Підписуйтеся на Родину в телеграмі https://t.me/rodyna_cath
Сестро, Ви вже 25 років з дня на день намагаєтесь жити монашими обітами. Як цей час минув?
Проминув дуже швидко. У день моїх перших обітів 25-ти річний ювілей монашого життя здавався десь дуже далеко. Самій не віриться, що вже стільки років я живу обітами. Це час, коли я досвідчила вірність та любов Бога, досвідчила радість служіння всім, особливо дітям та молоді. Лише вірність Господа дає силу та вміння залишатися вірною своєму покликанню.
Яким одним реченням Ви могли би підсумувати цей час Вашого життя в монастирі?
Величає душа моя Господа!
Ще до початку повномасштабної війни Ви розпочали своє служіння у Києві. Як Ваша місія змінювалась за цей час?
Рік тому ми відкрили католицьку гімназію в Києві, маючи лише одну ученицю, до того ж не католичку. Першого березня до нас мав прийти сьомий учень … У день початку війни ми мали тиждень «весняних» канікул – мусили перенести їх з березня на кінець лютого, тому що вчителька 1 класу, с. Назарія Гарманчук, поїхала на реколекції. Маючи нагоду, я також поїхала до Одеси відвідати маму. І там мене застала війна. Всі наші учні виїхали з Києва – хто на західну Україну, хто за кордон. Я не могла залишити маму одну, та й сама не могла залишатися в Одесі – моя ж спільнота у Києві. Тому вирішила відвезти маму до Польщі, до брата, який там живе віддавна, і думала відразу повернутися в Україну.
Коли я потрапила до Пшемисля і побачила на вокзалі сотні біженців, змучених, переляканих, а також польських волонтерів, які не розуміли українською, то вирішила залишитися та деякий час допомогти. Мене прийняли до себе Сестри Служебниці Пресвятої Діви Марії Непорочно Зачатої, які дуже втішилися, що з моєю допомогою зможуть зрозуміти українців та прийняти біженців до свого дому. Це було неймовірне служіння. Я вдячна Сестрам Служебницям за їх відкрите серце та дім. Ми щоденно виїжджали на вокзал та привозили до монастиря понад 30 біженців. Годували, давали можливість відпочити, помитися, а також допомагали знайти помешкання на тимчасове проживання – у Польщі чи за кордоном. Після місяця сестри вже розуміли українську, тому я повернулася в Україну.
Деякий час була у Львові та Києві і служила, де була потреба. Згодом наші сестри салезіянки з Польщі попросили допомоги у проведенні літніх таборів для дітей біженців, які ще залишаються в Польщі. Таким чином разом з волонтерами організації «VІDES Polska» ми проводили веселі канікули в Гарчині для дітей із Хмельницького дитячого будинку та для дітей, які тимчасово проживали в м. Ломянки та Варшаві. Потім я вже повернулась до Києва. З вересня місяця ми розпочали шкільний рік. Зараз маємо 12 учнів і з надією дивимось у майбутнє.
Чи можете назвати чудо, яке досвідчили за цей час?
Чудес було багато. Але хочу поділитися першим, яке зі мною трапилося. Коли розпочалася війна вночі 24 лютого, я чула три вибухи, які пролунали також в Одесі. Я не знала, що робити далі, як правильно зробити. І ось в п’ятницю о 3 вночі, година Милосердя Божого, я зненацька проснулася з певним відчуттям, що маю вивезти маму з Одеси до брата, і потім повернутися до Києва. Ще годину я роздумувала, чи правильне це рішення. Потім розбудила маму, і протягом години ми зібралися в дорогу. Але одночасно ми зателефонували до одної молодої жінки з двома маленькими дітьми. Її батьки живуть в Польщі, але вона хотіла жити в Україні. Ми їй запропонували, чи не думала вона поїхати до батьків. Вже по дорозі вона нам розповідала, що вважає це чудом. В перший день війни вона також не думала нікуди їхати. Але цієї ночі не могла заснути, хвилюючись за дітей, і молилася і просила Бога, щоб дав їй можливість виїхати з Одеси. І в цей момент ми їй зателефонували. Цей факт і потім пізніші події, під час мого служіння біженцям у Пшемислі, допомогли зрозуміти, чому Господь дав мені таке натхнення.
Вся ця історія є для мене доказом, що Господь веде наші кроки. Він завжди виведе на краще добро все, що з нами трапляється. Він знає, куди нас привести, де маємо бути і служити. Треба лише Йому довіряти.
Дякуємо за розмову!
Фото: особистий архів с. Анни
