Колись люди жили з усвідомленням того, що земне життя короткочасне і скінченне, воно наче дорога, яка веде до іншого виміру – вічності. Саме тому віра і її практичні прояви – дотримання заповідей, зростання в чеснотах – були важливими та поширеними, адже розумілось, що від цього залежить де ти проведеш вічне життя: в раю чи пеклі.
Сучасна культура ж пропонує нам зосередити свій погляд виключно на дочасному, відкидаючи реальність вічності, називаючи її наївними/середньовічними/міфічними вигадками. У такому випадку кінець земного життя розглядається як остаточний кінець і важливішим стає вираз “carpe diem” – дослівно “лови день”, тобто використовуй всі можливості до задоволення, поки живеш. Без сумніву, це є головною цінністю нашого часу.
Показовим був період карантину у 2020 році, коли храми зачинили, Літургія перенеслась у віртуальний простір, а вживу над Найсвятішими Тайнами проводили неймовірні акти святотацтва. Збереження здоров’я ставилось на вагу зі збереженням вічності і, в більшості випадків, перше переважало.
Війна (частково) повертає українцям свідомість неминучого кінця. І, як до будь-чого іншого, краще бути до нього готовим. Алгоритм простий і перевірений поколіннями.
Не боятися смерті можна, якщо маєш надію на вічну радість. А цю надію дарував нам Христос Спаситель через свою смерть і воскресіння. Від нас треба намагатись перебувати в стані освячуючої ласки, тобто не мати тяжкого/смертного гріха (бо він позбавляє людину права належати до дітей Божих, що робить її гідною пекельного засуду.) Зрозуміло, що тривати в такому стані можемо лише часто приступаючи до Таїнств, зокрема сповіді і Євхаристії.
Існує ще одна католицька практика, дуже важлива в небезпеці смерті – акт досконалого жалю. Маємо усвідомити, що вчинені гріхи є поганими і не хочемо їх через любов до Бога – тому що це ображає Бога і є дією проти Його любові. Таке смирення, покаяння і визнання своєї слабкості теж тепер зовсім не популярне, але завдяки йому ми стаємо здатними увійти до Небесного Царства. Святий Бенедикт у своєму правилі писав: “Бійтеся Судного дня; бійтеся пекла. Наполегливо прагніть вічного життя з глибоким духовним бажанням. Щодня тримайте смерть перед очима”.
Не заради страху, але заради пам’яті про більшу обітницю, яку маємо: “Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що Його люблять” (І Кор.2,9).
