З дитинства я пам’ятаю, як мій батько сидів надто близько до екрана телевізора або просив мене чи сестру почитати йому, оскільки у нього була діагностована хвороба Старгардта, рідкісне генетичне захворювання очей, яке не піддається лікуванню. Люди з інвалідністю оточують нас повсюди.
Підписуйтеся на Родину в телеграмі https://t.me/rodyna_cath
Мій друг провів опитування серед групи християн щодо того, чи мають вони близькі стосунки з людиною з інвалідністю, і 65% відповіли, що мають.
За весь час мого досвіду слідування за Ісусом, я не можу пригадати, щоб моя церква обговорювала тему інвалідності, або щоб моя богословська підготовка хоча б натякала на цю тему. З іншого боку, деякі навчальні заклади в Лівані, здається, більш обізнані про таку реальність.
Наприклад, SKILD – це спеціалізований освітній центр, який займається наданням індивідуальної допомоги дітям з інвалідністю, інформуванням громадськості та трансформаційним підходом до сімей, дітей, підлітків та професіоналів, які займаються питаннями навчання.
Нещодавно у мене діагностували легкий тривожний розлад, і я став більше цікавитися цією темою. Також зачепило за живе, коли мій наставник і друг поділився власним досвідом, пов’язаним з інвалідністю.
Дозвольте мені поділитися деякими думками й, можливо, представити тему, яка, на мою думку, потребує обговорення в наших церквах і громадах.
Згідно з Merriam-Webster, інвалідність – це «фізичний, психічний, когнітивний стан або стан розвитку, який погіршує, заважає або обмежує здатність людини займатися певними завданнями чи діями або брати участь у типових щоденних видах діяльності та взаємодії».
Інвалідність часто призводить до вразливості й навіть маргіналізації, коли людей з інвалідністю оцінюють якимись стандартами.
Іноді інвалідність призводить до певної соціальної ізоляції, а іноді ні.
Наприклад, якби у вас була дислексія 800 років тому, це порушення, швидше за все, не призвело б до ізоляції, оскільки більшість людей були неписьменними. Інвалідність може вплинути на почуття цінності та компетентності людини.
Спробуймо поглянути на інвалідність з деяких свіжих точок зору.
По-перше, важливо виявити (а іноді й визнати), а потім прийняти свою інвалідність
Якщо ви, як і я, живете в культурі сорому і честі, заперечувати свою інвалідність легше, ніж зіткнутися з нею і, зробивши крок далі, поділитися нею з іншими.
Визнати, що ви маєте інвалідність – це принизливо, особливо коли ви не досягаєте свого уявного потенціалу. Сприйнятий потенціал – це те, ким ми уявляємо, що могли б бути, якби все в нашому житті було ідеально узгоджене.
Ми завжди не дотягуємо до свого уявного потенціалу. Можливо, місіонери, які намагаються вивчити нову мову в новій культурі, почуваються не в своїй тарілці.
Мій батько, який любить читати, часто міряє себе кількістю книг, які він міг би прочитати, якби не мав хвороби Старгардта. Він завжди буде «не дотягувати» до свого уявного потенціалу, і це несправедливо! Прийняти свою неповносправність − це перший крок.
По-друге, ми повинні пам’ятати, що те, хто ми є, не вимірюється в першу чергу тим, що ми робимо
На жаль, в моїй культурі все більше і більше стає максимою, що робити щось важче, швидше і сильніше − це завжди краще.
Або, як співається в пісні: «Працюй більше, роби краще, роби швидше, роби нас сильнішими. Більше, ніж будь-коли, годину за годиною». Попри те, що важливо багато працювати, коли я нещодавно пройшов тренінг з лідерства з провідним західним спікером, який представляв мегацеркову, я відчував себе невдахою, який ніколи не виправдає очікувань керівництва через мою інвалідність і, можливо, колективну інвалідність церкви.
Ісус оцінив пожертву бідної вдови в Євангелії від Марка 12 не тим, скільки вона пожертвувала, а тим, наскільки вона була вірною; вона вирішила, що те мале, що вона мала, належить Богові. Євангеліє від Марка запрошує читачів до оновленої перспективи та переоцінки.
У своїй книзі «Від Єрусалиму до Іріан-Джая» Рут Такер сторінка за сторінкою пише про таких місіонерів, як Вільям Кері та Хадсон Тейлор. Те, що зазвичай називають «великим століттям місії», насправді було сповнене «великими» місіонерами, які мали багато вад.
Деякі з них навіть стикалися з психічними розладами особисто й у своїх сім’ях. Однак, вони жили вірним життям, і це те, що має значення в Божому Царстві.
По-третє, переосмислення своєї неповносправності поглиблює наші стосунки з Богом і відкриває нас для Його могутності
Саме цим ділиться Павло, який ще більше відчув люблячу і могутню Божу благодать, коли благав про зняття своєї немочі або колючки, у 2 Посланні до Коринтян (особливо 12:9-10).
Після того, як він отримав відповідь «Ні!», Павло радіє своїй інвалідності! Павло зміг проникнути в таємницю свого хворобливого людського стану, і в результаті він повністю прийняв себе таким, яким він є, і навіть радів тому, що Бог все ж таки має мету для його інвалідності.
Дійсно, Павло використовує вираз «заради (здобуття) Христа», де він здатний прийняти свою неміч як можливість, «щоб сила Христова спочила на мені». Павло, здається, задоволений доступом до Божої сили серед своєї слабкості.
Як пише у своїй книзі «Зранений цілитель» Анрі Нувен, який багато років служив розумово і фізично неповносправним, «наше служіння не буде сприйматися як справжнє, якщо воно не виходить від серця, зраненого стражданнями, про які ми говоримо. Таким чином, нічого не можна написати про служіння без глибокого розуміння того, як служителі можуть зробити свої власні рани доступними як джерело зцілення».
Нам знадобиться сила духу, щоб йти в наші громади віри з вразливістю і відкритістю і запрошувати людей в ці громади, щоб бути такими ж зцілювачами ран, як і наш Господь.
У подібному ключі Нувен пише і про християнського служителя, як про того, хто має мужність прийняти свою нікчемність у сучасному світі як божественне покликання, що дозволяє йому ввійти в глибоку солідарність зі стражданнями під блиском успіху, і принести туди світло Ісуса Христа.
