Чи може віруюча християнська родина бути дисфункційною, як наші успадковані моделі виховання потім калічать життя наших дітей та що з цим робити, – розповідає Ярослав, Доросла Дитина з Дисфункційної Сім’ї.
Який набір характерних рис для ДДДС і які моделі поведінки характерні для них?
Для дорослої дитини з алкогольної або дисфункційної родини характерні такі 14 рис, які в принципі притаманні всім особам з синдромом ДДДС/ДДА. Це такі як:
- Ми опинилися в ізоляції та стали боятися людей та авторитетних для нас осіб.
- Ми постійно шукаємо схвалення і втратили себе в цьому пошуку.
- Ми відчуваємо страх перед агресивними людьми й будь-якою формою особистої критики.
- Ми або самі стаємо алкоголіками, або з ними одружуємося, або і те, й інше; або ж знаходимо собі іншу компульсивну людину, на зразок трудоголіка, тим самим задовольняючи свою хворобливу потребу в почутті покинутості.
- Ми проживаємо життя з позиції жертви та проявляємо цю слабкість в наших любовних і дружніх стосунках.
- У нас виробилося надмірне почуття відповідальності, тому нам простіше займатися проблемами інших, ніж вирішувати свої; це дає нам змогу не надто приглядатися до власних недоліків.
- Ми почуваємо себе винними, коли відстоюємо себе, а не поступаємося іншим.
- Ми стали залежними від емоційного збудження.
- Ми плутаємо любов з жалістю і схильні «любити» тих людей, яких можемо «жаліти» і «рятувати».
- Ми «заморозили» в собі почуття зі свого травматичного дитинства і втратили здатність відчувати або висловлювати свої почуття, бо це нас надто сильно ранить (заперечення).
- Ми занадто суворо судимо себе і маємо дуже низьку самооцінку.
- Ми є залежними особистостями й панічно боїмося бути покинутими, тому ми готові піти на все, лиш би утримати стосунки та не відчувати болючого почуття покинутості, що дісталося нам із життя з хворими людьми, які постійно були для нас емоційно недоступними.
- Алкоголізм є сімейним захворюванням, тому ми стали пара-алкоголіками (співзалежними) і перебрали на себе всі ознаки цієї хвороби, хоч самі зовсім не вживали спиртного.
- Пара-алкоголіки (співзалежні) реагують на дії інших, а не діють самі.
Коли вперше прийшов на збори ДДА /ДДДС і почув цей список, то навіть подумав, що їх складав той, хто дуже добре мене знає. Для Дорослої Дитини з Дисфункційної родини притаманна взагалі реакція на дорослі ситуації, яка виражається у постійних сумнівах у собі, самобичуваннях, сприйнятті себе як неправильного або неповноцінного.
Яка різниця між дорослою дитиною з дисфункційних родин і дорослою дитиною алкоголіків?
На початку, коли тільки почав ходити на групи, то навіть комплексував. Думав, що це не для мене, можливо щось собі придумав, що не повністю вписуюся у програму ДДА. Бо коли людина виховується у алкогольній сім’ї, то це більш катастрофічно впливає на неї. А у мене була повноцінна родина, де не було проблеми зі спиртним. Хоча з часом роботи по кроках та спілкування з іншими учасниками, як ДДА, так і з ДДДС, відкривав, що великої різниці між ними немає. Ці риси підходять? як для дитини з алкогольної сім’ї, так і з родини з іншими порушеннями виховання. Тому навіть якщо у вашій сім’ї не було вираженої алкогольної залежності, все одно можете помічати ці характеристики у собі. Оскільки це трапилося зі мною, бо я сам доросла дитина з дисфункційної сім’ї.
Розкажи про свою родину і чому ти вважаєш себе дорослою дитиною з дисфункційної родини?
Я народився та виріс у повній сім’ї. Мій батько є військовим, він виховувався у неповній родині, а мати походила з родини, де була проблема з алкоголем. Батько у силу своєї роботи дуже мало часу проводив з сім’єю, бо зазвичай був на службі, яка була постійно ненормованою.
Завдяки програмі помітив, що причиною його поведінки була не лише професія, але і власні труднощі, які він успадкував у вихованні. Його батьки розлучилися, коли він був ще малим, а мати потім чимало часу проводила на заробітках. Фактично він проживав з бабусею, яка була досить суворою у вихованні та ставленні до нього. Тобто всюди мав виживати, бо мусив всім довести своє право на існування. Як наслідок, у сімейному житті мій батько є емоційно відстороненим, бо коли приходив з роботи, то зазвичай втікав від реальності та особистісних стосунків у телебачення. Оскільки сам не мав здорових і повноцінних відносин зі своїми батьками, тому й не міг передати родинного спілкування і своїм дітям та дружині.
Моя мати народилася у повній родині, але з її дитинства у сім’ї були проблеми зі спиртним. Дідусь часто повертався п’яним з роботи і через стан сп’яніння виникали різні крики та скандали. Тому моя мама жила у напруженні, очікуванні чогось поганого та постійному страху за життя моєї бабусі. Це стало причиною того, що багато власних дисфункційних рис успадкував від матері. Думаю, що на виникнення дисфункційних рис у мені вплинуло також глибоке залучення до мого виховання прабабусі, яка пережила важкі часи, як релігійних, так і етнічних переслідувань.
У дорослому віці, вже під час навчання в університеті у мене, зазвичай, було напруження, особливо, коли зазнавав критики або було потрібно приймати важливі рішення. Те що для інших не було проблемою, мене вводило у ступор. Мав страх перед помилкою та постійний сумнів у собі, що я не такий і роблю все не так. Завдяки роботі по програмі нині ці страхи перед людьми, наділеними владою, поступово відходять, але раніше навіть боявся підійти до батьків, щось запитати. Намагався всім догоджати, особливо через активність у церкві. Робив все підряд, аби тільки тільки не займатися собою і втекти від нависаючого почуття незадоволеності собою й виправдати очікування інших щодо мене. Також не міг себе захистити, виставляти межі у відносинах, хіба що мені вже здавали нерви. І хоча інші помічають у мені різні таланти, здібності, позитивні риси, проте я завжди себе критикував та засуджував за найменші помилки. Мав дуже негативне бачення себе. Плив ніби за течією, адже боявся брати відповідальність за своє майбутнє, приймати рішення.
Як визначити чи маємо справу зі звичайною родиною чи з дисфункційною?
На мій погляд, у дисфункційній родині часто трапляється емоційна відстороненість одного або двох батьків. Коли вони не розмовляють з дітьми або уникають їх через втечу у телебачення, телефон, хобі. Тобто відбувається уникнення реального контакту у подружжі між чоловіком та дружиною та між дітьми. Присутньо дуже багато нищівної критики, надмірного контролю за кожним кроком дитини. Це наслідок того, що самі батьки у дитинстві були критиковані й тепер передають своїм дітям успадковані моделі поведінки. Також у дисфункційній родині не вміють виставляти та відстоювати власні межі у відносинах, казати “ні”. Ще однією ознакою є занижена самооцінка, коли хвалять друзі та знайомі, а батьки навпаки заперечують щось позитивне у собі та своїх дітях. І, як наслідок, діти не вміють потім приймати похвалу. У таких родинах є багато страху та напруженості, бо батьки бояться чи не вміють щось запитати, а діти бояться просити і виражати свої потреби через страх критики.
Чи може віруюча і християнська родина бути водночас дисфункційною? І як цього уникнути?
Так, може. Бо моя родина була і є християнською. Матері з дитинства передавали віру мати і бабуся. Батько не жив у релігійній атмосфері, але коли одружилися, то швидко і сам почав ходити до церкви. Але це не завадило їм передавати мені разом з вірою і дисфункцію. Адже церковна формація не є гарантією вилікування чи збереження від дисфункційної поведінки. Тим більш вона часто є не поміченою або сприймається, як нормальне виховання. Багато цих моментів: надмірна критика, контроль… – навіть не вважаються поганими, як, наприклад бути надмірно критичним, або ставити космічні вимоги й тим самим підсвідомо формувати перфекціонізм. Навіть на наше життя у вірі ми часто дивимося через окуляри дисфункції чим викривляємо її сприйняття, й схильні бачити у християнському житті лише страждання, власну недосконалість і сприймати Бога лише, як суворого суддю, який постійно незадоволений нами. Мій досвід показує, що робота по програмі оживляє християнське і релігійне життя, бо програма має в собі християнські корені та цінності. Мій спонсор (особа, яка веде мене по кроках і ділиться власним досвідом одужання в програмі) каже, що програма – це по суті психоаналізоване християнство.
Як тобі допомогла програма ДДДС вийти із замкнутого кола дитячих ран і страхів?
По перше, програма допомогла мені вийти з ізоляції, коли вперше прийшов на зустріч у ДДА та почув ці 14 рис то зрозумів, що навколо є багато інших людей з такими самим проблемами. Адже вже давно помічав, що маю багато сумнівів, невпевненості, почуття провини, сум’яття та страхів і не знав, що з ними робити і як цього позбутися. Думав, що один такий на світі. А по-друге, 12 кроків вказує шлях виходу з ситуації, формує нове мислення та поведінку. Завдяки роботі по кроках зрозумів модель цієї хвороби та як вона працює. Що вольовими зусиллями це побороти не можу, що безсилий перед цієї дисфункційною силою, проте це не кінець світу. Адже є Сила могутніша, ніж мої власні сили. Цією силою є Бог, а також інші люди, які йдуть шляхом одужання і в яких я можу просити про допомогу. Бо модель хвороби є егоцентричною, коли ти схильний зосереджуватися на собі, залізати у мушлю. А програма є богоцентричною, вона відкриває мене на допомогу Бога (Вищої Сили, як каже програма) та інших людей, вчить звертатися за поміччю та її приймати. У наступних кроках, особливо у четвертому (Зробили сумлінну та безстрашну моральну інвентаризацію самих себе), проаналізував своє дитинство. Побачив, що сталося зі мною і як це вплинуло на мій сьогоднішній спосіб мислення та поведінки, побачив корені багатьох поведінкових шаблонів. Це усвідомлення саме по собі вже стало допомогою для мене. Бо раніше не розумів, чому мені так погано і що я переживаю. Потім у 5 кроці (Визнали перед Богом, собою та іншою людиною справжню природу наших помилок) поділився цим зі своїм спонсором, який має досвід проходження кроків і який мене веде по програмі. Одним словом, визнав історію свого життя перед цією особою. Це допомогло мені подивитися на себе під іншим кутом. По третє, завдяки ДДДС, відкрив наново образ Бога, який був зруйнований і викривлений через виховання у дисфункційній родині, бо несвідомо переносив негативний досвід виховання від батьків на образ Бога. Завдяки роботі по програмі відкрився і почав зростати новий образ Бога, абсолютно відмінний від того, який мав попередньо (повний критики і постійно незадоволений мною). У програмі відкрив, що Бог мене любить таким, яким я є, і не маю щось у нього заслуговувати. Що можу бути недосконалим і з Його допомогою та підтримкою інших учасників програми розвиватися та працювати над собою. Також побачив, що насправді не є заручником різних подій і ситуацій, бо тепер маю вибір, щоб змінювати стару поведінку і мислення. Можу помічати старе та формувати нове мислення, коли стикаюся зі стресовою ситуацію на роботі чи вдома. Застосовуючи кроки та нову поведінку, можу помічати результат, що за понад рік в програмі моє життя змінилося. Не те щоб стало ідеальним, як цього очікував. Програма – це процес, який вчить кожного дня жити тут і тепер, вчить новому мисленню. Вчуся ставитися до себе, як люблячі батьки з любов’ю і робити конкретні кроки самодопомоги: звертатись до Вищої Сили писати щоденник, відвідувати збори ДДА, телефонувати членам ДДА. Можу з впевненістю стверджувати що дійсно є Бог, Вища Сила, яка може повернути мені здоровий глузд. Що я не один і не сам, адже навколо є інші люди, у яких можу попросити про допомогу. Можу отримати зворотній зв’язок, прописати ситуацію, з кимось проговорити розраховуючи на повну анонімність. Тепер я є більш життєрадісним, відважним, відкритим на нове.
Наприклад, залишив роботу на якій довгий час працював боячись змін, щоб присвятити більше часу моєму музичному розвитку, вивченню англійської мови. Всі страхи повністю не зникли, але це мене вже не лякає і не демотивує, бо я знаю, як діяти і до кого звернутись, коли страх повертається.
