Минулого тижня Католицька церква вшановувала пам’ять святої Марії Ґоретті. Ця дівчинка стала мученицею, захищаючи свою невинність та чистоту, коли їй було неповних 12 років. Причини її опору мали релігійне підґрунтя: Марія Ґоретті вірила, що людина, яка порушує Божу заповідь «Не чини перелюбу», піде до пекла. Нагадуючи це насильнику, вона хотіла зупинити його.
Марія Ґоретті жила на зламі XIX і XX століть. А в середині минулого століття Папа Римський Пій XII канонізував її, вказавши на неї як приклад для молоді. Також він звернув увагу на те, яке велике значення мають моральні цінності, виплекані в родині.
Водночас сьогодні людей, які дотримуються принципів цнотливості, подекуди вважають якщо не хворими, то дивними. Здається, вже зовсім нема фільмів, де би позашлюбний секс не був показаний як буденна та легкодоступна справа, так, ніби це випити склянку води. Також питання моральної чистоти стало особливо актуальним у час війни.
Ми вирішили обговорити цю важливу тему з кандидатом психологічних наук, головою Української Асоціації Християнської Психології Людмилою Гридковець. Запис розмови можна переглянути в YouTube.
Андрій Толстой: Пані Людмило, якщо подивитись на історію Марії Ґоретті, то може виникнути запитання: чи варто було віддавати життя, захищаючи свою невинність? Так, зґвалтування – це жахливо, але смерть – це взагалі кінець усьому, тим більше, що дівчинка ще якийсь час сильно страждала від завданих насильником ран. Чи правильно повела себе Марія Ґоретті з точки зору секулярної психології і вашого погляду?
Людмила Гридковець: Немає відповіді однозначної, тому що все залежить від особистісних смислів людини і особистісних стосунків зі собою та з Богом. І те, що може бути прийнятне в межах такої адаптивності для однієї людини, буде занадто важким тягарем для іншої. Тому немає єдиного універсального шаблону – ми можемо лише казати про певний коридор різних варіантів. І в залежності від психічних особливостей людини, її психологічних травм і надбань, її духовного досвіду відповіді та шляхи можуть бути дуже різними. Тому, коли ми говоримо про цю святу, то в першу чергу говоримо про її внутрішній стан, про її бажання чистоти та бажання бути з Богом – бути нареченою тільки Бога. Саме це дає розуміння цієї особистості.
Бо якщо говорити з позиції психології звичайної людини, то, безперечно, найбільшою цінністю є життя. Тому у всіх інструкціях ми бачимо, що першим завдання є залишитися живим. І всі способи, щоби залишитися живим, є добрими. Тобто немає поганого способу залишитися живим. Це також стосується і полонених, над якими відбувається знущання, і людей в умовах бойових дій. Ніхто не засуджує людину за те, що вона захищає власне життя, але знову ж таки – не ціною життів інших.
Приклад Марії Ґоретті є для нас дуже значним прикладом глибокої внутрішньої чистоти цієї дівчинки, її глибоких переконань та глибоких прагнень… Не даремно вона стала святою, її було визнано святою. Тому що це було побачено, оцінено і зрозуміло.
Наскільки свідомою може бути віра 11-річної дитини? Все частіше нам кажуть, що дитині не треба нав’язувати ніякої віри, традицій, виросте – сама обере. Нещодавно у Польщі навіть тривала публічна дискусія щодо доцільності першого Причастя, точніше першої сповіді дитини.
Ніхто не відміняв особистісні стосунки з Богом. Інколи в терапії я піднімаю випадки, коли у дитини є особистісний зв’язок, навіть у віці немовляти, коли ще не сформована свідомість. Мало того, є випадки, коли вдається піднімати оцей взаємозв’язок ще в утробі матері – свідомості ще немає, але є інший вимір, де існує стосунок з Богом. І дуже часто ми зустрічаємо в практиці, що людина постійно перебуває в стані травматичних ситуацій. Тоді нерідко вдається підняти, що ще в лоні матері відбулася свого роду не те що відмова від Бога, а закривання від Бога. Тобто біль, який людина переживала в утробі матері, був такий сильний, що вона закрилася; або навпаки, відбулось визначення, що вона недостойна Бога – хоча сформованої свідомості ще немає, а така фіксація вже існує. Тому ми можемо говорити, що йдеться більше про духовний вимір, який існує ще до виникнення свідомості як такої – те, що характеризується як душа. Знову ж таки, ми можемо просто будувати гіпотези, але можемо також констатувати те, що отримуємо в практиці, та намагатися якось пояснити.
Так само, якщо взяти, наприклад, віру маленьких дітей. Нерідко буває, що дитинка має віру значно більшу, ніж доросла людина. Коли вона каже, наприклад, «у мене так болить голова» чи ще щось, і мама говорить їй: «Помолімося до Ісусика». Вони моляться, і біль минає. Тому часто дітки питають: «Мамо, а як Ісус це робить?», або «А як Богородиця це робить?» В дитини це виходить природно – у неї природна довіра. Звісно, це ще не та усвідомлена з відповідними когніціями віра, але насправді вона набагато глибша і досконаліша. З часом ми втрачаємо ці подарунки, які дав нам Господь Бог. Тоді ми маємо дійти до цієї віри вже свідомо, ніби замикаємо це коло. Недаремно Ісус казав: «Будьте як діти, бо їх є Царство Небесне».
Якщо в римо-католиків діти йдуть в старшому віці до першого Причастя, то православ’ї і в греко-католиків до семи років дитина причащається без сповіді. Однак, багато дітей вже готові йти до сповіді у віці від чотирьох до шести років. І не тому, що батьки їх примушують. Можу навести приклад про своїх дітей – як дитина зробила якийсь проступок, але їй ніхто про це не говорить, та вона починає плакати і каже: «Я маю йти до сповіді, я не можу так більше ображати Ісусика». У таких випадках важливо потребу дитини не пропустити, тому що це насправді її внутрішня розмова з Богом – вона дуже інтимна, це не обумовлено її психічним розвитком, це є ось те глибинне, коли душа дитини звертається до Бога.
Марія Ґоретті перед смертю сказала священнику, що прощає насильника і хотіла би бачити його на Небі. Сьогодні це може шокувати пересічну секуляризовану людину, навіть таку, що відносить себе до християнської традиції. Однак приклад Марії Ґоретті непоодинокий: ми не знайдемо за дві тисячі років християнства жодного святого, який би не простив своїм ворогам чи катам. Водночас це може видаватись якимось неприроднім психологічним вивихом. А святі нам показують зовсім інший приклад.
Ви правильно сказали, що святі показують нам зовсім інший приклад – вони в дуже короткий термін проходять все те, що проста людина проживає протягом тривалого часу. Це стан шоку, що це трапилось; далі йде протистояння, відторгнення, злість, і в результаті – прийняття того, що трапилось, і прощення. Більшість людей у світі проходять цей період і приходять до прощення, але комусь треба кілька днів, комусь п’ять років, комусь 10, а комусь можливо, треба 50 років, а хтось лише перед самою смертю зможе пробачити. А от святі цей шлях проходять в дуже короткий термін. Натомість, не всі люди, можуть пройти його повністю, не всі здатні дійти до стану прощення. Тоді ми молимося за померлих, щоб Господь Бог їм пробачив – по суті, ми стаємо заступниками за них перед Богом.
У людини може виникати почуття, що прощати – несправедливо. Може бути навіть відчуття необхідності простити, але людина накручує себе і бореться з бажанням простити, плекаючи в собі почуття справедливості – вона переконана, що це несправедливо, щоб той, хто вчинив зло, був прощений. Тому вона ніби карає кривдника своїм непрощенням.
Насправді непрощення – штука специфічна. Сказати «я пробачаю» – просто, але ось пробачити нелегко. І це тому, що нашого бажання пробачити недостатньо. Чому? Тому що у нас є ще травми, багато травм… Тому, коли є ситуація непрощення, це значить, що в цьому місці з’єдналося багато різних травм – вони «схлопнулися» в цій точці. Тому непрощення стосується не лише цієї конкретної людини (якій ми маємо простити, ред.), а всього того болю, який був накопичений і який потім акумулюється в цій конкретній людині. Є дуже багато хороших людей, які хочуть пробачити – вони сповідаються про непрощення; роками сповідаються, і не можуть ніяк пробачити.
Я вважаю, що найпростішим механізмом для людини, яка хоче, але не може простити, є психотерапія. Чому? Тому що психотерапія дозволяє переглянути всі ті травми, які склалися докупи, розібратися в них, і в кожній окремій травмі пробачити того конкретного кривдника. Це те, що людина не може проаналізувати сама, а особливо ті травми, які були в дитинстві – вони витіснені і кривдники витіснені (з її свідомості, ред.), але та «маленька дитинка» досі плаче, досі почувається покинутою, зрадженою, хоча доросла людина ніби вже давно всіх пробачила. Але внутрішня «дитина» не пробачила, їй досі болить. І ось завдання психотерапії – розібрати це і в кожному окремому випадку пробачити… Бо знову ж таки, окремий сегмент легше пробачити, ніж коли воно «захлопується» все разом на одній людині (на кривднику, ред.).
Чи може людина простити через молитву і сповідь? Може. Це може бути як диво – коли в людини після молитви чи сповіді раптово виникає прощення. Але це не закономірність, це подароване диво. Тому чи можемо ми постійно «трусити Бога за бороду», вимагаючи дива? Насправді ця грань надзвичайно тонка, бо дуже часто ми перетворюємо сповідь, Причастя, наші молитви саме в «трусіння Бога за бороду». І коли людина, можливо, доходить до стану своєї немочі та приймає свою обмеженість, і усвідомлює, що їй ніхто нічого не зобов’язаний, і навіть Бог не зобов’язаний – бо все що треба Він дав – тоді вона говорить: «Господи, я так хочу цього дива, але Ти в праві його не дати. Але ж ти знаєш, як мені цього хочеться. І я просто Тебе люблю». Ось і все. Це зовсім інший стан, інший вимір.
Отже, можна зробити висновок, що прощення потрібне більше не кривднику, а скривдженому.
Так, прощення в першу чергу потребує сам скривджений. Чому? Тому, що коли є непрощення, людина не є вільною. Вона стає рабом свого непрощення і рабом того, кому вона не пробачила. В психології ми називаємо це «прив’язувати іншу особу до себе». І тоді, що б вона не робила, де б вона не жила, все життя людина на собі носить цю особу. Прощення потрібне не стільки кривднику, скільки скривдженому, щоб бути вільним від того кривдника.
Чи може 11-річна дівчинка, яка жила 120 років тому, бути прикладом для молоді і тим більше – для дорослих – сьогодні? Чи взагалі правильно робити когось прикладом, взірцем для наслідування?
Кораблю, який пливе в темряві, світить маяк. Маяк – це не корабель, а корабель – це не маяк. Але маяк світить, щоб корабель мав дорогу, щоб мав орієнтири. Приклади святих – це наші орієнтири, наші маяки. Саме для молоді ці орієнтири потрібні. Чому? Бо, якщо не буде маяка там, де є небезпека, то існує велика ймовірність, що корабель просто розіб’ється. Але, коли є маяк, я бачу, куди плисти. Це не значить, що я маю вийти і зайти на цей маяк, але, пропливаючи повз нього, я не розіб’юся. І навіть, якщо раптом я десь зачеплю скелю, яка спричинить мені шкоду, маяк світить, і це значить, що я буду бачити, в якій бік мені вирулити, щоб вийти в чисте море, залікувавши рани цих пробоїн. Маючи такі орієнтири, молоді люди можуть з ними не погоджуватися і сперечатися, але вони не зможуть жити так, ніби цього не існує. Воно – як те зерно, кинуте в ґрунт, має шанс колись прорости.
А що, як середовище людини не цінує чистоти? Маємо на сьогодні ситуацію, відмінну від XIX століття – тепер людина може легко суміщати відвідування храму, подекуди навіть перебування в сані, зі сексуальним життям поза шлюбом. І, якщо їй на це звернути увагу, вона щонайменше здивується, а може і обуритись, вважаючи, що Бог приймає її таку, якою вона є, а «проти природи не підеш». Може й справді вимоги християнської моралі утопічні і дані нам лише для того, щоб ми мали в чому каятися? Можливо, це занадто висока планка – тільки для вибраних.
Який смисл життя? Та потрапити на Небо! І це насправді дуже проста формула. Без всіх там танців з бубнами. Що я для цього роблю?.. Людина схильна виправдовувати себе, бо ж систему психологічного захисту ніхто не відміняв. Коли у світ увійшов гріх, увійшла і вся система психологічного захисту – «Жінка, яку Ти дав мені, дала мені і я їв» (див. Буття 3, 12). Відповідь Адама мала би бути проста – «так» чи «ні», «їв» чи «не їв». Але гріх приносить викривлену модель. І дійсно, ми завжди зможемо себе виправдати, зробити вигляд, що «цього» не існує і так далі… Ми будемо казати: «Та ні, всі так живуть!» Я завжди ставлю просте питання: «Хто конкретно так живе?» «Ось Петро, Степан». А хіба це всі? Люди схильні до узагальнень, а насправді всі живуть дуже по-різному. Є, наприклад, «Рух чистих сердець» – це та молодь, яка обирає чистоту і не має сексуальних стосунків до шлюбу. Є багато молоді, я стикалася з ними, які раніше не вірили в Бога, у них були сексуальні партнери, вони вже не мали незайманості, але коли приходили до Бога, то жили в чистоті. Пройшовши покаяння, пройшовши очищення, вони навіть не могли більше допустити думки, щоб у них були (недозволені, ред) сексуальні стосунки з кимось.
У моїй практиці також були подружні пари, які, проживши багато років, приходили до Бога і розуміли, що хочуть повінчатися, але з’ясовувалося, що когось у молодості бабця відвела до священника і його повінчали, а він про це й не пам’ятав, бо для нього тоді це нічого не значило. Тому ці люди подають у церковний трибунал (для того щоб уневажнити той «шлюб») і впродовж двох років, поки їх справу розглядають, вони не мають близьких стосунків до моменту вінчання. Тому, що вони пізнали Бога і вони прагнуть цієї чистоти в своєму шлюбі.
У мене є багато випадків, коли зараз, у час війни, хлопці йдуть в армію і не встигають підготуватись, щоб повінчатися, тоді вони роблять заручини, розписуються, але не мають стосунків до моменту вінчання. За державним законом вони – чоловік і жінка, але вони чекають, коли повернуться, щоб взяти церковний шлюб. І люди тримають чистоту до цього моменту.
Ви торкнулись важливого питання, а саме, що незайманість і чистота – не завжди те ж саме.
Це дійсно різні поняття і дуже часто люди плутають їх. Ідеальний варіант – це коли незайманість і чистота є разом. Але в житті буває все. І людина може бути незайманою, але не мати чистоти. Як правило, така людина дуже легковажно ставиться до своєї сексуальності і до сексуальності інших людей, просто вона утримує свою незайманість як певний бренд. Але в цьому немає чистоти, є тільки незайманість. Бо ж основна суть не в бренді, не в тому, щоб дорожче себе продати або щоб возноситись над іншими. Йдеться про свої стосунки зі собою і свої стосунки з Богом. Така людина може вести досить розгульний спосіб життя, може використовувати інші способи сексуальної комунікації – без прямого проникнення, і вважати, що вона чиста. Але це не цнотливість.
У той же час людина, яка може не мати незайманості, може бути чистою. Наприклад, хлопець чи дівчина, яких зґвалтували. Це не була їхня воля, це не був їхній вибір, і, втративши на тілі, так би мовити, печатку незайманості, вони насправді залишаються в чистоті. У них добрі помисли, вони не рівняють всіх під одну гребінку, що, мовляв, усі чоловіки такі, чи всі жінки такі – вони розуміють, що злочинець не має статі. І вони живуть, зберігаючи внутрішню чистоту. Вони мають цю чистоту.
Так само люди, які покаялись. Їм здавалось, що вони живуть правильно, але вони пізнали Ісуса Христа, познайомилися з Ним, і тепер не можуть Його зрадити. Така людина має чистоту. Господь Бог повернув їй втрачену чистоту.
Основний аргумент, який я чув на захист дошлюбного сексу, це те, що потрібно перевірити на сумісність партнера. Це може видатись логічним, бо хто знає, який мій партнер у ліжку, такий собі «кіт в мішку». Яку пораду ви б дали таким людям?
У цьому випадку я скажу як сексолог – у сексології немає такого поняття як сексуальна несумісність, якщо мова не йде про серйозні фізіологічні вади. Але і для того, щоб люди з такими вадами мали сексуальне життя, потрібно дві речі: кохання один до одного і додаткові знання. Ось і все.
Коли говорять, що «я перевіряю» на сумісність – це вже ознака того, що там немає любові. Ми або любимо, або не любимо. Ми кохаємо або не кохаємо. Людина не є річчю, на якій ми після перевірки ставимо знак якості. Це так не працює. А якщо брати за статистикою, то ті подружні пари, які живуть до одруження разом, мають вищу ймовірність розлучення, ніж ті, які не жили разом. Там різко зростає ймовірність розлучення. Бо чому вони не одружуються? Тому що є невпевненість у собі або в своїй половині, у почуттях, «я взагалі ще не знаю, чого я хочу». Варто такій парі 21 день прожити разом, як формується умовний рефлекс на втечу.
Що це таке, поясніть, будь ласка.
Для того, щоб сформувати будь-який умовний рефлекс, потрібно мінімум 21 день повторення одних і тих самих дій. Якщо я живу з кимось «на довіру», не одружуюсь, бо я невпевнений, то ніби будую стосунки, але, коли щось не так, в мене є куди втікати. Я тримаю в полі зору простір для втечі. І коли я так проживаю 21 день, в мене формується механізм на втечу. І цей механізм зберігається в цих людей навіть якщо вони одружуються. І коли в шлюбі у них виникають проблеми, автоматично вмикається умовний рефлекс втікати.
Коли я готую молодят до шлюбу, завжди попереджаю: якщо хтось із вас жив разом, знайте, що ваш ризик значно більший. Я попереджаю про те, що їм буде хотітись утікати, а, отже, треба буде ловити себе, йти на сповідь, йти до психотерапевта, пропрацьовувати всі ці речі.
В час війни питання зґвалтувань та чистоти піднімається по-особливому. Сотні тисяч чоловіків місяцями, а то й більше поза домом, культ захисника досягає своєї кульмінації, тож за замовчуванням може здаватись, що на війні дія «Десяти Заповідей» призупиняється. Так би мовити, кожен день може бути останнім, тому в нічому собі не відмовляй. Загинути може навіть мирна людина під обстрілами в глибокому тилу.
Коли кажуть «мене завтра вб’є», я запитую: «Ти готовий за крок до вічності, до Неба, віддати це Небо і піти до пекла?» Це якщо брати духовний вимір. Ну, окей, ти попробуєш все, і що це поміняє в твоєму житті? Особливо, коли він на фронті, а жінка тут. Це зблизить вас? Чи цим ти зробиш добре щось для своїх дітей, чи для себе? Ти готовий потім це все розгрібати? Дуже часто в такі хвилини людина думає лише про ситуативне збудження, яке у неї виникає, і не бере до уваги цілісну картину свого буття.
Це, по суті, той самий механізм, коли мені доводиться спілкуватися з людьми, які сидять зі зброєю біля скроні (хочуть вчинити самогубство, ред.). «Убалтувати» немає сенсу. Я завжди кажу: «Не питання. Тобі дуже подобається той стан пекла, який ти маєш зараз».
«Чому мені подобається це пекло?»
«Бо ти його обираєш. Не питання… Ти маєш право його обрати. Пекло – це ті переживання, які ти вже маєш зараз. Ти не можеш з тим всім впоратись і тобі здається, що все, “капéць”, і ти хочеш цей “капéць” протягнути у вічність. Тобі мало його в цей короткий проміжок, ти хочеш його протягнути у вічність»
І, як мені сказав один такий чоловік: «Пані Людмило, кожного разу, як мені хочеться взяти пістолета, я думаю – блін, ось ця вся “дупа”, кажу як є, буде у вічності. І мене аж тіпати починає. Я видихаю і починаю розгрібати те, що є навколо».
Дякую вам, пані Людмило. Відповіді на наші складні запитання часто є набагато простішими, ніж нам здається.
Спілкувався Андрій Толстой
