Тепер у них десять синів і дочок, з якими вони в цей тривожний час знайшли прихисток в Данії
«Я зрозумів, що зможу довірити їй своїх дітей»
Вони побачилися й познайомилися у церкві євангельських християн–баптистів «Фіміам», вірянами якої були. За словами Сергія, Тетяна була надто серйозною як на її літа. Якось, коли вони зустрілися, сказала: «Хочу з тобою поговорити». І поставила, як мовиться, питання в лоб: «Що ти очікуєш від наших побачень?».
— А я, — пригадує той момент чоловік, — завжди, думаючи про майбутню дружину, хотів уявити, якою вона буде мамою. Спостерігаючи, як Тетяна займається з дітьми в нашій церкві, побачив у ній жінку, якій зможу довірити своїх дітей. І хоч її питання застало мене нібито зненацька, але я не розгубився і впевнено сказав, що наміри маю серйозні, а не «просто походити».
Вони одружилися 29 вересня 2007. Їх повінчав пастор Павло Миронюк. Нареченій було 22, а її обранцю — 32 роки. Як пригадує жінка, Сергій здійснив її мрію — у них був медовий, правда, не місяць, а тиждень на морі, якого до цього Тетяна не бачила. І ще одна мрія була в подружжя Шурмів: обоє хотіли не тільки народити своїх дітей, а й узяти на виховання чужих — тих, кого доля обділила батьківською любов’ю й турботою.
— Мене вразило, — каже Тетяна, — коли зрозуміла, що то наше спільне бажання. Це ще більше утвердило на думці, що Сергій — той чоловік, якого мені Бог підготував.
«За проблемами на якийсь час ми про свою мрію забули»
Їхня донечка Алевтина народилася в 2008–му. Як пригадує подружжя, дівчинка мала дуже проблемне здоров’я. Тож, «занурившись у свої клопоти, вже й про мрію — прийомних дітей — не згадували». Майже через три роки на світ з’явився син. Важка була вагітність у Тетяни — на четвертому місяці один плід завмер, тож лікарі казали, що й друге дитя не виживе. Але Бог дав йому на життя. Тому то й назвали сина Теофілом (з грецької «той, що любить Бога»).
— За проблемами на якийсь час ми про свою мрію забули, — каже Тетяна, — але Господь нам про неї нагадав. Сталося так, що моя рідна сестра почала вживати алкоголь, занедбала доньку Анастасію. Її позбавили батьківських прав, а чоловік помер, тож постало питання, щоб взяти дитину до себе, аби порятувати. І ми забрали дівчинку, якій на той час було сім літ. Про те, як непросто було знайти підхід до нібито й не чужої дитини (це ж племінниця, яку знали, з якою до цього спілкувалися), могла б бути окрема розповідь. Довелося й до психолога звертатися, коли заходили в тупик у стосунках із дитиною, в якої свій характер, своя генетика…
— Як уже здавалося, що не справляємося, — говорить Тетяна, — то Бог нам дав підказку: треба прийняти дівчинку такою, якою вона є, — з її норовом, примхами. І коли це сталося, Анастасія почала мінятися на краще. Вона до тринадцяти років мала надію, що її мама одумається й вони будуть разом. Мабуть, тому й нас не сприймала. Лише з часом, подорослішавши, зрозуміла, що ми — ті, хто зігрів її своєю любов’ю, хто турбується про неї — найрідніші їй.
А свою біологічну матір, як сказала сама дівчина в розмові зі мною, давно простила й не тримає в душі на неї зла.
Чотири роки тому в Тетяни й Сергія народився ще один син, якого назвали Сизоном. Минулої осені вони, вже в статусі прийомної сім’ї, взяли на виховання 13–річну Настю, яка осиротіла й якийсь час жила то в одній, то в другій сім’ї вірян церкви «Фіміам».
«Поки нам нелегко, тому що чужа країна… Та й дітки різні — їм потрібно адаптуватися»
Про цю подружню пару я підготувала матеріал у сторінку «Любить! Не любить», яка не встигла вийти до війни, а тепер, як мовиться, не на часі. Та ось цими днями з’явився привід усе-таки розповісти про неї, хоч трохи і в іншому ракурсі — відповідно до змін, які сталися в житті Шурмів. Власне, ці зміни очікувалися. Адже в лютому, після нашого спілкування, Тетяна й Сергій пройшли спеціальне навчання, й невдовзі їхня сім’я мала поповнитися ще п’ятьма дітьми — тобто здійснилася б мрія наших героїв про велику родину. Тож домовилися із Тетяною, що вона мені дасть знати про це, аби можна було доповнити газетну публікацію.
І жінка дотримала слова. Правда, повідомлення від неї надійшло із закордону. Цими днями Тетяна написала у вайбері: «Доброго дня! Ми зараз не в Україні — в Данії, поки йде війна». І знімок надіслала з таким підписом: «Це наша сім’я сьогодні — у нас уже десятеро дітей». А далі вже були мої запитання й спілкування онлайн. Тетяна розповіла: «Нас запросили друзі, які також мають прийомну сім’ю. Разом з ними поїхали в Данію…». Уже під час війни подружжя взяло з Будинку дитини міста Луцька дівчинку Аміну, якій 30 січня виповнилося три роки, та її старших братика й сестричку — Діму й Юлю, котрим відповідно дев’ять і вісім літ, про яких уже знали. А ще їхню сім’ю поповнили два братики — трирічний Дмитрик і на два роки старший Кирило. «Поки нам нелегко, тому що опинилися в чужій країні. Та й дітки різні — їм потрібен час для адаптації. Вони з нами тільки тиждень (переписувалися ми 9 березня. — Авт.). Дівчатка нам допомагають», — ділилася думками про несподівано нове життя за кордоном лучанка.
Тетяна тепло відгукується про те, як їх прийняли в Данії, зокрема в невеликому містечку Вільдб’єрг, одновірці. Їхній сім’ї церква надала просторий будинок з добрими умовами для проживання, забезпечила усім необхідним. Але, звичайно, думка в подружжя про те, аби в Україні швидше настав мир. Аби вони зі своїм, тепер уже таким великим, сімейством повернулися в рідний Луцьк, який заради безпеки дітей змушені були покинути на час війни.
