Своїм свідченням про суть та складові виховної системи блаженної Марцеліни Даровської ділиться вихованка, а потім монахиня і вихователька сестра Вавжина від Святого Духа (Вєслава Федорук).Мірою надії… є не переконання, що щось добре виходить, а лише впевненість, що щось має сенс, незважаючи на те, як виходить… І ця надія дає нам силу до життя і до нових спроб, хоча зовнішні обставини цілковито позбавляють нас надії (В. Гавел).
Як вихованка, а потім монахиня і вихователька дивлюсь на виховну концепцію матері Марцеліни крізь призму власного досвіду і не можу позбутися певної суб’єктивності. Архівні пошуки віднедавна стали моєю пристрастю відкривання суті, яка говорить значно більше, аніж слова, залишені на пожовклому папері. Постійно себе запитую: «Що мати хотіла передати, виразити?» І, можливо, ще важливіше: «Що хоче тепер нам сказати?». Шлях до конкретних життєвих реалій від літери через дух – це не тільки інтелектуальна, а й духовна пригода, вплетена у сопричастя святих.
Система виховання матері Марцеліни торкалася не лише дітей і молоді. Уся її педагогічна думка спирається на ретельну і глибоку – інтелектуальну, моральну, емоційну і духовну – формацію вихователів. Гадаю, ця вкрай істотна річ набирає особливого значення в сучасних умовах, коли, шукаючи нові методики виховання і дбаючи, щоб зробити їх цікавими, чимало педагогів забувають про те, що ефективність їх впливу залежить насамперед від особи вихователя. Виховує не сама в собі система, а конкретні люди. Звідси теж випливає велике зацікавлення матері Марцеліни особою виховательки, як тією в габіті, так і тією, що ще тільки сидить за партою, а у майбутньому виконуватиме різноманітні суспільні завдання.
Як перед сестрами, так і перед дівчатами мати ставила однакові вимоги, пристосовані до їхнього віку та можливостей. Вона ніколи не вважала виховання ремісництвом, лише покликанням, що приховує в собі якусь відому одному Богові таємницю. Незважаючи на реалізм і тверезість, властиві міркуванням матері щодо різних виховних проблем, усі її листи пронизує дух містерії. Виховання не становить самоцілі. З одного боку воно є процесом пошуку шляху до Бога – кінцевої мети людини, а з другого – послідовною реалізацією тих вимог, які тягне за собою конкретний вибір. Тому вихідним пунктом праці з дітьми і молоддю повинно бути міцне відчуття самоідентичності вихователя. Він мусить знати своє місце в житті та знати, ким він є як людина, оскільки провадить інших до того, чим живе сам.
Тут потрібно наголосити на фундаментальному принципі виховання, який часто виділяла мати Марцеліна – на довірі. Довіра, на думку матері, спирається не тільки на особистий зв’язок і відкритість (хоча і це є дуже важливим), а й на ставлення дитини до репрезентованого педагогом світу цінностей. Власне цей послідовно реалізований світ цінностей чинить те, що вихователь стає справжнім керівником, який дає відчуття безпеки.
Дуже важливою рисою є далекоглядність педагога або, послуговуючись мовою матері, перспективне мислення. Будьте далекоглядними. Чи вам здається, що є певна суперечність в тому, коли говорю, що треба вимагати і все ж таки чекати? Позбавляти дітей зла, бачити їх справжніми і терпеливо чекати? Ні! Суперечності в цьому немає. Ми не допускаємо зла, а розуміємо, що дитина не може відразу виправитись. У цьому є різниця: якщо допускаю, то закриваю, оправдовую; коли чекаю, то дивлюсь і бачу, але не випереджаю Бога.
Далекоглядність – це терпелива і безкорислива служба дитині, яка не прагне миттєвого результату. Це нагадує часто повторюваний мотив про насіння, яке ніколи не бачить квітів і плодів: Не зважаймо на труднощі, не думаймо про злиденність плодів нашої праці. Якщо робимо все, що можемо, то виконуємо свій обов’язок і цього повинно вистачити, а тільки Бог може дати ріст насінню, це вже не наша справа.
Чистота намірів і безкорисливість тісно пов’язані з духовністю згромадження, а також є невід’ємними елементами виховної системи й одночасно перевіркою зрілості педагога. Вони мають істотний вплив не лише на його стосунки з вихованками, а й на модель його співпраці з цілою педагогічною громадою, творячи те, що мати називала «виховною атмосферою». До однієї з сестер вона писала: На дітей впливає усе: дух, характер дому, моральне і матеріальне оточення. Тому слід пам’ятати, щоб все недосконале, нечисте духом, так само як і негарне, неестетичне й непорядне – було усунуте з дитячого оточення.
Мати виховувала для світу і для сім’ї. Звідси випливає необхідність того, щоб дитина відчула клімат дому, в якому у виховний процес задіяні всі, хто має справу з дітьми: Дуже важливо, щоб всі сестри, які контактують з дітьми, добре на них впливали, бо всі через усе – одні на других впливають, навіть якби цього зовсім не відчували б. Таке бачення виховання вимагає співпраці та єдності педагогічного колективу. Це була важлива проблема в часи матері, та набагато важливішою вона є у теперішній час, який надає перевагу лібералізму і вкрай розбещеному індивідуалізму, піддаючи сумніву сенс єдності та вважаючи її мало не загрозою для творчого розвитку людини і її самореалізації. В мові матері Марцеліни відсутнє це останнє поняття, а вся її діяльність має на меті виховання людини не для самореалізації, а для зрілої жертовності. Вражаюче усвідомлювали цю проблему, наприклад, учениці ярославської школи. Майже в усіх листах до матері вони пишуть перш за все про свої товариські стосунки у світлі взаємної відповідальності.
Виховання суспільної позиції у дівчат вимагало від педагогів відкриття ученицям їх здібностей при одночасному відкритті глибини такого ставлення до оточення, коли питання «що я з цього матиму?» – буде закрите питанням про сенс такої позиції. Цей процес опирається на розвитку не лише емоційної сфери дитини, котра на перший погляд асоціюється із певною природною вразливістю, а передусім на формуванні справжнього сумління і розвитку волі. Це дає гарантію сталості набутих життєвих позицій, а також свідомого прийняття певних цінностей і принципів поведінки, які формують характер. Свої положення мати фокусує в одному реченні: Навчити дітей мислити й усвідомлювати те, що роблять, думають і говорять, щоб нічого без основи і без мети не діялося, нічого суперечливого не було.
Критичне мислення – що не означає критиканське – становить природній бар’єр перед впливом деструктивних для людини вражень. У ХІХ столітті високі мури відгороджували виховні заклади від усього того, що, вдираючись ззовні, могло б збурити хід виховання. Коли три роки тому впала частина шиманівського муру, цей факт візуально і символічно проілюстрував ненадійність цегляних бар’єрів. Самостійне мислення повинно замінити оборонний мур, зокрема в часи, коли пізнаємо і солодкий, і гіркий смак свободи.
На початку я писала, що головною метою виховання є допомога у відкритті життєвого покликання вихованця. Щоб дитина могла його в майбутньому реалізувати, необхідно через дуже конкретні вимоги виконання основних обов’язків приготувати її до цієї ролі: Розбудити в дитині почуття обов’язку, любов і шану до нього. Розвинути любов до праці й усвідомлення її необхідності та наполегливість в ній. У блокноті, залишеному сестрою Магдаленою (Флоренс Віллс) я знайшла знакову думку, яку досі не можу забути. Не знаю, чи то була її власна думка, чи лише списана: Учімося від обов’язків того, що вони можуть нас навчити. Це, мабуть, досконала квінтесенція роздумів матері.
Є ще одна дуже важлива, найважливіша теза матері. Згадую про неї лише тепер, бо вона скріпляє собою всі виховні зусилля. Маю на увазі любов. Мати пише: Ми не рахуємо, не шукаємо для себе користі від дітей, а любимо дітей, тобто посвячуємо себе їхньому добру. Отже, і тут любов є основою стосунків. А та любов нехай буде батьківською і материнською (…), чистою і безкорисливою, сильною, правдивою і мудрою. Любов і правда злиті воєдино, а плід їхній – мудрість.
Коли в грудні минулого року по закінченні виховного чернечого з’їзду ми покидали будівлю монастиря сестер-назаретанок на Черняківській, дивлячись на залюднену вулицю, я подумала, що ми багато чого можемо пожертвувати довколишньому світу. «Багато» означало надію й віру в сенс того, чому ми присвячуємо ціле життя. У мінливих політичних та економічних системах людська істота постійно залишається тією самою таємницею і закликом, кинутим людям, які, як сказав кардинал Ньюмен, знають свою релігію і вивчають її; котрі докладно розуміють свою позицію; котрі є свідомі того, у що вірять, а у що – ні; котрі так добре знають своє Кредо, що здатні відповідати за нього; котрі до такої міри пізнали історію, що вміють її боронити.
Шиманів, 1982-1986
З книги с. Ґражини від Всезаступництва ПДМ «ВИХОВАННЯ ЛЮБОВ’Ю. Педагогічна система бл. Марцеліни Даровської»
