30 років тому, у серпні 1993 року, святий Папа Іван Павло ІІ підписав енцикліку Veritatis Splendor — “Сяйво істини”. Наводимо деякі цитати з цього документа, який допомагає християнам глибше зрозуміти багато фундаментальних питань.
Підписуйтеся на Родину в телеграмі https://t.me/rodyna_cath
Темнота блуду і гріха ніколи не зможе подолати світла Бога-Творця. У глибині людського серця завжди залишається туга за абсолютною істиною та бажанням повністю її пізнати. Це засвідчують невтомні пошуки, які людина веде в усіх галузях і сферах. Ще виразніше підтверджує це її пошук „сенсу життя”.
*
Жодна людина не може уникнути фундаментальних запитань: „Що я повинен робити?”, „Як відрізнити добро від зла?” Відповідь можна знайти лише завдяки сяйву істини, що ясніє в глибині людського духа, як свідчить про це Псалмоспівець: „Багато кажуть: «Хто нам покаже блага?» Яви нам, Господи світло лиця Твого!” (Пс. 4, 7).
Повноту краси і світла Божого лиця випромінює обличчя Христа – того, Хто є „образом невидимого Бога” (Кол. 1, 15), „відблиском його слави” (Євр. 1, 3), „благодаттю та істиною сповненим” (Йо. 1, 14): Він є „дорога, правда і життя” (Йо. 14, 6).
*
Віра — це рішення, яке визначає все існування. Є зустріччю, діалогом, спілкуванням любові і життя між вірним та Ісусом Христом: Дорога, Правда і Життя. Вона провадить до акту довіри і довірення Христові і дає нам змогу жити так, як жив Він. Це означає ставити понад усе Бога і ближнього.
*
Людина, яка хоче зрозуміти себе цілковито, мусить зі своїм неспокоєм, непевністю, а також зі своєю слабкістю і гріховністю, зі своїм життям і смертю приблизитися до Христа.
*
Церква, йдучи за словами Вчителя, вірить, що найвищою ціллю людини, створеної на подобу Творця, відкупленої Христовою кров’ю та освяченої присутністю Святого Духа, є жити „на хвалу Його величі” (Еф. 1, 12), прагнучи, щоб кожен людський вчинок відображав красу Божої слави.
*
Тільки Бог може відповісти на питання про добро, тому що Він є Добром. Однак Бог уже відповів на це питання, коли створив людину та у своїй мудрості й любові спрямував її до остаточної цілі через закон, вписаний у її серце (пор. Рм. 2, 15), – „природний закон”.
*
Добро — це приналежність до Бога, послух Йому, спілкування з Ним, повнота справедливості, любові та милосердя.
*
Йти слідом за Христом – це не просто зовнішнє наслідування, воно стосується глибин людського єства. Бути учнем Ісуса означає уподібнитися до Нього, котрий став слугою аж до віддання себе на хресті (пор. Флп. 2, 5-8). Завдяки вірі Христос живе в серці того, хто вірить (пор. Еф. 3, 17), завдяки чому учень уподібнюється до свого Господа і Його в собі відображає. Це є плодом благодаті, дієвої присутності Святого Духа в нас.
*
Людина неспроможна жити любов’ю Христа, наслідувати її лише власними силами. Вона стає здатною до такої любові тільки завдяки отриманому дару. Подібно, як Господь Ісус отримує любов від свого Отця, так Він, зі свого боку, уділяє її як дар своїм учням: „Як мене Отець полюбив, так я вас полюбив. Перебувайте у моїй любові!” (Йо. 15, 9). Даром Христа є Його Дух, першим „плодом” якого є любов (пор. Гл. 5, 22): „Бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний” (Рм. 5, 5).
*
Усі людські проблеми, про які найчастіше дискутують і які по-різному розв’язують у сучасних моральних дослідженнях, тісно пов’язані, хоча й різними способами, з центральним питанням – свободою людини.
*
Божий закон не звужує, а тим більше не усуває людської свободи – він радше захищає свободу та сприяє її розвиткові.
*
„Бог бажав залишити людині владу добровільно шукати свого Творця і свобідно досягнути повної, благословенної досконалості, залишаючись вірною Богові”. Ці слова передають прекрасну глибину участі в Божому пануванні, до якої покликана людина: вони вказують, що влада людини настільки сильна, що вона здатна панувати навіть над собою.
*
Панувати над світом – таке велике й відповідальне завдання Бог ставить перед людиною, щоб вона вживала свою свободу в послухові щодо заповіді Творця: „Наповняйте землю та підпорядковуйте її собі” (Бут. 1, 28). З цієї перспективи людині належить право слушної автономії, і це також стосується спільноти людей.
*
Людина відповідає не лише за світ, а й за себе саму; це також належить до її піклування та відповідальності. Бог залишив людину „в руці свого власного рішення” (Сир. 15, 14), щоб вона могла шукати Творця і вільно осягнути досконалість.
*
Послух Божому Законові не заперечує свободи людини, яка витворена на зразок Божої свободи, – навпаки, якраз через цей послух свобода розвивається у правді й повністю відповідає людській гідності.
*
Церква завжди вчила, що ніхто не може вибирати поведінку, яка заборонена моральними заповідями, висловленими в негативній формі у Старому і Новому Завітах. Як бачимо, сам Ісус підтверджує незмінність цих заборон: „Як хочеш увійти в життя, додержуй заповідей (…) Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй криво” (Мт. 19, 17-18).
*
Взаємозв’язок між свободою особи і Божим Законом найглибше виявляється в „серці” людини, у її моральній свідомості – сумлінні.
*
Сумління в певному сенсі ставить людину перед законом, воно стає для неї „свідком” закону: свідком її вірності або невірності що до закону, її моральної порядності або беззаконня. Сумління є єдиним свідком, оскільки те, що відбувається в серці особи, приховане від очей сторонніх, і лише ця особа знає про це свідчення. І, відповідно, лише вона знає, яку відповідь дає голосові власного сумління.
*
Судження совісті не встановлює закону, але свідчить про авторитет природного права і про практичний розум у відношенні до найвищого добра, яке притягує людину так, що вона приймає його заповіді. „Сумління не є незалежним і виключним джерелом вирішення про те, що є добром, а що – злом; натомість є в ньому глибоко вписаний принцип послуху об’єктивній нормі, яка обґрунтовує і зумовлює правильність його рішень наказами і заборонами, що лежать в основі людської поведінки”.
*
Щоб мати „добре сумління” (1 Тм. 1, 5), людина повинна шукати правди, узгоджуючи свої судження з цією правдою. Згідно з апостолом Павлом, сумління повинно бути „просвітлене Святим Духом” (пор. Рм. 9, 1); воно має бути „чистим” (2 Тм. 1, 3); воно не може „поводитися лукаво, ані викривлювати слово Боже, лише явно проповідувати правду” (пор. 2 Кор. 4, 2). З іншого боку, апостол також застерігає християн: „І не вподібнюйтесь до цього світу, але перемінюйтесь обновленням вашого розуму, щоб ви переконувалися, що то є воля Божа, що добре, що вгодне, що досконале” (Рм. 12, 2).
*
Людина завжди бачить перед собою духовний горизонт надії завдяки цій допомозі божественної Благодаті та її співпраці з людською свободою.
Католицький оглядач за матеріалами dyvensvit.org
