«Як християни, ми не повинні просто запитувати: як я можу врятуватися? Ми також повинні запитати себе: що я можу зробити, щоб інші могли бути спасенними і щоб зірка надії також могла зійти для інших? Тоді я зроблю найбільше і для свого власного спасіння», – написав Бенедикт XVI в енцикліці Spe Salvi.
Підписуйтеся на Родину в телеграмі https://t.me/rodyna_cath
Роздуми про допомогу душам у чистилищі можна знайти в третьому розділі енцикліки «Страшний суд як місце навчання та виховання в надії», фрагмент якої подано нижче:
Тут треба згадати ще один момент, оскільки він важливий для практики християнської надії. Вже в ранньому юдаїзмі існувала думка, що можна прийти на допомогу померлим у перехідному стані через молитву (пор., наприклад, 2 Mch 12: 38-45: 1 ст. до н. е.). Природно, подібна практика була прийнята християнами і є спільною для Східної та Західної Церкви.
Схід не визнає очисних і покаянних страждань душ «на тому світі», але визнає різні ступені щастя або страждання в проміжному стані. Проте душам померлих можна дати «підкріплення і відсвіження» через Євхаристію, молитву та милостиню.
Упродовж віків християнство мало фундаментальне переконання, що любов може дійти аж до того світу, що можливий взаємний дар, у якому ми пов’язані поза межами смерті. Це переконання залишається втішаючим досвідом і сьогодні. Хто б не бажав, щоб до рідних, які відійшли на той світ, прийшов знак добра, вдячності чи прохання про прощення?
Можна було б також запитати: якщо «чистилище» означає просто очищення вогнем у зустрічі з Господом, Суддею і Спасителем, то як третя особа може вплинути на це, навіть якщо вона є особливо близькою померлій?
Коли ми ставимо подібне запитання, ми повинні усвідомлювати, що жодна людина не є монадою, замкнутою в собі. Між нашими істотами існує глибоке спілкування, ми взаємопов’язані через численні взаємозалежності. Ніхто не живе один. Ніхто не грішить один. Ніхто не врятується один. Життя інших постійно входить у моє життя: те, що я думаю, говорю, роблю і дію. І навпаки, моє життя входить у життя інших: у добрі й у злі. Тому моє заступництво за іншого не є чимось чужим, зовнішнім для нього навіть після смерті.
У переплетенні життів моя подяка, моя молитва за померлого може стати маленьким кроком у його очищенні. І тому не варто змінювати земний час на час Божий: у спілкуванні душ звичайний земний час просто перевищується.
Ніколи не пізно торкнутися чужого серця, і це ніколи не буває марним. Це пояснює останній важливий елемент християнського поняття надії. Наша надія насправді завжди є надією і для інших; тільки тоді це справжня надія і для мене самого.
Як християни, ми не повинні просто запитувати: як я можу врятуватися? Ми також повинні запитати себе: що я можу зробити, щоб інші могли бути спасенними і щоб зірка надії також могла зійти для інших? Тоді я зроблю найбільше і для свого спасіння.
