлення в особливий інститут. Після припинення гонінь мав би припинитися або, принаймні, значно скоротитися і потік християн в пустелю. Насправді, однак, сталося прямо протилежне. Втеча християн в пустелю не тільки не зупинилася після припинення гонінь, а й посилилася.
Гіпотеза друга
Друга гіпотеза полягає в наступному: припинення гонінь і визнання християнства як вільно сповідуваної релігії призвело до обмирщеня життя християн і викликало протести багатьох віруючих, що виявилися в масових відходах в пустелю і створення там монастирів.
Відомо, що з другого десятиліття IV століття не тільки зникли всі зовнішні перешкоди, але з’явилися й прагматичні причини для охрещення в християнську віру. І дійсно, багато хто тоді стали християнами, щоб отримати певні соціальні чи економічні привілеї. Це явище призвело до різкого зростання числа християн і до обмирщеня їх життя. Однак воно ж привело і до ослаблення єдності християнських громад, в яких взяли гору тенденції до індивідуалізму. І подібно до того, як в соціальному житті індивідуалізм є причиною відходу з соціуму, який проявляється у формі індивідуального самогубства, так і в релігійному житті індивідуалізм привів до відходу від світу, проявився в переході в чернецтво.
Відхід зі світу, що є в певному роді самогубством на рівні соціального спілкування, стає воскресінням у перспективі вищого спілкування, тобто спільності з Богом, через яке відновлюється на новому рівні й спілкування з ближніми. Чернець залишає своїх ближніх не з ненависті до них, але через неможливість жити поруч з ними тим релігійним життям, яким він хоче. Таким чином, чернецтво виникає як свого роду «анти-соціум», який, не будучи по суті своїй протилежністю мирського життя, створює передумови для послідовного християнського життя, перспективою якого є загальність – єднання з усіма людьми.
Знаменне в цьому зв’язку спостереження Василія Великого про важливість чернечого життя: «душевній зібраності сприяє і усамітнення за місцем проживання… Понад інші багато незручностей, душа, дивлячись на безліч тих, що живуть беззаконно, по-перше, не знаходить часу відчути власні свої гріхи і сокрушатися покаянням за гріхи, навпаки ж, через порівняння себе з гіршими набуває якесь мрійливе поняття про заслугу; а потім заколотами і зайнятістю, які зазвичай народжує мирське життя, через відволікання від дорогоцінної пам’яті про Бога, не тільки позбавляється можливості радіти і веселитися Богом, втішатися Господом і насолоджуватись словесами Господніми… але і зовсім звикає до нехтування і забуття про суди Божі. А більшого і гіршого від цього зло і уявити годі».
Гіпотеза третя
Третя гіпотеза, що пояснює розвиток християнського чернецтва, пов’язує це явище з економічною і соціальною кризою тієї епохи. Зокрема, стверджується, що народження чернецтва може до певної міри вважатися одним із результатів соціальних проблем, яка виникла завдяки збігу аскетичних прагнень християн з повним зубожінням суспільства, що сталося в той час.
Зв’язок економічного і релігійного життя людини в цілому відома. Бідність, збільшення податків, фінансова криза, корупція влади і загальна соціальна нестабільність, що знаменували епоху правління Діоклетіана, природним чином сприяли втечі в пустелю і розвитку чернецтва. З відходом від світу християни не тільки знаходили більш сприятливі умови для аскетичного життя, але і рятувалися від нестерпних економічних і соціальних утисків. Не випадково чернецтво було більш поширене в Єгипті, і особливо в Фіваїді – аграрному районі, що особливо постраждав через економічну та соціальну кризи.
Зв’язок відходу в пустелю з економічними і соціальними передумовами знаходить собі підтвердження в монастирській традиції. Так, наприклад, в «Лузі духовному» – збірнику висловів святих отців – у розповідях про авву Олімпія та про іншого ченця, який жив разом з аввою Пафнутієм, їх прихід і повернення в чернече життя відповідно пояснюються соціально-економічними причинами. Значення цих причин, однак, не варто переоцінювати. Подібні умови існували в житті християн і раніше, але не приводили до відходу від світу. Більш того, на підставі подальшої історії монашества легко переконатися, що ні періоди розквіту чернецтва не збігаються неодмінно з економічними і соціальними кризами, ні ті, що йдуть в чернецтво не завжди з найбідніших і нижчих шарів суспільства.
Гіпотеза четверта
Нарешті, четверта гіпотеза може бути сформульована таким чином. Зміцнення інституту Церкви обмежило її харизматичну складову і створило необхідність створення нових можливостей для плекання харизматичного життя. Відповіддю на цю потребу, що знову виникла, стала поява чернецтва.
Одночасно з розвитком інституту Церкви з’являються, як відомо, і різні громади християн, які, вступаючи в конфлікт з офіційною Церквою, закликають до повернення до «справжнього» релігійного життя (наприклад, монтаністи, новатіанці, донатисти).
Одночасно, втім, і в лоні самої Церкви багато віруючих, не піддаючи сумніву сам її інститут, прагнуть до більш повного досвіду харизматичного змісту християнської віри. Ці тенденції стають більш яскраво вираженими, починаючи з III століття з посиленням інституту Церкви. Так виникла необхідність в новому життєвому просторі для віруючих, яким стала пустеля. Відхід у пустелю не був уходом з Церкви, але відходом від світу. Монах йшов в пустелю з тим, щоб цілком присвятити себе новому життю, яке пропонувала йому Церква. Цей відхід можна було б вважати і свого роду протестом проти життя християн в світі. Такий погляд, однак, в цілому не є вірним.
Монахи-християни і християни-миряни ніколи не вступали в протистояння, або в конфлікт один з одним. Протягом всього Середньовіччя, і в подальшому, в Новий час, не тільки існували тісні зв’язки між монастирськими і парафіяльними християнськими громадами, а й в цілому чернецтво залишалося ідеалом суспільного життя для віруючих в миру. Це було особливо характерно для східного середньовічного християнства, де соціальне життя віруючих несло яскраво виражений відбиток чернечого ідеалу.
Згідно Ернста Трьольча, з розвитком Церкви утворилася глибока прірва між нею і світом, який тепер необхідно було або відкинути, або прийняти в усій його сукупності. Монашество пішло по першому шляху, а широкі народні маси християн – по другому. Однак це пояснення, яке також передбачає протиставлення ченців християнам-мирянам, не відповідає історичній дійсності. Монашество не повинно розглядатися як розкол християнства, до нього потрібно ставитися як до посилення християнського життя. А посилення, в свою чергу, не означає конфлікту, але є розподілом послуху всередині єдиного церковного цілого.
Підводячи підсумок, можемо сказати, що християнське чернецтво як організація аскетичного життя віруючих виникає під впливом всіх названих чинників. Всі вищевказані причини: на початку посилення гонінь, яке вигнало багатьох християн в пустелі, потім загальна економічна і соціальна криза, далі, обмирщене життя християн в світі, що послабило єдність церковних громад, і нарешті, зміцнення інституту Церкви, що породило необхідність нового простору для вирощування харизматичного життя, – внесли свій вклад у народження і формування християнського чернецтва.
Джерело: Георгіос І. Мандзарідіс «Соціологія християнства», вид-во «Пурнара», Салоніки. С. 101-110.
Головне фото: Архімандрит Єфрем (також відомий як Єфрем Філофейський (Арізонський), 1928 – 7 грудня 2019) – священнослужитель Американської архієпископії Константинопольської православної церкви. Послушник та учень афонського старця Йосифа Ісіхаста. Трудами архімандрита Єфрема відроджено чернече життя в ряді афонських монастирів, їм також засновано 19 обителів у США та Канаді.
