Там у неї був свій продуктовий магазин, і здавалося неймовірним, що невдовзі жінці доведеться кинути роботу і дім, щоб під російським конвоєм вибиратися з рідного міста. І що ще через рік її торти стануть візитівкою кав’ярні в місті Б’єльська-Б’яла, оточеному горами на півдні Польщі, розповідає BBC Ukraine.
Кав’ярня “Доброго дня” ззовні мало чим відрізняється від інших кав’ярень, але її відкриття наробило галасу на всю Польщу.
Усе тому, що керують кафе дві українки, Антоніна і її землячка Наталя, а всередині висить портрет Зеленського на червоно-чорному фоні. Саме це розізлило польських радикалів у соцмережах.
Але це мало зворотний ефект – несподівано для себе жінки прокинулися знаменитими. А з різних міст – Варшави, Кракова, Катовіце і Гданська – поляки з’їжджалися в кав’ярню, щоб підтримати українок.
Жінки сумують за рідним Бердянськом, і наша розмова, яка починалася про труднощі та радощі життя в Польщі, повертає в інший бік.
За пів години сльози заважають Наталі та Антоніні говорити, коли вони згадують життя під окупацією, як мінялися настрої і порядки у місті, як одна з жінок побувала під дулом автомата і особливо важко евакуювалася звідти, читаючи молитву перед кожним російським блокпостом.
Мамо, вони під під’їздом
24 лютого Наталя Льовкіна, розлучена матір трьох дітей, поїхала в село неподалік Бердянська.
Цей вибір був невдалим – вже невдовзі в село увійшли росіяни.
“Син пішов подзвонити на вулицю, залітає і каже – мам, вони під домом. Ми на підлогу впали, темно, я почала читати “Отче наш”, хоча ніколи раніше в мене це не виходило. Гул був страшний – танків, БТР-ів штук 200, хата тряслася, здавалося, що от-от розвалиться”.
Росіяни почали стукати по воротах, але їм не відкривали. Тільки вранці, розповідає Наталя, вони побачили, як танк заїхав у квітник.
Того ж ранку вони виїхали з дітьми до Бердянська, там ще не було росіян. Люди на вулицях були такі мирні, спокійні, згадує Наталя. Вона залишила доньку з сином, і разом із його другом почала звозити в гараж ковдри, подушки, спальні мішки та навіть мультиварку.
Щойно Наталя вийшла з гаража, прилетіло в місцевий аеропорт. Вона помчала додому, сказала дітям збиратися в гараж, “і тут сусіди як запищали, закричали, почали бігти, я нічого не зрозуміла, а син вибіг на балкон і каже – мамо, вони вже у нас під під’їздом!”
“Я сплячу дитину впихнула в комбінезон, вибігаємо на вулицю, а їх скрізь повно, як бруду: танки, БТР-и, в повітря стріляють, наче німці”.
Дітей, як згадує зараз Наталя, вона в гараж буквально закинула, але сама зрозуміла, що забула вдома телефон, який от-от сяде.
Жінка каже, що закрила дітей, і в темряві пішла обхідними шляхами додому.
“І тут виїжджає БТР, на ньому – люди, навколо ще повно людей, і один із них кричить: тут Бандера, тут Бандера!”
На Наталі була куртка кольору хакі, на рукаві – фіолетовий і жовтий клаптик. Росіянин, вважає вона, помітив тільки жовтий і подумав, що це пов’язка, як в українських військових.
“Він труситься, на мене автомат наставив, а я стою і думаю: Господи, а ніхто ж не знає, що в підвалі в закритому гаражі сидять мої діти! Та в цей момент звідкись взявся якийсь дідусь і каже, хлопці, що ви чудите? Вони на нього переключилися, а я мерщій побігла назад у гараж!”
“Коли відкривала замок, було враження, що на мене з двох сторін тиснуть танки. Забігла, закрилася і почала труситися. Кажу – все, сидимо до ранку”.
Опір і терор
Наталя відразу зрозуміла – треба їхати з міста. Але це було страшно – були чутки, що цивільні машини по дорозі на Запоріжжя розстрілювали.
Люди все ще не вірили, що вони в цій пастці надовго, і вважали, що є сенс протестувати. Усе місто виходило на мітинги, розповідає Наталя. Люди мали 30-метровий синьо-жовтий прапор, який тисячі жителів піднімали вгору та йшли з ним по вулицях.
“Ми опиралися як могли, одна дівчина кинула коктейль Молотова у техніку з вікна”, – пригадує жінка.
“З дітьми йшли, ми з внуком 3-річним виходили, ніхто не боявся. Їм в очі казали – їдьте геть!” – згадує Антоніна Міщенко, яка в ті дні ще не була знайома з Наталею.
У відповідь росіяни тільки мовчки усміхалися, розповідає жінка, та невдовзі почали стріляти по ногах, а пізніше і людей з натовпу забирати – на підвал до старої в’язниці.
“Був один хлопець, здоровий – під два метри. У нього після аварії була вся голова покраяна. Він стояв із батьком, пив каву на вулиці, коли росіяни забрали його. Батько стояв на колінах, казав про аварію, але росіяни не вірили, думали – АТО-шник”, – згадує Наталя.
Його завезли у в’язницю і били три дні, каже жінка.
“У нього пластина в голові, а вони його вниз головою опускали. Мати на КПП всі три дні стояла на колінах з документами про аварію – зрештою, сталося диво і відпустили. Але вже інвалідом, із хлопця зробили м’ясо”, – розповідає Наталя.
Так у місті, кажуть жінки, почався справжній терор – забирали всіх, хто не так сказав, не так глянув. Люди ходили, втупившись у землю.
“Засинати було страшно. Розумієш, що ти – ніхто, і крадії, і військові до тебе могли серед ночі прийти, і ніхто тебе не захистив би”, – розповідає Антоніна.
За її словами, у місті було багато ситуацій, коли о 5 ранку вилітали двері, військові вбігали зі зброєю, переривали хату, щось шукали, і нічого не пояснюючи, вибігали геть.
“І так тягнеш шафу вночі, щоб підперти нею двері в надії, що воно якось допоможе, і не спиш, взагалі не спиш”.
Бердянськ не здається
Антоніна каже, що страшніше за бомби було те, що місто абсолютно відрізали від зв’язку. Росіяни захопили радіо, телебачення, і кожен день передавали, що України вже немає, Київ захоплений, а о 6 ранку на все місто, за її словами, вмикали гімн СРСР.
У місті бракувало продуктів – росіяни нікого не впускали і не випускали.
“У магазинах не було нічого, одна вода. АТБ працював до останньої пачки солі”, – згадує Наталя.
“Вони торочили одне і те ж: росіяни нас врятували, наші нам ноги прострілювали, а росіяни хороші, вони нас нагодували. Я кажу – ви що? Якби не росіяни, ви зараз вдома сиділи і телевізор дивилися б. Вийдіть з магазину, я вам нічого не продам!” – пригадує Наталя свою реакцію.
Втеча з міста
Попереду в Антоніни та Наталі була найстрашніша дорога в їхньому житті.
Вони мали проїхати лише 170 кілометрів до Запоріжжя, але шлях, який до війни займав на машині півтори години, розтягнувся на всі 13, розповідає Антоніна. І це їм ще пощастило – деякі люди стояли у дорозі декілька днів.
Вона виїхала з міста 15 квітня, і через два дні його остаточно закрили.
Наталя їхала в інший день, вона підготувала для евакуації машину і обписала її словами “діти”, а ще порвала на білі прапори синову сорочку, яку купила на випускний.
Цей момент вона досі не може згадати без сліз.
“Поляки кажуть – та в тебе ще сто таких сорочок буде! Але вони не розуміють: моя дитина мала іти на випускний, який раз у житті буває, а я замість вдягнути йому цю сорочку, рву і в’яжу її на ручки автомобіля”.
Наталя дуже боялася рушати. “Читай “Отче наш”, поки я не доїду до Запоріжжя”, – сказала вона тоді телефоном своїй мамі.
“Дорогою було 20 російських блокпостів, – пояснює Антоніна. – І кожен раз ти речі витягуєш, вони все дивляться. Сина наголо роздягали безкінечно, шукали тату, синці від прикладу, щось питали, і на все треба було тільки російською відповідати”.
“Якщо українською – розстріляли би!” – запевняє Наталя.
За словами Антоніни, військові допитували навіть 3-річного внука, звертаючи увагу, якою мовою він відповідатиме.
“Господи, поможи мені, Господи, поможи мені”, – згадує Наталя, як молилася вголос у машині перед кожним блокпостом, після якого її запросто могли розвернути назад.
“Мамо, ти мене лякаєш”, – згадує, говорив їй син, але вона нічого не могла з собою вдіяти.
Напруга була колосальною. “У мене від стресу пекла голова”, – каже Антоніна. Вона везла в машині ще й вагітну доньку та її маленького сина.
У якийсь момент у сина Антоніни росіяни вирішили забрати ІD-картку, а без неї на інших блокпостах їх не пропустили би. “Я плачу – кажу, віддайте, будь ласка!”
Росіяни змилостивилися, та поки їх вмовляли, машина Антоніни відстала від колони. Це було дуже погано, тому що їхати можна було тільки в колоні, й не по звичній дорозі, а тільки там, де росіяни дозволяли. А це могло бути і по полях, і біля лісів, розповідає жінка.
Але тоді вона ще не до кінця це розуміла, тож порадила синові звернути на трасу до Запоріжжя.
“Ми звертаємо, а до нас під’їжджає танк – ви куди? Хочете, щоб ми вас тут розстріляли?” – пригадує жінка слова російських військових.
Звертати не можна, об’їжджати не можна, збавляти швидкість – заборонено. Там, де були бої, казали проїжджати швидко, діти пригиналися. Наталя, до кінця навіть не усвідомлюючи, під кулями летіла зі швидкістю 170 кілометрів на годину.
На одному блокпості їй сказали, що вона схожа на снайперку, а на іншому, де стояла якась військова машина без колеса, жінці наказали вийти з машини і зняти своє.
“А як же я доїду? Давайте докатку дам!” – пригадує Наталя, як всередині неї почала наростати паніка.
Військовий був невблаганний – колесо з машини ідеально підходило.
Пощастило, що до нього підійшов напарник і побачив на сидінні маленьку дитину. “Хай ця їде, когось іншого зупинимо”, – згадує Наталя його слова.
У всіх, хто пройшов через таку дорогу, каже Антоніна, реакція на перший український блокпост одна – хочеться цілувати землю.
Новий дім
У Запоріжжі, говорить Наталя, їх зустріли і ледь не на руках носили. Напоїли, нагодували, іграшок надарували, забезпечили всім – від гарячого душа до зубної пасти. Жінку це так розчулювало – останні два місяці вона тільки і чула, що нікому в Україні не потрібна.
Але через страх, що її 17-річний син піде воювати, вона хотіла їхати далі. За два тижні її відвезли до Польщі, спочатку до Вісли, містечка біля гір, де вона жила з дітьми у готелі для туристів, а потім, коли почався туристичний сезон – у Б’єльсько-Б’ялу.
Антоніна жила у Запоріжжі ще пів року. Зять пішов у ЗСУ, а її з донькою прихистили знайомі, які на їхнє нещастя жили в районі, куди найбільше прилітало.
У Запоріжжя переїхали і батьки Антоніни, з вщент зруйнованого Гуляйполя. Батько скоро помер від пережитого стресу та інсультів, і Антоніна разом із 76-річною мамою та донькою на останніх місяцях вагітності виїхала в Б’єльсько-Б’ялу.
На відміну від Наталі, вона знала, куди їде. Б’єльськ – місто-партнер Бердянська, її донька там бувала. Це міста з приблизно однаковою кількістю людей, обидва туристичні, їхні мери знають одне одного і не раз організували спільні заходи, пробували різні новації, розповідає Антоніна.
Була у Бердянську і Гражина Станішевська, славнозвісна 73-річна політична діячка і поважна людина в місті. Вона випадково познайомилася із Наталею, і була в захваті від того, що жінка з Бердянська.
Вони подружилися, і коли громадська організація Станішевської виграла грант на відкриття кафе, де би могли самореалізуватися українки, Наталю запросили приєднатися.
Спочатку в Наталі була інша компаньйонка – з Житомира, але вона повернулася до України, і до кафе прийшла Антоніна – бізнесменка, яка обожнює випікати тортики.
Місце, де збираються українці
У їхній кав’ярні можна не тільки випити кави і поїсти тортики, це ще і клуб за інтересами.
Тут проводять заняття для дітей, майстер-класи, грають в настільні ігри, на піаніно. Також можна купити сувеніри, які роблять українські біженці, почитати чи купити польські або українські книжки, за якими Наталя їздила до Львова.
Перехрестя біля вулиці Міцкевича, де розташоване кафе, всіяне українськими бізнесами – магазин взуття, швейна майстерня, квітковий магазин, салон краси – скрізь власники або біженці, або українці, які живуть тут декілька років.
“А я – займаюся депіляцією”, – розповідає про свій бізнес Олена з Херсона, яка якраз забігла сюди на каву під час розмови ВВС з Антоніною і Наталею.
Жінки були здивовані негативною реакцією на відкриття свого кафе і портрет Зеленського, який вони там повісили. Це художня картина на червоно-чорному фоні, яка за стилем нагадує знаменитий портрет експрезидента США Барака Обами.
Але польські радикали, чи то російські боти, як підозрюють жінки, побачили у цьому Бандеру і “українізацію Польщі”, а також згадали Волинську різню. У ніч перед першим днем роботи кафе вони обнулили його рейтинг в мережі, розкритикувавши навіть каву з тістечками, хоча їх ще ніхто не куштував.
“Але яка була підтримка! – каже Антоніна. – На ті 40 негативних коментарів було 300 позитивних, і поляки почали їхати сюди, щоб глянути, що ж це твориться”.
“Кажуть – ми годину теліпалися в поїзді, щоб на вас подивитися”, – розповідає Наталя.
Жінки мають грандіозні плани на кав’ярню.
Поки що формально вони не є її власницями – грант виграла польська громадська організація, але не виключено, що у майбутньому Антоніна і Наталя, які живуть цією справою, переберуть кав’ярню на себе, каже Піотр Платек, координатор кав’ярні.
Але жінки все ж збираються повернутися в Бердянськ, коли він знову стане вільним.
“Будемо якось поєднувати”, – впевнено каже Антоніна.
Тільки перед війною вона купила в Бердянську власний будинок, про який мріяла все життя, тож тепер твердо налаштована повернутися туди на новосілля, яке вона не встигла відсвяткувати.
Джерело: BBC Ukraine
