Помолившися ранком Господу, вони сіли в авто і разом з кількома іншими сусідами рушили на кількох авто в невідомість, аби спробувати вирватися. Серце сильно калатало, і лише молитва до Бога давала сил їхати.
Невдовзі дорогу перегородив російський бронетранспортер. До серця підкрався легкий жах, але жінка спробувала залишитись спокійною заради Анни, яка сиділа на задньому сидінні.
“Це лише перевірка, у нас же діти…” – подумала Катерина, намагаючись заспокоїтися.
Але щось пішло не так… Вона побачила, як військові підняли свої автомати. Відчуття страху стало невимовним.
Вона відчула, як автоматний вогонь вдарив по її машині, як метал почали пробивати кулі, а скло розліталося на шматки. Донька Анна встигла лише скрикнути: “Боженька, захисти”, а Катерина відчайдушно натисла на газ та виркучувала кермо, намагаючись відвестити машину.
Але було занадто пізно… Мотор заглох. Машина втратила контроль….
“Господи, допоможи нам!” – молилася Катерина, в якомусь тумані виштовхуючи Анну з автомобіля.
Краєм ока вона побачила, що в сидінні доньки була збоку дірка від кулі, і серце стиснулося від розпачу… Однак на доньці не було жодної краплі крові, навіть подряпинки…
Кулі продовжували влучати в авто та свистіли над головою, але жодна не торкнулася їх.
Катерина відчула, як рука Божа веде їх у безпечне місце. Вони знайшли прихисток в сусідньому будинку, де ховалися інші жителі.
Катерина обіймала Анну, що тремтіла від страху, відчуваючи, як її власне серце б’ється, ніби хотіло вискочити з грудей.
Вони врятувалися…. Але кошмар лише починався. Місто було окуповане, а їхній дім був зруйнований.
“Боже, виведи нас звідси”, – молилася вона в сирому підвалі всю ніч. Здригаючись від кожного звуку та обіймаючи маленьку донечку, аби хоч трохи її зігріти…
У молитві вона задрімала, а на ранок в двері хтось тихенько постукав… перелякано стрепенувшися, вона подумала, що це прийшли російські вбивці, але з-за дверей почувся тихий голос українською.
– Є хтось? Ми волонтери, допоможемо виїхати…
– Дякую, Господи, – лише змогла вона промовити, коли очі залили сльози вдячності Господу…
За допомогою волонтерів вони врешті-решт виїхали з Бучі, але спогади про той день назавжди залишаться з ними.
Але вони були вдвох, і вони були живі. Це було їхнім початком в новому житті, житті, яке вони будували разом, в житті, де було місце для надії, сміливості і віри в краще майбутнє.
Життя в Києві було непростим під час наступу. Вибухи лунали навіть у центрі міста, і тривоги стали частиною їхнього повсякденного життя. Вони жили в незвичному ритмі війни, але були вдячні за мужність українських воїнів, які мужньо боронили місто.
Катерина та Анна часто слухали новини про перебіг війни, серце кожного разу зупинялося, коли повідомляли про втрати. Вони знали, що їх безпека була забезпечена завдяки жертвам і сміливості солдатів на передовій.
Анна зрозуміла ситуацію лише частково. Вона питала матір, чому люди воюють, і чому вони не можуть жити у мирі. Катерина відповідала так просто, як могла, але вона знала, що доньці важко зрозуміти всю складність ситуації.
У цей важкий час вони знайшли спільноту серед сусідів та в церкві. Разом вони допомагали одне одному, підтримували і поділяли все необхідне. Вони відчули, що об’єднання і солідарність можуть дати силу в найтяжчі часи.
Кожен день, прокидаючись під звук вибухів, Катерина вдячно молилася за ще один день життя. Вона знала, що їх новий початок був даром, але вона також знала, що ціна цього дару була висока.
Їхнє життя в Києві було битвою за нормальність, за звичайні речі, які були буденними раніше. Але вони вчилися жити знову, знаходячи радість у малих речах і відчуваючи глибоку вдячність за те, що були живі.
Часом було важко вірити, що життя може бути знову прекрасним, але Бог підтримував їх, і вони знали, що незважаючи на всі труднощі, вони можуть з Його допомогою знайти шлях до миру, надії і простого людського щастя.
Згодом вони змогли виїхати на західну Україну, і їх там прихистили брати і сестри з церкви, які стали для них новою родиною.
