Чернігів – одне із міст, яке РФ намагалася знищити із перших днів повномасштабного вторгнення в Україну. Поки окупанти скидали авіабомби та обстрілювали місто, фельдшер “екстренки” Олександр Гнип їздив поміж снарядів, аби допомогти пораненим.
Підписуйтеся на Родину в телеграмі https://t.me/rodyna_cath
Його історію оприлюднив спільний проєкт Міністерства охорони здоров’я за підтримки ВООЗ та ЄС “Дякуємо серцем”.
Перший виклик “швидка” Олександра отримала вже о 4:30 ранку 24-го лютого. Тоді треба було їхати на прикордонну територію.
“Були одними серед перших. Наступними днями почалися обстріли міста, стало гаряче. Кожен новий робочий день приносив поранення різного ступеня тяжкості і постійне відчуття небезпеки”, – говорить чоловік.
За словами фельдшера, 80% викликів, на які йому доводилося виїжджати, складали поранення. Медикам надходило до 10 викликів на добу. При цьому серед постраждалих були й діти.
“Це специфічна допомога, яка виснажує емоційно. Коли дивишся в очі постраждалій дитині або потрапляєш під обстріл під час виклику. Я вже не кажу про блокадні умови без води, світла і можливості купити продукти. Та погане швидко забувається. Ми гідно тримались – на позитиві та з упевненістю в перемозі”, – наголошує Олександр.
Зізнається, що, йдучи на чергову добову зміну, найважчим було залишати вдома рідних, адже у Чернігові не було безпечного місця – від російських “прильотів” страждали усі райони міста.
“Ми виїжджали на виклик і не знали, буде приліт по нас чи ні. Артилерія працювала постійно. А якось біля будинку, де я жив, скинули бомбу. Там була воронка завглибшки метрів сім, і це – за 50 метрів від мого будинку”, – згадує Олександр.
Чоловік зізнається, що жив у хронічній напрузі, аж доки не евакуював сім’ю у більш безпечне місце. Після цього він почав працювати по три доби на зміні і викликів ставало дедалі більше. Олександр пам’ятає усі виклики, та найтяжче – це травмовані діти.
“Невинні, які прожили ще так мало і опинилися у пеклі війни. Після мінометного обстрілу ми забирали дитину. У неї був відкритий перелом стегна, закритий перелом другої ноги, геморагічний шок.
Переді мною досі її сіре від пилу й пороху обличчя і ці очі, які дивляться на тебе. Емоційно дуже важко. При цьому обстріли тривають. Надавали допомогу, вивозили дітей, а поруч прилітали снаряди. Так і працювали”, – розповідає фельдшер.
Читайте також: “Загроза була і з неба, і у підвалі”: як медики із Сум підтримували життя немовлят під обстрілами
Попри постійні обстріли та психологічну напругу, ніхто із медиків не скаржився і не панікував, каже Олександр. Ба більше, вони спільно з волонтерами поповнювали запаси медикаментів та розвозили їх чернігівцям.
“У нас дуже круті люди в Чернігові. Мої медики на швидкій, дівчата по 20-25 років, без води, без продуктів, але завжди були на позитиві. Волонтери могли віддати останні кошти, щоб накупити нам медикаментів. Була у них хоч 1 000 гривень, хоч більше – їздили, купували ліки, розвозили по будинках, куди ми просили. Неймовірні люди”, – наголошує чоловік.
Зараз Олександр намагається згадувати лише приємні моменти і додає, що пережитий жах “забувається”:
“Так, готували їжу на вогні, нас обстрілювали, було страшно. Але все це забувається. У пам’яті залишається, як допомагали одне одному, відволікали, посміхалися, трималися”.
