Історія від військовослужбовця, описана нижче, – одне із багатьох свідчень Божої сили та контролю на передовій. А ще розповідь про мужність, відданість та жертовність, яка йде на смертельний ризик, щоб врятувати побратима.
Підписуйтеся на Родину в телеграмі https://t.me/rodyna_cath
Те, як Господь любить нас через дивовижні обставини та інших людей, вражає до німого захоплення. Після прочитаного впадімо на коліна, прославмо Його величне Імʼя і просімо бути з нашим народом до переможного кінця!
…Мене звати Назар. Я уже півтора року служу в лавах ЗСУ, нині на Авдіївському напрямку. Усім відомо, що тут дуже гаряче! Ми відпрацьовуємо вахту за графіком – кілька днів безпосередньо на позиціях, потім наші побратими нас змінюють, і ми кілька днів можемо відпочити. Тривалість такого бойового чергування завжди визначена дуже умовно. Коли обстрілюють безперестанку, коли дороги непроїзні чи інші умови, зміна не приїжджає. Таке трапляється часто. Здебільшого ми можемо перебувати на вахті десь до одного тижня.
Минулого місяця нас, шістьох хлопців, водій віз на позиції. Ми їхали ще до світанку. У таких ситуаціях водії не вмикають світло, а орієнтуються по приладах нічного бачення. Нічник був тільки у водія. Наш водій, Богданович, на цьому напрямку від самого початку війни, він тут знає кожен кущ і канаву, де можна перечекати обстріли. Оскільки того дня обстріли були тяжкими, він повіз нас не тією дорогою, якою ми завжди їздимо, а посадкою, щоб нас не “засікли”. Він висадив нас, розвантажив наші запаси їжі та обладнання і поїхав.
Дорогою назад Богданович потрапив під мінометний обстріл і підірвався на міні. Машина згоріла вщент, а він, по великій Божій милості, лишився живий. Оскільки він їхав не за звичним маршрутом, його не могли знайти. Півтори доби він добирався до тієї дороги, де їздять наші. Втратив дуже багато крові через поранення, і коли його знайшли, він був непритомний. Його доставили до шпиталю, і, слава Богу, Богданович вижив.
Трапилося так, що іншого водія по нас не відіслали. Під кінець десятого дня у нас майже закінчилися продукти. Добре, що боєприпасів ми завжди беремо більше. Проте вже на початку третього тижня ми були виснажені. Найбільше дошкуляли морози, бо ні часу, ні можливості погрітися тут не буває. Розрядилися всі батареї, можливості зв’язатися з командиром не було. Що робити – невідомо. Дивом ми всі вижили! Такого просто не буває. Лише двох хлопців кулі пошкрябали. Ми були під постійними обстрілами, бачили ворога на власні очі, але відповідати вже не мали чим. Сам Бог нас врятував.
Богданович почав розпитувати про нас у шпиталі. Він дізнався, що по нас ніхто не поїхав, коли минуло вже чотири тижні. На ніч він відпросився у лікаря зі шпиталю, взяв власну машину і без бойового розпорядження поїхав нас рятувати. І він зміг вивезти нас. В одного з наших хлопців почалося запалення легень, він уже тиждень важко дихав, не міг встати і говорити. Дімку насилу врятували лікарі в Дніпрі.
Джерело: baptyst.com
